— Гетьманщина вже раз була упала, а прийшла така хвиля, що вона знову воскресла... чи не гак? Була на Гетьманщині Малоросійська Колегія, а потім прийшла нам полекша — і ми за Лисавети знову обрали гетьмана.
Так говорив о. Созоній, і всі думали, що Жук не буде знати, що йому на те відповісти.
— Ха-ха-ха! Ви певно думаєте про гетьмана Кирила Розумовського, та ще до того графа!? Стидайтеся таке говорити... то це, по-вашому, був козацький гетьман? Бодай не згадувати! Хто його вибирав? Чи, може, козацтво по прадідному звичаю — вольними голосами? Певно... він неабияк вславився у боях на чолі хороброго козацтва... Лицар був... чуже волосся на лобі носив, бенкети справляв, будував палати, по-панськи жив та з молодицями українськими женихався, а справи козацькі передав свому довіреному москалеві Тьоплову *. От видумали гетьмана України! Його нам цариця Лисавета подарувала, та ще й графом зробила тому, що його брат, чи братанич, таки наш простий Розум, був її коханцем. Для вас, може, таких гетьманів і треба, для нас він остане навіки бабієм, якого сором називати гетьманом України...
* Гр. Н. Теплов (виговір: Тьоплов) — політик і письменник (1720—1770).
Перевелися у нас Сагайдачні та Хмельницькі, Дорошенки та Гордієнки, а завелися миротворці — такі, яких тут багато, а на Січі ще більше...
— Не забувайте ще згадати Семена Палія та Івана Сірка...— каже хтось з гостей.
— Не забуваю і молюся за їх душу...
— А їх, праведників-лицарів,— каже о. Созоній, складаючи побожно руки,— Мазепа вислав на Сибір... Добре, сотнику, що ви не згадали ще й Мазепи, бо нам, православним, не пристоїть говорити про людину, що вмерла під анафемою, без покаяння...
— Вибачте, отче, за слово, але мені начхать на вашу анафему. То цар Петро приказав проголосити анафему на Мазепу, і наше миролюбиве духовенство послухалося. Добрий та богоугодний був для вас Мазепа, як будував церкви, та наділював щедрою рукою, але як він задумав освободити Україну з-під православного ката, тоді і ви — "гудзя" на нього, та й видумали анафему...
— Що не кажіть, панове,— обзивається Кандиба,— але і Мазепою немає причини так дуже захоплюватися. Не кажу я цього тому, що мій покійний батько не пристав до нього, а лишився при Петрі, але це, що зробив Мазепа з Палієм та Сірком, то вже непрощенний гріх...
— Не Мазепою я захоплююся, але я захоплююся його думкою: освободити Україну... Ми всі добре знаємо, що не так він брався за діло, як треба було братися. Хитрив він з царем, та доля його перехитрила. Що ж Мазепа? Великий пан, магнат. У великих палатах жив, на королівськім дворі виховався, боявся босоніж на долівку стати, в шовках та оксамитах ходив, та з молодицями, старий хрін, женихався і тим Петра задурював. А Петрові здавалося, що Мазепі аби лиш шовковий каптан, бочку малмазії якої, та гладку дівку підсунути, то начхає на Україну. За те годив Петрові у всьому, мов болячці, і на один кивок пальцем Петра посилав з легким серцем тисячі нашого козацтва на загибель для Петрової примхи. А свою велику думку ховав перед усіма на дні душі. 1 хто ж з його приятелів міг відгадати, що праця Мазепи — то воля України, хоч його діла показували навпаки — на загибель України?
— Не говори так, товаришу,— каже до Жука сотник Хмиз.— Мазепа мусив так робити, щоби перед-вчасно не зрадитися з своїми замислами перед царем,— мусив дожидати слушного часу, поки не наберемо сили, щоб з москалем помірятися у чистому полі...
— Те, те, те! Хитрити двадцять шість років, поки тисячі козацтва не вигинуть або поки Петро не порозсилає його на ріжні кінці світа... Та ще я тобі скажу: Мазепа мав добру нагоду спрятати Петра, поки ще він не виріс так високо...
Усі гості наставили вуха, щоби почути, про що Жук говоритиме.
— Не знаєте? Зараз вам скажу. Знаєте, що Петро приїздив у гості до Мазепи. Такий розумний та хитрий чоловік, як Мазепа, міг зразу відгадати, до чого москаль прямує,— щоби поневолити козацтво і зробити з нього панщизняних кріпаків. Тоді сказав Петро Мазепі, щоб в усьому слухався того негодяя, бублейника Меншикова*. Правда? Це була така обида для гетьмана України, що за це одне варто було Петрові скрутити в'язи і Петро не повинен був вийти живим з його хати. Я на місці Мазепи був би, певно, так зробив, бо й не важко було це зробити. Кількох дебелих сердюків** — один мотузок на Петра, другий на Меншикова, і біді кінець.
* Фаворит царя Петра І і Катерини І.
** Гетьманські піші полки. При Мазепі були три полки сердюків і вони творили його прибічну сторожу.
Всі знаємо, що Петро створив теперішню Росію. А це діялося на початках його діяльності. Не стало б тоді Петра, не було б тепер і Росії. Тоді увесь український народ — і той, що загибав у голоді і холоді при будові київської фортеці під канчуками московських наставників, і той, що терпів наруги : знущання московських воєводів, царських людей і московських солдатів,— був би, як один, постояв за гетьмана, і вся Україна враз з Низом під рукою такого розумного чоловіка, яким був, безперечно, Мазепа, була б велика і могутня, і сьогодні не налазили б нам балканські зайди на нашу прадідну землю... Ось, як повинен був зробити Мазепа... бо я зробив би гак певно.
— Признай, брате, що це не по-лицарськи, і Мазепа, як шляхтич, не міг такого зробити...— каже сотник Никифор.
— Не по-лицарськи? А це було по-лицарськи, як Петро запрохав до себе в гості козацьких старшин і потім їх в'язнив, мучив, мордував, і сам придивлявся залюбки до тих звірств, а опісля з легким серцем посилав їх на Сибір або томив до смерті по казематах та льохах? А сам Мазепа не оглядався на своє шляхетство, коли хитростю звабив до себе в гості Семена Палія, приказав закувати в кайдани і вислав до Москви. Яка ж ріжниця між Петром а Палієм? А ось, яка: Палій — щира козацька душа, що бажав свому народові добра та волі. Він приходить на запрохання Мазепи в найкращій вірі, жертвує йому услуги для добра України. Петро — великий кат і байстрюк, не знати чий. Він приходить на Україну, щоб їй, сердешній, ще дужче засилити петлю на шию, а Мазепі, гетьманові України, свій патинок каже цілувати... "Меншикова слухайся..." Яка ж тут лицарськість? Коли мій кат орудує петлею, то й мені можна... Я скільки разів на це згадаю, то зубами скрегочу з досади. Мазепа стільки літ воював з Петром хитростю та політикою, а це можна було відразу зробити добрим мотузком...
В світлиці стало так тихо, що чути було, як мушва бриніла. Кожний задумався над тим, про що йно почув. Замовк і Жук, і підпер руками зажурену голову. По хвилі:
— Пустою балачкою та словами, хоч би і як гарними, нічого не вдіємо. Нам треба діла... Та коли ми ось тут зібралися в гостях, так порадьмося, що нам робити. Може, ще яка рада для нас знайдеться. Не чекаймо, аж цариця відбере нам землю, а нас припише у пікінери. Ви, панове, може, того не знаєте, що я знаю, бо я живу ближче Слов'яно-Сербії, але це певне, що цариця, суча дочка, з своїм коханцем Потьомкіним загадує нашу Січ-матір зруйнувати.
Від того слова всіх наче підкинуло. Повставали і заговорили в один голос:
— Не зважиться на те... Москві треба запорожців... Та звідкіля ти це знаєш?
— Потреба нас до хрону! Крим завойований, Туреччина корчиться. Швед сидить тихо і вилизується з ран, Польщу обскубли та й роздряпають її до решти. Москві приходиться тепер в Азії воювати і туди нас певно поженуть, та не як славне колись лицарство-козацтво, лише як звичайних собі пікінерів або драгунів під московськими старшинами... А звідкіля я це знаю?.. Дивіться такими очима на світ, як я дивлюсь, то і ви будете знати. Але придивіться до усього добре, що тут тепер робиться. Так воно, панове товариство,— наше сонце вже заходить... Пошукаймо між собою такого могутнього Йозуа, щоби в бігу його задержав, бо настане така пітьма, що собі самі порозбиваємо лоби у цій темряві одні об одних.
Мова Жука зробила на всіх прикре враження. Посідали знову за стіл і важко задумалися. Ніхто не знав, що на це казати, яку найти раду, звідкіля взяти українського Йозуа, щоби не дав зайти козацькому сонцю.
— Що ж нам тепер робити? — спитав хтось з гурту.
— А те робити, що нам, козакам, лицарському народові, робити лицює: братися за зброю і оборонятися перед нахабством наїзників-розбишак. Краще нам усім полягти головами, як нидіти в московськім ярмі...
— Де ж нам за помічю шукати? — самі не здужаємо.
— Єсть для вас помощ, только ви не хатітє на єйо обращать ні каково вніманія...
Ці слова виходили від відчиненого вікна і всі звернули туди свої очі.
У вікні стояв якийсь чоловік, що до усього прислухувався.
Полковник приступив до вікна:
— Добрих людей у хату просимо...
За хвилю станув у дверях високий чоловік в обшарпаній одежі, але при шаблі, з двома пістолями за поясом. Він зняв шапку, перехрестився тричі перед образами і вклонився усьому товариству на всі сторони. Всі пізнали в нім зараз донського козака.
— Я Єгор Слабов, асаул донського козацтва,— сказав, намагаючися говорити по-українськи.
— Будь нашим гостем, товаришу, сідати просимо...
Слабов присів на лаві і зараз піднесли йому чарку горілки та до стола попрохали. Видно було, що донець голодний, бо не дав себе припрошувати і уплітав, що йому підсунули. Всі дивилися на нього цікаво, чого він сюди забіг і чого йому треба? Відразу затихла розмова і лише найближчі сусіди перешіптувалися між собою.
(Продовження на наступній сторінці)