— Я вже не пам'ятаю, скільки днів мандрую, виминаючи оселі князя. З Лубен я втікав з одним клунком в моїй спудейській одежі. Спав, де попало, не раз в лісі на розлогім дубі... Наостанку я нині рано стрінув в лісі під Чигирином якогось козака-характерника. Він мене нагодував та й дорогу у Чигирин показав.
То ти сьогодні рано був в Чигиринському лісі? А не чув ти якого гамору, не бачив нічого?
Я приліг при огні і кріпко заснув. Аж вже великий день був, як мене козак розбудив, бо йому треба було їхати...
— А не знаєш, як той козак називається?
— Я питав, та він не сказав мені, говорив, що ще не можна та й що я його тут, в Чигирині, стріну...
В тій хвилі ввійшов в кімнату Хмельницький. Він чув оповідання Корнієнка і зацікавився.
— Олексію, а чи пам'ятаєш ти, що недалеко біля того місця, де ти спочивав, була в лісі прогалина?
— Так, справді, я через неї переходив...
А як той козак виглядав з лиця, говорив, може, що мене знає?
Виглядав так, як ті запорожці, що я їх у Києві бачив. Він чорний з лиця, чорні вуси, чорне волосся, а таке саме на волохатих грудях і руках. Невисокого росту, та дуже кремезний і плечистий.
— А який його кінь?
— Дуже добре пам'ятаю: буланий і такий ласкавий та розумний, мов людина... Що до нього козак заговорив, то все розумів...
Сотник дуже зрадів і зараз вийшов. "То Чорнота, то його мистецький стріл був. Тепер знаю, кому подякувати за врятування життя. Тому-то він мені не показався..."
Хлопці ще балакали, поки Олексій не заплющив очей і заснув. Тиміш ходив на пальцях, щоб його не розбудити. Вийняв з скрині свою одежу, нові чоботи, пояс, шапку і поклав те все на стільці біля постелі. Опісля приніс від няні мережану сорочку, приніс ще в мисці воду і поклав усе так, щоб Олексій, як лише відкриє очі, усе помітив. Тепер пішов до батька в світлицю. Хмельницький все ще ходив по хаті в задумі.
— Я буду тут недовго, батеньку. Чого ти питав Олексія про цю поляну в лісі?
— Бо в тому місці я стрінувся з Чаплінським.
— Розкажи мені, тату, про цей двобій, бо я аж горю з нетерплячки. Чи ти справді зарубав Чаплінського?
— Ні, сину, ось сядь, я тобі розкажу... Хмельницький розповів йому усе.
А знаєш, хто мені врятував життя?.. Сотник Чорно? та. Після опису Олексія, то ніхто другий, тільки він.
Казав Олексієві, що незадовго тут буде...
Я його теж сподіваюся. А ви, хлопці, ось-ось поїдете зо мною. Я хочу на Січ перебратися, бо ті злодії тут мені віку вкоротять. Чи ти дав Олексієві яку одежу переодягтися?
Дав і одежу, і чоботи, і сорочку. Я думаю, що він такого самого росту, що й я, то на "нього буде добре.
Ладно! А ти думай про те, що незадовго поїдемо. Я тебе самого тут не лишу, бо тобі також вкоротили б віку.
* * *
Онацький дожидав вечора, щоб підкрастися під домик Хмельницького непомітно і остерегти його перед небезпекою. Потім опівночі прийде його піймати, а тоді і сліду по ньому не буде. Такий вирішив план і був певний, що вдасться. Потім розішле погоню на всі сторони, та лиш не туди, куди Хмельницький втече.
Коли стемніло надворі, він вибрався до дому Хмельницького, та аж задеревів, коли застав там вже гайдуків, що обставили домик з усіх боків і господарили всередині. Онацький бачив, як Хмельницькому закладали кайдани на руки і на ноги. "Хто мене випередив? — подумав Онацький.— Таж Чаплінський дав мені приказ, говорив, що мені вірить... не розумію цього. Але я не дам .собі відібрати того, щоб Хмельницького сторожити. Це ж не буде підозріло, бо тут ходить про подвійний жолд і про подарунок, а на таке, то кожний ласий... Як лише того добуду, тоді й подумаємо, як Хмельницького освободити".
Як Хмельницькому сказали старостинські слуги, за чим прийшли, він не спротивлявся. Поглянув на ікону Спасителя і важко зітхнув. В хаті вже спали. Лише няня голосила та проклинала панів-нелюдів:
Кари на них, небесної кари! Нелюди, кати! Бог це бачить і, певно, помстить нашу кривду...
Няню,— говорив Хмельницький,— заспокійся,,. я під покровом Всевишнього і без його волі волос з голови мені не впаде. Не голоси, бо хлопців розбудиш, а я не хочу, щоб Тиміш це бачив, бо він палкий і готове нещастя... Вранці дай знати отцеві Созонієві і радьте собі, як самі знаєте, бо у мене немає тепер на те голови... Прощавай, няню, оставляю вас під омофором святої Покрови...
Виходыв певним кроком, брязкаючи кайданами. Держав високо голову і дивився згірдно на гайдуків. Онаць-кий стояв в сутіні і потім пішов за цілою валкою. Він знав, куди Хмельницького повели.
Повели його в тюрму і замкнули у підземеллі в останню камеру. Зараз вдарив його в ніс тюремний задух гнилий і вогкий. Йога овіяло холодом. При блідім світлі каганця, котрим присвічував один гайдук, оглянув Хмельницький свою нову оселю. То була невелика склеплена кам'яна кімнатка з одним маленьким віконцем високо. Тут стояв дерев'яний ослінчик та й більш нічого. На кам'яній долівці лежало трохи перегнилої соломи, а з стіни сторчало залізне колісце. До того припинали ланцюга, на якому держали арештанта.
Таке зробили й тепер з Хмельницьким. Потім вийшли всі, і Хмельницький побачив себе відразу в пітьмі. Став йти попід стіни, ударився болючо в ослін, і цей біль прикликав його до пам'яті. А то йому здавалося, що його вже в могилу зложили, а може, це якийсь кошмарний сон... Тепер переконався, що це не сон. Ще сьогодні вранці був свобідний, їхав помірятись з своїм запеклим ворогом, вбити його або самому лягти в лицарському бої, а ось тепер він живцем закопаний в ямі та ще кайданами скований... Пропала вся надія, бо хто ж за ним постоїть, хто упом'янеться за його кривду? Коли на волі не міг знайти права й справедливості, то звідсіля певно його не знайде... Прийдеться тут або живим зогнити, або згинути з руки ката, якого, певно, Чаплінський йому пришле. А може, ще і на кіл посадять... "Хіба господь яке чудо наді мною покаже, якщо я живий та цілий звідсіля вийду..."
Став під стіною і поглянув у віконце. Побачив кусок неба, а на тім кусочку одну-однісеньку зірку. Побачивши її, він дуже зрадів. Може, то Віфліємська зірка, що віщує мені спасіння? "Надіймося, не гнівімо бога та просім за рятунокж Став навколішки і задивився в той кусок неба, в цю одиноку зірку, і став гаряче молитися. Може, якраз боже око дивиться в цю хвилю на нього. "Господи, Спасе! Спаси мене грішного, як вивів єси младенців із огненної печі, виведи мене з тюрми та з лядської неволі!"
А потім присів на ослоні і важко думав, поки не переміг його сон, і він заснув кріпко на перегнилій соломі...
Коли вже Хмельницького повели, Онацький побіг швидко до Чаплінського. Чаплінський ще не спав, і Онацький зайшов зараз до нього.
— Ваша милість, все зроблено по приказу, і Хмельницький вже в безпечному місці...
Чаплінський тої вістки більш налякався, як втішився нею. Прочував, що боротьба між ними лише що зачалася, і коли б так Хмельницький видістався на волю, то певно йому в'язи скрутить. Коли б так про те все не знав староста, то можна би його спрятати, що ніхто не знав би. Але Хмельницький має багато приятелів, і вони, певне, за ним постоять, і треба буде поставити його перед суд. Хмельницький таки має заслуги перед Річчю Посполитою, він це панам нагадає, і в суді нічого йому не зроблять.
То все прийшло Чаплінському зараз на думку, як почув від Онацького, що Хмельницького арештовано. Хоч той лев був закований в ланцюгах, то поки він живий, дуже небезпечний. Краще би його випустити, але певне не тепер. Може, згодом краще обставини зложаться, світ про це забуде, а тоді можна його спрятати заплаченим катом. "Поки що я критий, бо арешт послідував на приказ старости"...
Добре ти справився; я що обіцяв, то додержу, на це моє шляхетське слово. Тепер його стережи, мов ока в голові...
Я на услуги, ваша милість, але на подвійний жолд кожний полакомиться і багато таких буде, що накидатимуться сторожити харциза. А коли він втече, то один на другого складатиме вину... Я для того прощу, ваша милість, дати мені письменний приказ, що я, а не хто другий сторожити має, тоді я і відповідати за нього буду.
Нащо тобі письменного приказу, як я даю славний, хіба ж поважиться хто перечитись зі мною?
Різно буває... Я одного побоюсь: коли я маю сторожити, то ніколи від в'язниці не відступлюся. А коли б так пану поручникові або кому іншому подобалось відірвати мене від тої служби і післати в друге місце, тоді може статися з в'язнем щось небажане. Прошу не забувати, що Хмельницький має приятелів навіть між нашими людьми і багато кумів на Україні; впрочім, у тому, щоб Хмельницький не втік, не лише інтерес вашої милості, але і мій власний...— Онацький нахилився ближче до Чаплінського і говорив тихіше: — Я знаю, що Хмельницький знає про тих гайдуків, що з вашою милістю до лісу їздили та що він нам не простить того. Він мене добре пізнав, як я його вдарив шаблею, і коли б він вийшов на волю, то, певно, мені цього не вибачить, а я хочу ще жити на світі.
— Ти добре й розумно говориш... папір тобі придасться...
І хоч як Чаплінський був лінивий до писання, написав цидулку і передав Онацькому.
ч Онацький хотів вже відходити, як Чаплінський його задержав.
— Ти мене все держись і будь мені вірний, а на тім вийдеш добре. Ти сам сказав, що Хмельницький небезпечний для нас усіх, і не дай боже, щоб він вийшов живий звідсіля. Поки він живий, може нам багато накоїти лиха... Тільки мертвий Хмельницький нікому не пошкодить...
Онацький блиснув очима і засміявся так, що аж зуби вискалив.
(Продовження на наступній сторінці)