Корнієнка, як почув таке, аж заморозило. Його надії розвіялись, мов од подуву вітру. Де ж йому тепер сховатися перед княжими гончими? Побачив себе відразу над проваллям, в котре прийдеться стрімголов скочити. Дививсь на козака наляканими очима, начеб не вірив тому, що почув.
Боже мій! Як же воно так сталося? Покійний батько говорив мені, що Суботів дістався батькові Богдана — Михайлові Хмельницькому ще від чигиринського старости Конецпольського...
Воно так справді було. Та з нашої України пани давно правду прогнали за десяту межу. Пан Конецпольський дав, а підпанок відібрав. Якийсь Чаплінський на Хмеля завзявся, напав у пригідну хвилю, як Богдана не було дома, збройною силою на Суботів і все розграбив, що сотник надбав своєю працею. Та ще й синка — недолітка приказав забатожити, а жінку його взяв до себе. Тепер сотник бездомний, як і все козацтво.
— А де ж тепер пан сотник пробував?
— В Чигирині правди своєї доходить та з Чаплінським правується. Та з цього борошна не буде хліба! Козак з ляхом ніколи справи не виграє...
Корнієнко взяв голову між руки і важко задумався...
Як воно над сотником таке нещастя скоїлось, то нема чого й лізти йому тепер на голову, у нього своїх клопотів доволі...
— Я думаю, що так воно зле не є. Хмельницький не таківський, щоб зараз від першого удару поклав вуха по собі і впокорився. Він доходитиме свого права, хоч би й шаблею... Та ти, юначе, знеможений, тому і страхіття у тебе на душу лізе. Ти приляж ось тут на моєму кожусі та проспись, а потому поміркуємо. Тобі тепер наче джмелі в голові гудуть...
У Корнієнка справді начеб джмелі у голові гуділи. Тепер ще випив горілки і наситився, та й сон став, його розбирати. Приліг зараз на кожусі і кріпко заснув...
Козак приклав ще дров до багаття і пішов до свого коня, що недалеко був прип'ятий, а тепер лежав і дрімав. Кінь був мокрий від роси.
— Здоров, гнідий! Ходи до мене, то просушишся...— Відп'яв коня з припони, а той, наче розумна людина, пішов за козаком до багаття.
— Ну, лягай!
Кінь став обнюхувати Корнієнка...
— Не бійся, це не лях, не татарин, а своя людина... Кінь прикляк на передні ноги, а потім поклався, не
зводячи очей з свого пана. Козак мугикав якусь пісеньку, начеб дитину заколисував.
Довкруги панувала мертва тишина. Ні звіра, ні птиці не було чути. Тільки інколи груба капля роси спадала з листка на листок і котилася на землю...
На божому світі стало чимраз прояснюватись...
Згодом почувся в лісі кінський тупіт, а потім і людський голос, що лунав по росі. Кінь зараз підвів голову і насторошив вуха. Козак прислухувався теж, а потім пішов поміж кущі ліщини і став розглядатися. За тими кущами була прогалина — полянка, поросла травою. Голоси було чути щораз ближче, а згодом виїхали на полянку два козаки. То був Богдан Хмельницький і його чура Степан. Хмельницький зліз з коня і передав його Степанові.
— Отут, Степане, підождемо...
Він понизив голову, поклав руки поза себе і став проходжатися по траві.
— Пан Чаплінський не такий точний, як ми,— каже до Степана,— задовго каже себе ждати... А може, зовсім не приїде? Я викликав його на лицарський двобій... а може, він мене вважає негідним такої честі? А хіба я не шляхтич, так як і він? Тільки що він лях, а я православний. 1
— Пане сотнику,— каже Степан,— чути стукотню... але там буде їх більше, як два...
Хмельницький став прислухатися.
— Справді так, їх буде з п'ятеро.
— Бережися, пане сотнику, зради і засідки... Я знав, що воно так буде, ляхові не можна вірити. Який він був би радий, коли б так в лісі на самоті скрутити тобі шию, мов горобчикові... Я радив панові взяти для безпеки який десяток козаків.
— Не говори,— так умовлено було, що кожний з нас приїде з одним чурою, щоб подержав коні. То не по-лицарськи недодержати слова та йти на зраду.
— От бачиш, пане сотнику, як шляхтич по-лицарськи додержує слова. Та хоч тепер послухай мене, батьку! Сховаймося тут де-небудь в ліщині і будемо бачити. Коли Чаплінський вийде не по умові, так і ми не показуймося, бо не буде тобі життя. Батьку, послухай моєї ради!
Степан був дуже стривожений.
Так ти радиш мені втекти і не битись? Тоді б ти сам плюнув мені в вічі.
Так зроби бодай ось що: зніми' мерщій жупана і надінь дротянку, яку я взяв з собою.
• Степан вийняв з-під поли дротяну сорочку і передав Хмельницькому. Той не дав собі два рази говорити і за хвилю вже запинав на собі ґудзики жупана.
В тій хвилі показалися з лісу два їздці: Чаплінський, смертний ворог Хмельницького, і старостинський гайдук. Це видалось Хмельницькому підозрілим, бо він виразно чув тупіт кількох їздців, а тут з'явилося лише двоє.
Що ж, пане Хмельницький,— каже згірдно Чаплінський,— будемо битись чи будемо миритись?
Не глузуй, вашмосць! Ти добре знаєш, що між нами миру бути не може і один з нас остане тут...
— Свербить тебе шкура, то й добре, я тебе почухаю... Хмельницький скипів. Насупив брови і блиснув люто
очима.
— Не чванькуйся, вашмосць, бо все в божих руках, ще не знаєш, чия візьме...
— Б'ємось до першої крові...
— Б'ємось до смерті,— крикнув Хмельницький і вдарив рукою по шаблі,— ти хіба не дочув, як я говорив, що один з нас тут лишиться. Злазь з коня і ставай, якщо ти не заєць.
Як ти, хлопе, до мене —говориш? — скрикнув в свою чергу Чаплінський, злазячи з коня.
Ти, блазню! — гримнув Хмельницький.— Я кращий шляхтич за тебе! Тиранський лакею і блюдолизе, розбишако! Бережись!
Хмельницький витяг шаблю, Чаплінський теж...
В цю хвилю Хмельницький увесь перемінився. Запанував над собою, над своїм гнівом і пригнуздив своє схвильовання, мов бистрого коня. Він добре знав, що в двобою можна поконати противника лише спокоєм і холодною кров'ю.
Навпаки, Чаплінський з піною на устах скочив на Хмельницького, мов скажений пес. Хмельницький відбив раз і другий удари, а за третім разом так гримнув Чаплінського, що йому аж рука задеревіла. Він пізнав, що Хмельницькому в двобою не устоїться. Тепер Чаплінський став уступати, відбиваючись перед ударами Хмельницького. Чаплінський уступав до кущів. Уступаючи, вложив пальці в рот і свиснув протяжно. На це вискочили з кущів три дужі гайдуки і кинулися з шаблями на Хмельницького.
— Ха, ха, ха,— реготався Чаплінський, стоячи вже тепер на боці,— танцюй тепер, хаме, як тобі заграють...
Тепер Хмельницький відбивався від чотирох. Він обертався кругом, обороняючись шаблею. Один гайдук вдарив його з всієї сили по ребрах, та шабля вдарила в дротянку і не зробила шкоди.
Хмельницький вирішив уступати до коней, а потому скочити на коня і втекти. То не буде втеча від двобою, а від поганої, підлої зради. Відгадав його думку Степан, бо скочив на коня і держав другого напоготові. Він наставив списа, щоб напасників спинити.
До всього того придивлявся козак з-поміж кущів ліщини. Він теж по тупоті коней пізнав, що буде зрада. Та коли бачив, що Хмельницький перемагає, не виступав зовсім. Аж тепер, як побачив, в який небезпеці сотник, добув із-за пояса пістоля і прицілився. Залунав стріл, і один гайдук, поцілений в лоб, простягся на місці. Це дуже збентежило напасників. Побачили в тій стороні дим, що стелився по кущу ліщини. З того скористав Хмельницький. Чуючи за собою невидиму підмогу, став напирати на трьох. Вороги стали втікати. Перший дав тягу Чаплінський. Його затягнув Хмельницький по голові, та шапка врятувала.
Хмельницький, дишучи важко, стояв на полянці і гукнув вслід за Чаплінським:
— Маю шаблю в руці, ще не вмерла козацька мати! Тим часом Чаплінський втікав з своїми помічниками,
аж земля дудоніла.
— Ти добре стрілив, Степане, спасибі, що виручив!
А Степан стояв, мов зачарований. Цей стріл видався йому чимсь надприродним і він не знав, що казати.
— Я не стріляв, пане сотнику...
Не бреши, хлопче, тут нікого не було... зараз вертаймось...
Пане сотнику, послухай мене ще й той раз. Не вертаймось зараз, а подождімо. На тебе певно де-небудь в лісі чатують...
А козак, що так гарно справився, не ждав на місці. Йому треба було хоч одного напасника піймати живого. Якраз у те місце, де він засів, кинувся прожогом один гайдук. Козак підставив йому ногу, і він перевернувся. Козак кинувся на нього, вмить зв'язав йому руки і вийняв з-за пояса довгого ножа.
Як писнеш, то тільки твого життя... Кажи мені, голубе, що то все було, кажи, та не бреши.
Нічого мені таїти. Нас узяв Чаплінський з собою, щоб на. даний знак зарубати шаблями Хмельницького та потім поховати де-небудь в лісі, щоб і собака не гавкнула. Ми, старостинські гайдуки, а пан Чаплінський у старости — права рука. Його діло приказувати, а наше слухати. Як хочеш, козаче, щоб я тобі далі розказував, то попусти мені трохи мотуза, бо не видержу.
Я тебе розв'яжу зовсім, тільки ти не пробуй втікати, бо я стріляю добре.
Я це бачив, як мій товариш дістав в лоб, що ані не квікнув. Моє щасте, що ти в мене не стрілив.
Козак розв'язав йому руки, а він говорив:
(Продовження на наступній сторінці)