я маю свідків своїх гайдуків. Я зараз за дозволом вашої милості внесу до актів протест на Хмельницького за "здрайуецкий" напад і вбивство гайдука. Староста насупив брови.
— Значиться, що й ти не йшов на нього з одним гайдуком, як було умовлено, а забрав їх цілу шайку. То вже теж не по-лицарськи, а що ти втік з пляцу, то таки не ладно. Не раджу тобі цеї справи по актах гродських розмазувати, бо мені було б соромно за такого підстаросту і мого ренкодайного.
Чаплінський помітив, що піймався на брехні, і закусив губи.
Те, що між нами було, це моя приватна справа, і я її поминаю. Але я вмію відрізнити особисте від публічного добра, і того я змовчати не можу. Отож Хмельницький, гонячи за мною з шаблею в руці, вигукував на цілий ліс: "Маю шаблю в руці,— ще не вмерла козацька мати! Я вас всіх ляхів ось так, як тебе, Чаплінський, гнатиму з України".
Так сказав? — староста став пильно дивиться Чалінському у вічі.
Даю на те своє шляхетське слово гонору, що так було. Це й мої люди засвідчать.
— і що ж ти з цього міркуєш?
— Я міркую, що Хмельницький згарячу виговорився, що він недобре замишляє... То хитра бестія. Він вже певно знюхався з козацькою голотою і хлопством, а тепер, коли я— буцімто зробив йому кривду з тим Суботовом та ще й любовницю його забрав і по її добрій волі її пошлюбив, то він, певно, схоче не лише на мені помститися, але й на тім, хто мені надав Суботів, а потім і на всіх панах, і на цілій Речі Посполитій... Ваша милість! Треба іскорку задавити, поки вона ще тліє, бо як спалахне полум'я, то воно запалить цілу Україну... Староста проходжався в задумі.
— Прикажи Хмельницького піймати і замкни до льоху, а потім подумаємо, що з ним зробити.
Чаплінський так зрадів, начеб йому другий Суботів подарували, і коли староста дав знак, що аудієнція скінчена, він вилетів з кімнати, мов з пращі.
Хотів зараз видати наказ арештувати, та зараз розгадався.
— Треба перше прослідити, чи Хмельницький вже вернувся, а то який гайдук остереже його (між ними теж багато схизматиків), і він у Чигирин не покажеться.
Поперед усього він розпитав, чи котрий з гайдуків, що були з ним у лісі, не вернувся. Якраз попався йому під руку Онацький.
"Той буде мені вірний, бо він теж мало не дістав кулю в лоб".
— Слухай, Онацький, чи ти мені вірний?
Вірнішого пса не можете, ваша милість, мати за мене.
Дуже тішусь, що не ти, а тамтой дурень дістав кулю в лоб, тебе було б мені дуже шкода.
Онацький показував із себе дуже схвильованого. Ударив себе кулаком в груди і проговорив сердито:
За смерть товариша я страшно помщусь, і Хмельницького не мине моя помста.
Дуже добре. Я сам хочу дати тобі спромогу до такої помсти. Ти чув, як Хмельницький погрожував в лісі на панів?
— Чув і готовий це заприсягти...
— Отож пан староста довідався про це і дав приказ піймати Хмельницького та замкнути до льоху, де буде дожидати справедливого суду.
— Так йому вже давно належиться...
— Я поручаю тобі виконати це велике діло. Хмельницький вже, певне, вернувся. Возьми собі десяток людей, гпймай Хмельницького, закуй в добрі кайдани і бережи його. Відтепер не робитимеш іншої служби, як лише Хмельницького пильнувати день і ніч. Бережи його, мов ока в голові, бо то великий хитрун. За той час братимеш подвійний жолд, а опріч того, дістанеш від мене окрему нагороду...
Для мене вже й те велика нагорода, що ваша милість мені вірите. Справлюсь так, як ніхто другий, а що я худопахолок, то й подвійний жолд і ласка, ваша милість, мені дуже придасться.
Можеш вже відійти...— сказав Чаплінський і дав знак рукою.
Чаплінський знав, що Хмельницький проворний і на такого звіра одна петля замало. Він прикликав другого довіреного гайдука-ляха і поручив йому таке саме завдання.
Хмельницький вертався додому дуже обережно, щоб не попасти у засідку. Дякував богові, що не дав йому пропасти, але він знав, що його біда ще не минула. Чаплінський не перестане його переслідувати. Ні в полі, ні в городі не почував себе безпечно. Найкраще б втекти зараз за пороги, та годі було оставити свою домівку, не запорядивши всього як слід. Мав вдома при собі найстаршого сина Тимоша. Дочку й молодшого сина Юрася віддав під опіку свого швагра Сомка. Тимоша не можна так оставляти, бо його замордують. Яке щастя, що, виїжджаючи з Суботова, забрав Тимоша з собою. Хлопець палкий, і було б з ним те саме, що з тамтим. Але і в Чигирині не можна довго побувати. Треба чимшвидше втікати. Він вирішив поїхати у Варшаву і там на сеймі доходити свого права...
З такими думками приїхав у свою домівку. Тиміш ждав нетерпеливо батька і дуже непокоївся. Він теж боявся зради. Тепер, як побачив батька, дуже зрадів і зараз став розпитувати за двобій. Був певний, що як батько вернувся, то Чаплінський остався на місці трупом.
Хмельницький говорив мало і важко задумався.
Тиміш вийшов у сіни і тут стрінув Корнієнка.
Не знаю, чи я добре потрапив? — спитав Тимоша.
А до кого тобі, парубче, треба?
До пана сотника Хмельницького. Тиміш придивлявся йому цікаво.
Тепер не можна, треба підождати.
— Підожду, лиш дайте мені де-небудь присісти, бо дуже втомився. Здається мені, що говорю з сином пана сотника... Я Олексій Корнієнко,— подав Тимошеві руку, обидва були однолітки.
Хмельницький зачув цю розмову і зараз вийшов до сіней:
Якщо ти до мене, парубче, то ходи сюди... Корнієнко вклонився і поцілував Богдана в руку.
Я — Олексій Корнієнко — син попа з Лубен Артема.
Вітай, мій хрещенику, от тут ставай, хай тобі добре придивлюсь, бо ще дитиною тебе бачив... Так! Це правда. Ти; небоже, зовсім схожий на твого батька. Як же твій батенько, а мій кум і приятель — здоровий він? — Хмельницький обняв кріпко Олексія і поцілував.
Такий був твій батько молодим, як разом вчились,— ну, Тимоше, привітай побратима. Ми з батьком сприятелювались, то чому ж би і наші сини не мали бути приятелями.
Тиміш обняв Олексія теж. Хмельницький був зворушений цією стрічею і спитав Олексія за батька вдруге.
Мій батько вже на тому світі. Я саме для того аж з Лубен сюди втік, бо князь Ярема між свою службу хотів взяти і не дозволив, щоб я попував на батьковім місці.
Ще замолодо твій батько вмер — царство йому небесне— та годі... Ти, Тимоше, подбай, щоб гість наш відпочив та не був голодний, а ти потому розказуватимеш.
Хмельницький шепнув щось Тимошеві на вухо, показуючи очима на Корнієнка. Тиміш пішов у кухню, а Олексій присів на ослоні і став розказувати про свою недолю.
Я знаю,— говорив Хмельницький,— що Ярема лютіший собаки на православних, як кожний перевертень, ренегат. Ти хотів у Лубнах попом бути — а чи ти що вмієш?
Як же ж, батьку, та я скінчив Могилянську академію, я багато вчився... Тому-то Ярема, за порадою своїх посіпак, хотів мене в канцелярію взяти, та я щасливо ніччю втік і прямо йшов до мого хрещеного батька так, як мені все покійний батько у голову товкмачив: "Коли мене,— каже,— не стане між живими, йди до сотника Хмельницького, то мій старий приятель зі школи, він тебе певно порятує". Тому-то я йшов без упину день і ніч, щоби лише чимшвидше до Суботова добитись.
Ти поспішав до мене, надіючись, що застанеш мене паном в Суботові, тоді б я знав, що з тобою зробити і як. тебе у люде вивести. Та бач, як доля наді мною поглузувала, і мені тільки добра осталось, що цей домик. Все мені ворог забрав, а чого не міг забрати, то знищив, гірш татарина. Та ти не журися, якось ми порадимось, і я тебе не цураюсь, хоч би тільки для пам'яті мого покійного друга Артема.
Вернувся Тиміш, а за ним ввійшла в світлицю старенька бабуся, сотникова няня Горпина. Вона ще у покійного Михайла Хмельницького служила, і Богдана виняньчила, і при ньому віку доживала, завідуючи його домашнім господарством. На її руках заснула вічним сном перша Богданова жінка, Ганна Сомківна. Вона няньчила всі Богданові діти, Богдан шанував її, начеб рідну маму, і не в одній справі-питався у неї поради. Вона була сивенька, мов голуб, і держалась похило... літа спину пригнули.
Горпина придивлялась пильно до гостя.
А здалека, дитино, приходиш?
Здалека, бабусю,— каже Тиміш,— аж з Лубен...
— Від пана втікає,— пояснював Богдан.— Це, Олексію, моя старенька няня... а її люблю, мов рідну маму...
Горпина говорила:
Ох! Кари на них, кари пошли — зниспошли, господи, на тих панів пекельний вогонь, щоб живими згоріли ті недолюдки...
Слухай, няню,— каже Хмельницький,— у Тимошевій кімнатці треба поставити друге ліжко для гостя, там будуть обидва жити.
Зробиться, Богданочку, усе зробиться, а ти, голубе, ходи зо мною в кухню, хай тебе нагодую,— каже Горпина до Олексія.— Ох! Та пани! Бог би їх побив, як вони нас понівечили, ограбили...
Як всі повиходили, встав Хмельницький, заложив руки поза себе, як мав звичай робити, коли над чим важко думав, похилив голову і ходив по хаті.
"Поки я виберусь у Варшаву, то вони мені де-небудь за Чигирином в'язи скрутять. Треба показувати, що до короля вибираюсь, а тим часом вночі з хлопцями махну на Запорожжя та там лиху годину переживу. Іншого виходу для мене немає..."
Корнієнко, поживившись, пішов з Тимошем у його кімнатку.
— Ти, Олексію, таки лягай спати, бо видно по тобі, що знемігся ..
Коли Олексій роздягався, Тиміш дивився на його одежу:
— Ти, небоже, обідрався в дорозі неабияк...
(Продовження на наступній сторінці)