На мою думку, то все те вийшло через бабу. Хмельницький по смерті першої жінки оженився вдруге з ляшкою. На неї заскалив око Чаплінський, бо він на молодиці дуже ласий, він так довго підбріхував на Хмельницького перед старостою, поки не добув дозволу відібрати Субото-ва для себе. Притім пограбив Хмельницькому усе його добро, забрав жінку, а синка приказав забатожити на смерть. Тепер не знати, чи Хмельницькому більше жаль жінки, чи Суботова?
За що ж він дитину вбив?
Це вже друге діло. Хлопець ставав в обороні батьківського добра та дуже гостро поставився до Чаплінсько-го і його зятя Коморовського, скакав до очей, мов оса, і дуже їх роззвірив.
Шкода! Лицарська, козацька дитина!
Та що з того? Вже не живе. Погано зробив Чаплінський, та що з того? Він тепер сміється з Хмельницького і нікого не боїться. Хмель нічого йому не зробить, бо він лише козак, а Чаплінський — польський шляхтич і права рука старости.
Чи гадаєш, що все так буде?
Мені здається, що так буде все, і православний руський народ знівечиться зовсім. Чи ти гадаєш, що ми з доброї волі панові служимо та мов ті приучені вовим йдемо на наших братів? Таких, що втікають на Запорожжя, мало, та їм вже ніколи не бачити своїх рідних, їм немає вороття. Та не кожному можна втекти. Багато з нас є сімейних. Та як покидати своїх рідних на поталу панам та на помсту за те, що їх родич втік... Ось такий і я. Треба зціпити зуби і терпіти або душу запропастити... Чому ви, козаки, —нічого не робите? Засіли на Запорожжю, мов чорти в болоті, та вічно з татарвою драчі заводите. А тут православний народ страшно терпить, мучиться, що немає просвіту, нема надії на кращу долю. Якби ви раз рушились на панів, то знайте, що всі реєстровці, всі гайдуки, усі драгуни — православні і всі надвірні козаки пристали б до вас.
Гайдук говорив з таким захопленням, що аж очі йому горіли.
Здається, що говориш щиро, начеб справді ти був православний. Ти кажеш, що коли б козацтво рушилось на панів, то всі ті умундуровані православні підуть за нами? Козацтво вже не раз зривалося, та що з цього вийшло? Ті твої реєстрові та надвірні, і гайдуки, і драгуни станули з панами проти нас.
Слухай, козаче! Побий мене сила божа, коли я брешу... Я тобі скажу, яка тоді була тому причина. Не було на вершку людини, котрій би всі повірили, що вона поведе діло як слід. Ти знаєш, що ближча сорочка тіла, чим кожух. Знайдіть між собою путнього чоловіка — ватажка, а все станеться так, як я кажу. Бо народ вже так терпить, що вже терпець рветься... І тим, що в мундирах ходять, не солодко живеться, і кожний з болем серця дивиться, як лях топче ногами те, що нам найсвятіше. Кожний бажає собі волі...
Що ти тепер робитимеш?
А що ж? Коли мене оставиш живим, то втечу з тобою на Запорожжя.
А жінка та діти?
Нічого їм не станеться. В Чигирині будуть думати, що й мене вбито, як мого товариша. Чаплінський так налякався, що, далебі, не тямить, кілька стрілів впало..
Ні, я тепер не можу тебе з собою взяти, бо на Запорожжя я не зараз вертаюсь. Ти мені присягни, що нічого з того не скажеш, що ми тут говорили, а я тебе пущу. Вертайсь до панів, а вибрехатись не буде тобі важко. Скажи... що ти ховав товариша, щоб його вовки не з'їли. Служи ще панам, слухай, що говориться, дивись, що робиться,— до слушного часу. Та ще деколи скажи мудре слово своїм товаришам... Ми ще не раз в житті побачимось.
Гайдук дуже зрадів. Він став навколішки, склав пальці в хрест і говорив:"
Хай мене небесний вогонь спалить, коли я ось тут хоч одне неправдиве слово сказав! Він поцілував пальці і перехрестився тричі по-православному.
Я називаюся Максим Онацький. Служу при гайдуках старости Конецпольського. Як тобі буде мене треба, відгукнись до мене. А як тебе зовуть, козаче?
Ще рано тобі це знати. Як зійдемось вдруге, тоді знатимеш. Ще сьогодні вибираюсь в дорогу, бо в цім лісі нема мені що робити. Хтозна, чи Чаплінський не прийде сюди з більшою силою, щоб пошукати за тим, хто йому гайдука спрятав, та не дав доконати лицарського діла над Хмелем. Чейч же він не буде вірити, що це стріляв чорт або громовик...
Коли на те, то по всій Україні нема козакові безпечного місця. Усюди сновигають панські шпиги за бунтівниками... Мені пора їхати. А ти, як матимеш трохи часу, то загреби де-небудь гайдука, щоб моя побрехенька, яку ти мені піддав, виглядала на правду.
Подали собі руки, і Онацький пішов до свого коня. Забрав з собою й коня вбитого гайдука й поїхав.
Козак вернув на своє леговище. Багаття погасло, кінь скубав траву, а Корнієнко спав,, мов мертвий.
Як воно добре склалося, що хлопець нічого не знає, що тут діялось, а так, певно, виговорився би перед Хмелем, а я того не хочу.
Пішов закопати гайдука і запорпав його в землю.
Тепер, вернувшись, став будити Корнієнка.
— Вставай, юначе, мені пора їхати.
Та нелегко було його розбудити. Хлопець не розплющив навіть очей, пробурмотів скільки слів і повернувся на другий бік.
— Опам'ятайся, чоловіче! Ну, чого вирячив на мене баньки? Ти не в бурсі, а в лісі, уставай!
Корнієнко присів і довго протирав очі, поки нагадав, де він.
— Що сталося?
— Нічого не сталося. Мені пора їхать, а самого тебе тут не лишу. У Суботів нічого тобі йти. Підеш в Чигирин до пана Хмельницького. Розпитай там про нього між людьми, тільки не питай ляхів. Наші люди тобі покажуть, де стоїть його домик, він там живе.
Говорячи те, козак сідлав коня і збирав свою козацьку мізерію.
— Рушаймо!
Як прийшли на полянку, то тут вже було пусто і столочена трава вже піднялася, бо тут вже гріло сонце. Козак їхав на коні, а Корнієнко йшов обік.
— Я б хотів знати ваше ймення, батьку.
— Не треба. Ми незадовго стрінемось, а тоді узнаєш... То був славний козак Іван Чорнота, приятель Хмельницького.
* *. *
Хмельницький вертався з своїм вірним чурою Степаном у Чигирин.
Ніколи тобі цього не забуду, що ти сьогодні для мене зробив. Ти своїм влучним стрілом врятував мені життя.
Клянусь Богом, пане сотнику, що то не я стрілив, а хтось збоку, кого я, далебі, не бачив...
Хмельницький видивився на нього, недовіряючи.
Поглянь, пане сотнику, на мій пістоль налаштований, а другого я не маю... Мені соромно тепер, що я цього не зробив, та воно якось так несподівано сталося. Я хотів держати коні напоготові та заступити тебе списом. Не знаю, хто стрілив, але по стрілові видно митця... Потрапив в сам лоб.
Чи дізнаюсь я, кому маю за це подякувати? Та й ти мені добре зробив, що дротянку взяв, ще тепер чую удар по ребрах. Коли б так не дротянка, був би мене перерубав...
У ВОРОЖИХ ЛАБЕТАХ
Розуміється, що Чаплінський з своїми гайдуками вернувся швидше у Чигирин, як Хмельницький. Він зараз переодягся в кращу одежу і пішов до пана старости Конецпольського. З того оклику, який послав йому Хмельницький услід, загадав викувати для себе зброю на згубу свого ворога.
Чаплінському вільно було у кожній порі входити на покої пана старости без прошення дозволу.
Пан староста лише що устав з пуховиків і робив свій вранішній туалет, як увійшов Чаплінський тихенько, котячою ходою.
Доброго здоров'я бажаю вашій ясновельможності,— сказав масненьким голосом, низько вклоняючись.
Спасибі! А що скажеш цікавого, мій любий Чаплісю?
Пан староста ще молодий чоловік, лише що засів на старостинському стільці по-свойому батькові. Впрочім, він дуже дбав про те, щоб не зараз постарітись. Виглядав ніжно й делікатно, мов панянка. Тепер Чаплінський приблизився й поцілував з пошаною його м'якеньку ручку.
— Я знову смію непокоїти вашу ясновельможність справою того небезпечного бунтаря Хмельницького. Тій гідрі треба вже раз скрутити в'язи, поки її сто голів не виросте, бо потому буде запізно...
Замість зацікавитися такою реляцією, пан староста скривився, як людина, котрій завертають голову дурницями.
— Слухай, мій Чаплісю, коли не хочеш мене зараз зрана вводити в злий гумор, а хочеш мене чимось забавити, то видумай щось краще, а не мороч мені голови тою бабською плутаниною за того Хмельницького. Надокучило вже слухати... чого ти хочеш? Взяв Суботів, то держи, взяв Хмельницькому жінку, то женихайсь. Чого ж тобі більше треба?
Але Чаплінський таким панським невдоволенням ні раз не збентежився. Він склонився покірно і говорив:
— Ваша милість зволять мене вислухати. То вже не бабушерія, ані моя приватна справа, але тут коїться щось 'вже таке, що нам всім і Речі Посполитій загрожує. То вже
суща правда, що той харциз щось недобре замишляє. Через мої з ним "неснаски" він мені відгрожувався, писав на мене жалоби та протести... Я, розуміється, як польський шляхтич, а до того стоячи під кріпкою рукою вашої милості, усього того не боюся, бо правно мені нічого зробити не може. Але, щоб тому всьому покласти край, я, визвав його на лицарський, двобій. Умовлено було, що маємо ставати з одним чурою для подержания коней. Ми стрінулись сьогодні рано на полянці в лісі...
Конецпольський зацікавився тим оповіданням і перебив йому питанням:
— і ти Хмельницького ранив чи забив на смерть?
— Ні одне, ні друге. Він хам і зрадник. Замість приїхати з одним чурою, він привіз з собою кількох драбів-козаків і сховав їх в лісі. Як ми зложились шаблями і він побачив, що не встоїть мені, став відступати до лісу, а в той мент на даний знак вискочили ті гультяї на моїх людей, одного вбили, а я ледве втік з життям. На
(Продовження на наступній сторінці)