Значиться так, ваша милість,— він різнув себе пальцем по шиї...
Відгадав мою думку. Як добре справишся без розголосу, то сто дукатів тебе не мине...
Я гадаю, ваша милість, що це дасться зробити без проливу крові, бо з цього вийшла би ціла плутанина. Сказали б люди, що Чаплінський казав Хмельницького зарізати, а тоді й мені дісталось би... Але коли б так...— він нахилився до вуха Чаплінському,— коли б так добути де отруї. Вашій милості прийдеться це не важко... Я даватиму Хмельницькому їсти, ну-... та й усе зробиться потихеньку, непомітно...
— Добре, мій коханий, тепер йди й роби свою службу... Як Онацький вийшов, Чаплінський говорив до себе:
"В тім гайдуку сам чорт сидить... Що за проворність! Таких треба нам більше. За нього я можу бути спокійний... От на що то така хамська душа може зважитися за гроші..." Обидва були вдоволені.
Онацький пішов зараз до в'язниці, де замкнули Хмельницького, і показав головному дозорцеві цидулку підстарости...
— Овва! Баба з воза, коням легше... Тепер ти відповідатимеш за в'язня, не я.
Онацький відібрав зараз ключі від льоху і кайданів. Пішов між своїх гайдуків і прибрав собі десяток, яких сам хотів...
Вже було геть по півночі, як Онацький поставив своїх людей на сторожі. Трохи проспався, а рано, узявши з собою одного гайдука, другому наказав принести добрий околіт соломи, набрав у глечики харчів, пляшку горілки і дзбанок з водою та й пішов до Хмельницького. Один гайдук світив смолоскипом...
Хмельницький спав. Онацький торкнув його ногою і заговорив грізно.
— Ану, встань, пане Хмельницький, тут треба зробити порядок...
Хмельницький прокинувся зо сну і прислонив очі від світла. Вмить нагадав, де він є.
Вже берете мене на страчення? Я бажаю собі попа, щоб висповідатись перед смертю...
На страчення ще час,— говорив сердито Онацький,— як буде треба, то приведу тобі десяток попів з хоругвами, коли схочеш, але це тобі нічого не поможе, і вони тебе не вимолять від кари, на яку ти заслужив.— Онацький засміявся з свого дотепу, а гайдуки сміялись теж.
Гайдуки прибрали камеру дочиста і настелили свіжої соломи. Потім вийшли, а Онацький лишився ще, щоб попробувати замки кайданів. Притім він кричав:
— Ти, пане Хмельницький, не фиркайся, бо ми вміємо не таких панів приборкати! — а брязкаючи кайданами, прошептав до вуха: — Кріпись, пане Хмельницький! Твої приятелі роблять за тебе, і твоє визволення близьке... Ну, пане Хмельницький,— крикнув знову,— ти, бачу, хочеш, щоб тебе прикувати до стіни? Ми і це вміємо...
І знову забряжчали кайдани. Онацький встромив Хмельницькому ключ у руку і шепнув:
— Як відчинятимуть двері, треба замкнути кайдани, а ключ непомітно сховати.
Хмельницький не знав, що з ним робиться. Онацький, виходячи з камери, оглянувся і поклав палець на губах...
"Що це? Хіба ж це правда? — думав.— Що то за чоловік? Буцімто сердитий, мов кат, а говорить слова розради, надію у серце вливає..." Тепер справді надія його оживила. Він не може, не сміє загибати. Тільки розпочатих діл, треба їх покінчити... Він нагадав свою розмову з королем, з канцлером Оссолінським... У нього є королівські грамоти. Хіба ж це все мало би пропасти без користі для України? Треба справді кріпитися, не попадати в одчай, хоч як життя в тюрмі невиносне. Коли б йому тепер не вийти з цієї халепи, то ті грамоти, котрі так хитро від
Барабаша добув, пропадуть, бо ніхто другий, хіба він сам знає, де їх заховав *.
Онацький буцімто забув взяти смолоскипа, і він горів притканий до ослона та кидав по стінах камери руде світло. "Щось воно мусить бути правди у цьому, що говорив цей гайдук. Ось і харч для мене кращий, і горілка. Де так у ляхів в'язнів годують! А та свіжа солома, і добра, вода, і ці порядки... хіба я не знаю, як наш брат, попавши в тюрму, живцем гниє в нечисті... Рад би я знати, хто мною так піклується? Може, я і дізнаюсь..."
Надворі стало прояснюватись. Крізь віконце втискалося ранішнє світло. Хмельницький устав і випрямив задеревілі руки, на яких вже не було кайданів. Ключа сховав у кишеню, пригасив смолоскип і взявся за їду. У сінях чути було рівне ступання вартового.
В полудень прийшов Онацький сам і приніс їду.
— Скажи мені, чоловіче добрий, хто ти? Чи ти ангел, чи ти чорт-скуситель та глумишся з мене?
Онацький поглянув на нього з докором, показуючи очима на двері.
— Пробі! Говори тихше або мовчи, пане Хмельницький, а то попсуєш діло...
* Королівські, грамоти без печатки канцлера Оссолінського, а лиш з печаткою короля Владислава забрав Іван Барабаш, черкаський сотник, великий підлиза панів. Цих грамот не хотів він нізащо Хмельницькому віддати. Хмельницький відібрав їх хитрістю. Запросив Барабаша до себе в гості з іншими старшинами і добре підпоїв. Барабаш напідпитку виговорився, де ті грамоти заховані. Коли опісля кріпко заснув, Хмельницький забрав його шапку і післав як знак своїм вірним чурою до Барабашихи: "Пан сотник Барабаш прислав мене по ті грамоти, що там над ворітьми сховані, щоб їх привезти. Ось шапка пана сотника на знак". Барабашиха далась підійти, бо й шапка була її чоловіка, і грамоти знайшлись у вказаному місці. Грамоти чурі видала, а він пригнав з ними до Суботова і передав Хмельницькому.
У цих грамотах король взивав і наказував козакам, щоб збирали військо і ладилися до війни з турками. У них обіцював король повернути козакам усі їхні свободи. Сама грамота не мала правного значення, бо не було на ній печатки канцлера і без його підпису. Але велике значення мала вона у Хмельницького як агітаційний засіб посеред козацтва і як доказ небезпеки для муслемського світу. Тою грамотою наклонив Хмельницький і хана кримського до союзу з козацтвом проти Польщі і султана турецького до переговорів.
Він став знову кричати на нього і глумитись та заповідати близький його кінець. А як відходив, то з такою злістю замикав двері, що аж мури задрижали.
* * *
Аж рано довідались хлопці, що вночі скоїлось. Тиміш був лютий, закусував губи до крові і затискав кулаки. Але почував себе безпорадним і безсилим. Ніжний Олексій став плакати і ломив руки в одчаю.
Няня переказала слова Богдана, що треба зайти до отця Созонія. Тиміш одягнувся на борзі, та лише що вийшов у сіни, стрінув якогось купця, що заступив йому дорогу. Тиміш був лихий, що хтось заважає, а йому так спішно вийти.
Батька ноччю у тюрму заперли, а мені ніколи балакать...
Не так швидко, козаче, мені саме з тобою, а не з батьком треба поговорити, щоб ти якої нісенітниці' згаряча не вистроїв... Хіба мене не пізнаєш?
В сінях було тьмаво, і Тиміш не міг придивитися купцеві. Відчинив двері світлиці і попросив гостя в хату.
Пан сотник Чорнота, господи! В саму пору приходите, бо ми всі безрадні.— Тиміш припав до його руки і став плакати...
Заспокойся, синку, і без мене нічого не роби. Куди ти вибрався?
До отця Созонія...
Підожди, на це ще час. Чи Корнієнко у вас?
Відучора.
Поклич його сюди!
Олексій пізнав зараз Чорноту і дуже зрадів.
— Слухайте, хлопці, говоріть тихіше і не вайкайте, як жиди у судний день. Не називайте мене по іменню, а величайте мене паном купцем, хоч невелика козакові честь крамарем прикидатись. Ніхто в Чигирині, крім наших людей, не сміє знати,' хто я. Я крамар, що торгує з паном — Хмельницьким. Я прийшов сьогодні, щоб вас остерегти перед кожним нерозважним кроком... Найкраще ви не робіть нічого, а оставте це мені. Я зараз знайду для тата таку опіку, що нічого йому не станеться. До отця Созонія не ходи, бо він нічого не порадить. Людина в літах. Буде лише плакати та молитися, а тут треба й робити. Я не хочу, щоб справа була голосна. Народ міг би заворушитись, а нічого не вдіє, бо ще не пора. Тоді могли б Хмеля спрятати, що й півень по ньому не запіяв би. Я сказав, що товариша ослобоню, і так цьому бути. Тепер прощавайте, бо мені ніколи. Сидіть в хаті і не виходьте нікуди. Прийду до вас, може, ще вечором або завтра вранці.
Тиміш знову припав до руки Чорноти:
Ти, батьку, і вчора врятував татові життя, я вірю, що й тепер його виручиш...
Ей! А ти звідкіля знаєш, що вчора було? То, певне, цей спудей виговорився... От який хитрий... Прикидався, буцімто спить, що нічого не знає, а все вищебетав, мов соловейко...
Чорнота погрозив Олексієві пальцем:
Мовчи, язичку, їстимеш кашку. Багато знай, та для себе.
Далебі, нічого не розумію,— виправдувався Корнієнко.
Тиміш за нього вступився:
— Він справді нічого того не знає і нічого не говорив. То тато розказав мені за той мистецький стріл, та коли Олексій виговорився, що стрінув в лісі якогось козака, а тато став питати, який той козак з виду, то тато сказав відразу, що то ви, батьку, сотник Чор...
Чорнота поглянув на нього, і Тиміш не договорив.
— Ну, нічого. Та це, що я йому сказав, хай буде йому в науку... Знайте, я називаюся купець Небиловець, та й годі... Я приїхав з Києва... Ага! Нагадав: чи не треба вам грошей?
— Спасибі, батьку, тато лишив трохи, вистане...
— То й добре, бо мені тепер треба буде цеї мамони більше... Скажіть мені, ви вчені, котрий то король сказав, що немає такої високої стіни, котрої не переліз би осел, нав'ючений золотом...
— Пилип Македонський...
— Еге ж, а я забув. Хитрий був з біса... і нам треба від мудрого грека розуму навчитися... Прощавайте!
По його відході хлопці обнялися на радощах. Вони вірили, що Небиловець визволить дорогу їм особу.
(Продовження на наступній сторінці)