Василь не знав, що йому робити. Ця рада виглядала на приказ: забірайся. До того ще оден обірванець відразу виліз з під лави за стіл. В коршмі було мало світла, і не можна було придивитися з лиця. За тим відхилились двері ванькіра і хтось туди виглянув.
Василь налякався такого товариства. Він нагадав собі, що сьогодня говорили жиди про злодіїв і їхні штуки, і хотів чим швидше вийти. Сказав лише "добраніч" і почалапкав дорогою.
— Як раз тепер мусів його дідько сюди наднести...
— А ти його пізнав?
— О то раз! Як би я його не пізнав, ми були би собі инакше поговорили.
— Слухай бойку, ти оден з нас не босий, піди за ним та проведи його до села. Може його хто з наших стрінути, не пізнати, та якого лиха накоїти.
Бойко не сказав нічого. Випив ще чарку горілки й війшов з коршми потихеньки мов дух.
Тепер відчинились двері ванкіра і на коршму вийшло двох жидів. Оден високий сухий, з довгою шиєю і яструб’ячим закривленим вниз носом, другий кремезний присадкуватий, показував по собі велику силу.
— Вже-сте його виправили? Місто відповіді оден з обірванців сказав:
1 "під млином" значило "в криміналі окружного суду".
в злодійській мові "жандарм". * хатрувати: стежити, слідити.
— Здається, що з нашої нинішної роботи не буде нічого. Черупи таки нема.
— Хіба ви Черупи не знаєте? Як сказав, що буде, то щоб світ провалився...
— Овва! Велике мециє Черупа,— сказав кремезний жид. Хіба без Черупи ми самі роботи не зробимо?
— Ой Юцю, який ти мудрий, як соломонів капець. Ти сам без Черупи не можеш рушитись ніде. Ти Шалапіндо премудрий. А вчера в місті, як Семка прилапали, то ти перший втік аж курилося за тобою. Коли би так товариші не виручили, то був вже під млином.1
— Який ти дурний Паньку! Чого мені було чекати, як когути 2 хатрували 3 скрізь...
— А мене лишилисте на Божу волю,— каже Сем-ко, той з перев'язаною головою.
— З жидами, то все так,— каже Панько.— Як до роботи, то їх нема, а до поділу, то позлітаються мов круки до стерва.
— То не правда,— каже Шаламінда.— Вчера було що иншого. Коли б так жиди дерлися до конокрада, то би це усім впало в очі, бо жид на конокрада не є завзятий...
— Ти все знаєш вибрехатися, як по маслі.
Дорогою до Конюшок над'їхала фіра і станула перед коршмою. Жиди зараз скочили до ванкіра і зачинили за собою двері.
До коршми війшов молодий парубок мокрий мов хлющ. Він пішов прямо до вогню, що горів у печі і став гріти руки.
— Добрий вечір! Уф! яка чортівська слота, а похолодніло так, що аж рук не чую...
— А ти чого на таку негоду в дорогу вибрався? — питає Панько.
— Я би не вибірався, як би мені не казали. Знаєте: служба, пан казав, а слуга мусить.
— А ти відкіля парубче, і куди їдеш?
— Я з Конюшок, пан граб’я казав відвести пару коней до пана з Білинки.
— Ага! А чого ж не їдеш?
— Бо я дуже в руки змерз, а тут побачив огонь; тай поступив загрітися, бо аж мені запарі зайшли в пальці.
— На тобі, хлопче, порцію горілки, тобі не завадить,— говорив Панько наливаючи з фляшки.
— Я не маю грайцара...
— Пусте, на — випий, то моя горілка, і гроший від тебе не беру, тай закуси хлібом, це також моє.
— Бог заплатить! — Хлопець випив горілку, скривився, бо була дуже міцна, узяв хліба і подався знову до вогню.
Тим часом на дворі рушив віз з місця і поцвалував дорогою.
Парубок метнувся до сіней. Сіняшні двері були зачинені на засув. Він став рвати двері і кричав, що сили. Панько з товаришем вибігли туди.
— Чого кричиш?
— Бійтеся Бога, рятуйте, хтось мені коні з візком забрав... не можу дверий відчинити...
— Може самі рушили... от вже двері відчинені, біжи, може піймаєш...
Парубок пігнав що сили ік мостові... Обидва обірваньці вернулися в коршму і сміялися, аж присідали до землі...
— От штука! — Панько відчинив двері до ванькіра: — Котрий з вас такий майстер?
— Гусак пішов,— каже спокійно Шалапінда заїдаючи печену курку, що йому жидівка піднесла...
— Певно, що такий черевань, як ти, то би не рушився. На тебе другі гарують, а ти печені кури заїдаєш, а нас частуєте сухим хлібом з часником, а ну і мені дай покушати.
Він хопив йому з перед носа половину печеної курки і завернув на коршму. Шалапінда метнувся за ним відбирати та Панько зачинив за собою двері.
— Диви Семку, як жиди їдять, а чим нас годують.— Він урвав половину добичі і подав товаришеві.
— Бодай ти першим куском подавився! — крикнув через двері Шалапінда.
— Дай Боже і тобі Юцю!
Може би Шалапінда прийшов сюди і завів бучу, бо термосив за двері, котрі держав Панько, та в тій хвилі вернувся бідний парубок в коршму присів на лаві і став плакати.
— Тепер мені нічого до двора вертатися, бо мене вокомон вб’є, троє коний занапастив...
— Та ти казав попереду, що лише двоє.
— Було троє, бо третим я мав візком вертатися до дому.
— От дурень! Хіба не можна було верхом вернутися?
— Коли вокомон казав привезти від тамошного вокомона якісь "азонки", чи якусь холєру...
— Ну, то вокомон винен не ти, та хай він відповідає перед паном. Дурний, на, випий ще горілки, та не плач, панські коні найдуться. Знаєш: панське та жидівське не пропаде.
— Найдуться справді? — крикнув радісно хлопець, начеб вже на тих конях сидів.
— Та хіба ти думаєш, що коний вовк поїв? Не-бійсь, як наша жандармерія зачне шукати, то під землею знайде. Ти вернешся до дому, скажеш вокомонові, а він панові, пан пішле письмо до жандармерії, і робота піде, мов запалив. У нас все так. Де-ж так можна, щоби серед дороги коні крали, та ще до цього панські.
— А як не знайдуть тих,— каже Семко,— то пан виховає собі другі, не журись, пан граб’я пішки ходити не буде.
Парубок зміркував, що з нього собі жартують.
— Добре вам жартувати, а мені пан не подарує і каже двайцять п’ять канчуків вчистити...
— Та за що?
— А що я коний не припильнував, лишив їх самих і пішов до корщми грітися?
— А ти на правду був би такий дурний і признавався до цього?
Парубок видивився на Панька.
— Слухай, я тебе навчу, як маєш говорити. Ти за коршму не кажи нічого, а говори, що було дуже темно, що ти їхав поволи, що там в тім терневім ліску тебе задержали якісь люди, скінули з візка в болото, а коні займили. А щоби тобі повірили, то ти перед самими Конюшками покачайся в болоті, замази собі лице, батіг кинь геть, скажи що і батіг тобі забрали. Легче тобі буде потім випрати з болота одежу і вмитися, як дістати двайцять п’ять.
Парубкові така рада подобалася. Він одразу перестав плакати:
— А Бігме, що так буде добре.
— А бачиш! Варто воно за панськими кіньми плакати? Дідько пана не візьме, хоч би йому всі коні забрали... На! випий ще горілки.
— Ой правда! Є у пана коний досить...
— Буде з двайцять?
— Що двайцять?! А шістьдесять самих форнальських, а шість цугових, а під верх для старого пана, для молодого панича, для пані.
— Але пан коний пильцує і на ніч не посилає пасти.
— Та де! Держить в стайні.
— А стайня розуміється добре замкнена, певно є собаки.
— Стайня не замикається, бо є собаки, а в стайні сплять все два форналі на зміну.
— А другі форналі де?
— Вони сплять далеко від стайні в форнальській хаті.
— О, то пан таки добре пильнує, певно і фузію має...
— Е! що там фузія. Злодій не дурний вести коні по під панський двір. Там можна вивести задними дверми, лише кусок дрантивого плота поза кератом виломити.
Обірванці слухали уважно цього говорения, тай не лише вони, але і Шалапінда відхилив двері і наставив вухо.
Парубок попращався, подякував за почастунок і добру раду і пішов до дому.
— От дурень!
— Може й не дурень, а навіть потішився би, коли б ми його панові облегчили клопоту з кіньми.
— І ми це, певно зробимо,— обзивається через відхилені двері Шалапінда.
— А ди! Як слухав черевань! — Всі стали сміятися.
— Ей, чи наш Черупа не попав в яку лапку... Якраз сьогодні треба йому було там лізти.
— Го-го! не з таківських він, щоб у лапку лізти,— каже Панько.
В коршу війшов потихонько бойко так, що його ніхто не покмітів, аж станув біля стола.
— Когут! — шепнув.
Зараз погасло світло. Всі скочили до ванкіра, відчинили вікно, і повискакували в лози...
Мошко з жінкою повилазили на вижку і витягнули за собою драбину.
Дорогою від Долубова надійшов жандарм. Від світла, яке блищало від печі на дорогу, можна було його добре бачити. Прийшовши під коршму застукав у двері, що були замкнені на засув:
— Гей там! відчинити зараз!
В коршмі було тихо. Жандарм пішов поза коршму аж до відчиненого вікна в ванкирі. Сюди він встромив голову і перехилився на коршму через вікно.
— Що! Ніхто не обзивається? Відчиняйте двері, бо їх виважу...
(Продовження на наступній сторінці)