Завелась звичайна в таких випадках так сказати б безпредметова гутірка про все і ніщо. О. Городиський розпитував про львівський семінар, про настоятелів, пригадував свої давні часи, про митрополичний консистор. Василь зміркував, що о. Городиському не-конче в смак теперішний митрополит. На його думку він живе не по-божому, витрачає гроші на широке панське життя, а можна-би їх на що краще вжити. Впрочім, хто зна, які то гроші, бо митрополит тільки грошей не має. Може знову рушать вдовичо-сиротинський фонд, як це недавно мало місце в Перемишлі.
Василь на це ніколи не звертав увагу, бо це було йому байдуже. Він належав до єпархії перемиської. Про фонд вдовичо-сиротинський не дбав, не розумів добре, на що це, бо походив з селянської непопівської родини, та лиш що вступає між духовенство.
— Коли-ж ви женитесь? Ви либонь вже заручені з панною Підліською. Гарне гніздо. Я її батька знав добре. Дай Боже щасливо. Ви дуже гарно зробили, що завчасу заручилися і тепер не треба вам витрачати гроший і часу та шукати жени — сожительниці. Я цього дуже не люблю. Через цілу теольогію возиться з шематизмом, а потім їздить від села до села, розпитує, вибірає, а часом таке вибере з краю, що ціле життя нещасливий. Ви мали нагоду пізнати свою суджену добре і добре ви вибрали.
— Я тою самою думкою руководився,— каже Василь,— і осоружно мені було дивитись, як мої товариші возились з шиматизмами і записували зі слуху те, чого там не було: кілько у священика доньок, як називають, які їх майбутні посаги.
— То, то, то, то по мойому свого рода торг на людські душі, а це для священика не гарно... Ви добре вибрали, ще раз кажу. Не дістанете знатнішого посагу — то правда, бо покійний Підміський ціле життя парохував, по голодівках. Але це пусте. Вам може піти краще, як довго вуйко вашої жени жити буде.
— Я про посаг ніколи не говорив з панею Підліською. У мене це теж побічне діло.
— 1 це похвально, що ви за маєтками не гоните, бо... впрочім ви і без цего будете богатим... Тільки я не знаю... ага! а чи ви говорили коли про це з батьком?
— Що я заручений, це батько знає, мама те-ж, бо нераз про це говорилося в хаті, але про посаг батько ніколи не згадував.
— Ну, так, але може батько відкладає обговорення посагу на пізніще на слушний час. Він говорив до мене кілька разів про вас, і каже: мій Василь самостійний чоловік і коли чепиться якоїсь думки, то будете мали твердий горіх...
— Я також самостійний і повнолітний. Я женюся для себе не для батька і за своїм потрафлю постояти рішучо.
— Гарно воно, так бачите, важко було би вам батька на себе прогнівити. Як би ви пішли проти його волі, він би вам цього не вибачив.
— Та що там! Як у мене чисте сумліття, то решта мені байдуже, і з четвертою заповідю я в колізію не прийду. Чи раз таке в родині трапиться, що синові треба з батьком зірвати всі зносини, навіть не признаватися до його.
— Такого не дай Боже вам дожити — говорив о. Городиський підносячи палець в гору.— Це вже проти природи. Четверта заповідь не знає виїмків.
— А я гадаю, отче що знає. Кожна заповідь, що нормує відносини між ближніми знає виїмки. От наприклад, не убий! Але коли я зроблю це в конечній обороні мойого життя, то вільно вбити. "Не кради!" Але як я вміраю з голоду, а бачу чужий хліб, то мені можна вкрасти з застереженням, що верну цю шкоду власникові. Так воно і з родичами. Що робити дитині, коли батько недобрий, ледачий, знущається над нею? Тоді дитина повинна вступитися батькові з очей, хоч би прийшлося піти в світ за очи.
— А коли би такий лихий батько потребував помочі?
— То треба йому помогти, хоч би з наражуванням свого "я". Ось я візьму себе під розвагу. Я батька все поважав і поважаю, любив та слухав, вірячи в його розум, досвід і любов до мене. До тепер не приходило між нами до жадної сцісії. Тепер я загадав женитися по серцю. Батько супротивляється тому, бо батько хоче такого посагу для мене, якого вона не має. Маю-ж я слухати, не женитисі і бути ціле життя нещасливим? Що батькові з цього прийде? Хіба-ж він буде її удержувати і кормити та зодягати? Та ми навіть разом жити не будемо. От колись зійдемося кілька разів до року, а може й те ні, тай тільки. Ні, отче, я стою на тій точці, то навіть проти волі батька піду з чистою совістю під вінець.
О. Городиський дививсь на Василя з цікавістю. Цього він не сподівався почути, бо Василь був все слухняним сином і поводився більше пасивно ніж цього було треба.
— Та я гадаю, отче, що до такого не прийде,— говорив Василь далі.— Мій батько за мудрий і за делікатний, щоби через посаг ставив справу на вістрю ножа.
Та о. Городиський був иншої думки. Він знав старого Пандяка добре, що то сельський автокрам, деспот, упрятий зарозумілий, що в його души чорт сидить.
— Воля Божа! Та коли-б справа справді на цій точці загрязла то числіть на мою поміч.
Розмова на цю домашню тему ставала для обидвох осоружна. Тому о. Городиський завернув на друге.
— Якій спеціяльности ви віддалися в семінари?
— Я співак, бас-барітон.
— Правда, правда, у вас все був замітний голос. Але мій любий господине, це довго не потріває. У мене теж був замітний тенор, та незадовго пропав на селі серед задушної церкви, серед вітру на цвинтари. Таке буде і з вами. Голос у нашого брата це капітал лише серед семінарських мурів. Він дає йому всілякі полегчі, привілеї яких безгласні "фіши" не мають, а опісля хіба би до міста дістався на сотрудництво, опісля на яку катихитуру, а поза тим нічого.
— Я, отче, мрію проте, щоби дістати сотрудництво в Самборі відразу...
— Гм... мій любий, без протекції в Перемишлі такого сотрудництва не дістанете.
і
— Я саме на таку протекцію числю. Вуйко моєї дівчини, рідний брат пані Підміської є в консистори крилошанином...
— Ага! Справді, я призабув. Господине,— говорив о. Городиський гладячи його по руці — такий вуйко, то стане за два посаги.
— Тільки отче, пробі! Не гадайте, що я для жінчиного вуйка висватав панну Підміську, я по серцю вибір зробив...
— Не гадав і не гадаю. Впрочім був би це не дуже певний рахунок, бо це лише так довго тріватиме, як довго він в капітулі. Впрочім то чоловік старший і може минутися...
Знову розмова переходила на домашні справи. О. Городиський зміркувався і спитав:
— А поза співом яка ваша спеціяльність?
— Проповідництво. Я вже пробував у Львові і мені гратулювали такі, що на тім розуміються. Радили працювати над собою. Говорити плавно, то ям міг ще як ученик гімназії. Я не зле декламував, у мене й голос є. Те все треба вихіснувати. Треба вправляти пам’ять. Воно з цим буде чимало праці, а я ці перешкоди мушу побороти.
— От це гарно! Це вже так скоро не минеться, як голос. Щасть Боже! У нас так мало проповідників, а підручників до проповідів ще менше. Треба користати з німецьких та росийських, бо наших дасть Біг... Тішуся...— О. Городиський ходив по хаті в задумі. А далі станув перед Василем і каже:
— Господине! Коли вже зійшла бесіда на таку цікаву для мене тему, так може-б я вас попросив до мене на слідуючу неділю з проповідю. Буде це у нас
— сенсаційна новість. Ви свіжий чоловік, так сказати б, що лиш з голки, ви тутешні. Це парафії заімпонує. А мені старому вже й концепту не стає. Моя проповідь не робить такого вражіння, як ваша, бо я їм вже
трийцять літ проповідую. Щоби я золотоустим був, то трийцять літ обробляти ті самі теми на ріжні лади, то тяжко... Отже приймаєте запросини?
— Дуже радо, отче, і згори дякую за довіря. Я лише буду просити о які підручники.
— Але-ж добре, у мне є декілька, дам вам і євангеліє на неділю, а часу буде у вас доволі... сьогодні второк...
— Яв четвер поїду до міста, щоби мою скринчину привезти там моя реверенда є, а без цього годі.
О. Городиський подивився на Василя мірячи очима його стать:
— Ну, моя реверенда на вас не придасться. Пішли зараз до шафи з книжками і стали вибирати.
Зібралося кілька.
Василь взяв їх під паху і хотів відходити, як йому заступила дорогу їмость Городиська, що верталася як раз від господарства.
То була старша вже жінка з сивим волоссям, одягнена по домашньому. Голову перев’язала білою хустиною по під бороду.
— От і маєш! — говорила, — я спішуся з роботою, щоб з вами привітатись, а ви вже втікаєте? Ні, не позволю, вибачайте, лишіться ще, поки не нап’ємося кави.
їмость взяла від Василя книжки і поклала на комоду...
— Я вас вже так давно не бачила, не говорила з вами,— що-ж ваша мама? Певно дуже тішиться, що буде мати сина єгомосцем.
— Моя мама безвпинно клопочеться господарством, а тепер ще і жнива, усе на її голові.
— Славна господина на цілу околицю і у всім сама собі раду дає... Не знаю чи вас тато так дуже на своїх будівлях заробляє... То я гадаю, до ґаздівства... гарне воно, велике...
На те вмішався в розмову о. Николай:
— Так не можна говорити,— кожний сам найліпше знає, як йому краще. Здається, що так краще, як тепер, бо Павло заробляє великі гроші на своїм підприємстві, що року то якусь нивку докупить...
— Правда, що нема чого чужими справами колопотатися,— говорила їмость махнувши рукою...— Ви вже по теольогії...
— Вже і по іспиті, можна вже і виординуватися...
— То як? Не вженившись? Хай вас Господь боронить.
(Продовження на наступній сторінці)