— То таке діло, що я з ним сам мушу говорити. Я є судовим опікуном панни Гані Підміської, а вам певно буде відомо, що вони від двох літ заручені. Отож я хотів з ним поговорити на счот весілля.
— Що до весілля, то і я, його батько можу про це говорити. Ось пані казали, що в осені, та коли єгомость опікун, то ми можемо поладнати діло самі... Я гадаю, щоби списати інтерцизу передслюбну...
— Ага? Хочете йому записати грунт? То не потрібне. Він буде попом і з землею йому не возитися.
— Та я про це так не думав, я хотів запевнитися, що молода дістане.
— Це вже, вибачайте не ваше діло, а жениха.
Панд як цим обрушився. Став моргати своїми колючими очима і вдивлятися в очі о. Ясиницького. О. Яси-ницький ока не спустив, а дививсь йому прямо в очі. Показалося, що у о. Ясиницького зір був сильні-щий. Пандяк каже:
— Я Василеві батько, і його доля мене повинна обходити...
— Дуже похвально, що Василь має такого запопадливого батька, але він вже повнолітний і не потребує держатися батькової поли.
— У нас у хлопськім стані водиться так, що проти волі батька син не поважится женитись...
— Вам не треба о тім забувати, що Василь перейшов з хлопського стану в попівський.
— А все-ж я його батько, а четверта заповідь не лише для хлопів, але і для панів і для попів.
О. Ясиницький побагрянів на лици, але здержався:
— Так ви, господине, без інтерцизи і запису отцего домика не позволите синові женитися?
— А таки так, що не позволю.
— А ви конче хочете його висвятити на попа?
— На те я його давав вчити.
— Ото-ж послухайте. Коли би Василь справді був такий дурний, покорився вам і без інтерцизи не хотів женитися, хоч він од двох років заручений і ціла околиця про це знає, і коли при цих зарученях про посаг не було мови, коли би він лише через брак інтерцизи зірвав заручини, то дуже би зле на цім вийшов...
— Ов! не знати, щоби йому сталося? Дівчат досить на світі.
О. Ясиницький вже не видержав, він стукнув палицею об поміст і крикнув досадою:
— Дурень! Коли б це сталося, то він тоді буде висвячений, як мені волосся на долоні виросте. Розумно? Впрочім я мушу поговорити з Василем самим, бо з вами не договоримось до путнього кінця. Вам здається, що всі розуми посіли, а ви зарозумілий на своє богацтво дурень.
Пандяк аж підскочив на стільці. Він налякався того, що почув, бо про таке ніколи не думав. Дививсь широко отвореними очима на о. Ясиницького. Його зухвалість на хвилю зникла. Він не сподівався такого, щоби в послідній хвилі хтось міг станути на перешкоді Василеві до висвячення на попа. Вправді він чував за таке, що владика не хоче висвятити, поки питомець не посплачує довгів, але Василь жадних довгів не має. По короткій мовчанці він хотів ще щось сказати, та о. Ясиницький повернувся зараз до порога і вийшов.
Пандяк вийшов також. Ніхто його не пращав. Ганя була в огороді, а пані Підліська з о. Ясиницьким на другій стороні, куди Пандяк не мав смілости входити. Перед о. Ясиницьким мав великий респект через це, що він оден міг видержати сміло його колючий погляд очий.
Пандяк пішов ладити коника. Він був дуже невдоволений, що йому не повезло, і не сталося, по його думці. То суча баба, зараз заставилась опікуном, і як він тут так скоро з'явився! Але Пандяк не поступиться, і Василь мусить піти після його думки. Домик мусить попадя записати, аби і світ провалився. З Василем, то він вже знав як говорити. Щоби Василь такий слухняний син спротивився волі батька, цего не може бути.
З такими думками виїздив Пандюк з Самбора. Він навіть не помітив, що небо стало хмаритись і повіяло холодом, а неудовзі став накропати дрібний зимний дощ, який вказував на довшу слоту.
Пандяк поїхав коротшою дорогою на "ями" попри Дністер. Як сюди зблизився, війшов непомітно із лозів якийсь чоловік і зручно мов кіт скочив ззаду на візок.
Пандяк повернувся і побачив свого наймита Максима.
— Ти що тут робиш?
— Хотів з вами поговорити, ще поки до дому вернетеся, та чи нема часом у вас дещо перекинути за драбину...
— Пошукай під сидженням.
Максим сягнув рукою і витягнув кошіль, в якому була флящина з горілкою, печений пиріг і ковбаса. Став уплітати потягнувши кілька глотків горілки.
— Говори, що маєш? Чи ти довго тут сидів?
— Не довго, я не дармував, ходив поміж людий...
— Ну?
— Не добре,— він прихилив губи до вуха Пандяка і став щось довго шептати.
Пандяк хитав головою, а на прикінці каже:
— Чи ти цього певний?
— Ото маєш! Я на вітер не говорю ніколи.
— Гм... Як ні то ні, відложимо на пізніще. Воно нам не втече... Василя ти не стрічав?
— Ні...
Як Василь вийшов з Самбора стояла на небі погода і сонце страшно нагрівало. Він зняв з голови капелюх і ніс його в руках обливаючись потом.
Йдучи він задумався, а далі щоб зайнятися чимось та звернути думки на оден предмет він узяв собі одну тему із св. Письма і став на него складати проповідь. Коли би так сталося, щоб таку проповідь виголосити перед владикою, а проповідь вийшла гарно, як то добре би було. До тепер він приєднував собі усіх своїм голосом. Добре би було ще в проповідництві визначитися та вибитись поміж товаришами. Тоді би владика певно сказав: "тебе шкода на село, ти підеш до міста". Треба над цим попрацювати. А-ну, попробую! Після цих метод, яких навчився на теольогії, він став розкладати вибрану тему на частини, оброблювати кожню окремо, лучити разом. Говорив проповідь сам до себе гестикулючи руками. Цею роботою так захопився, що не зважав на ніщо. Не завважив, як чисте небо занеслось сірими хмарами і став накрапати дощ. Аж як скінчив свою роботу розглянувся куди він зайшов. Минув не то "ями", куди вела коротша дорога на Калинів, але і велику пинянську коршму. Придивляючись блище зміркував, що він вже під Конюшками. Вертатися було ніяк. Треба мандрувати через Сигіть до Гордині і він туди попрямував. Тимчасом дощ ставав що раз густіший. Із дорожньої куряви робилося болото, на дорозі ставали калюжки на яких повставали великі нузирі. Слота неабияка, і Василь почував, що на тілі робиться мокро і холодно, бо від разу похолодніло. Василь прискорив ходу і поспішав, аби бодай до сигітської коршми добитись.
Ця коршма стояла на роздорожу межи Гординею, Конюшками і Долубовом. Була дуже стара, криша поросла мохом і травою, та всяким хабуззям.
Здавалося, що то якась стара ропуха, котра здихати збірається. Два невеликі віконця виходили на дорогу, а коли в них заблимало світло, то виглядала на якусь казочну потвору, що чатує на подорожніх, щоб їх проковтнути. В коршму входилося з дороги звичайними дверима, не було тут заїзду і воріт, як по коршмах водиться. Цими дверми заходилося до сіний, а заразом до стайні, де стояло дві жидівські корови і кілька штук ялівнику. Коршма мала дві кімнати: одну просторішу з великою печею, другу менчу "ванкір", з якого виходило вікно на лози. А цих лозів стояв тут цілий ліс. Вони простягались аж до старого дністровського річиська, над яким стояла однісенька хата двірського полевого стражника. Поза цим не було тут далеко і широко жадної оселі, хіба розлогі сіножати, болота, лозові та тернові ліси. В великій кімнаті не було шинквасу, за горілкою ніхто сюди не заходив, подорожні, що верталися з Рудок на Гординю сюди не вступали.
Тут сидів жид Мошко у двоє з жінкою, держав в дворі "пахт", цебто брав з двора молоко і побирав від подорожніх "мостове" для двора.
Того дня, як тудою мандрував промоклий до сорочки Василь, сиділо в коршмі троє людий.
То були обірваньці в старих подертих сірачках. Оден із них був в постолах, і його звали бойком. Двох других були босих. Оден мав повязану ганчіркою голову. Вони сиділи за довгим столом, частувалися горілкою, хлібом і часником. Вони зрідка перекидались якимись словами, хіба їм зрозумілими.
В другій кімнаті сиділи якісь инші гості жиди. Вони завзято спорили між собою, інколи так голосно, що частенько оден з трох обірванців вставав і ковтав до дверий ванкіра, щоби стишилися.
— Де Черупа забарився? — питає оден обірванець.
— До міста поїхав.
— Знаю, що до міста, але вже повинен тут бути.
— Та коли? Поїхав вже пізно, а заки прителепаєть-ся з відтам...
— Я це сам добре знаю...
— Як знаєш, то чого питаєшся?
— Якого диявола сваритесь? — каже третій.— Зле вам тут сидіти? Як тобі мокро, то йди на двір просушитися...
А тим часом на дворі ляв дощ мов з коновки.
Перед коршмою хтось зачалапав по дорозі. Оден з обірванців сказав: пст! і зараз двох пропало за столом під лавою.
До коршми війшов Василь. Його полотняний халат поприліпав до мокрої сорочки, а коли зняв з голови високий капелюх, то з крисів вода хлюпнула.
— Добрий вечір!
— Доброго здоровля! А звідкіля то панич так мандрують в таку погану слоту?
— Йду з Самбора до Гордині.
— Ов! та туди?
— В Колюшках я поступав до знайомих.
— Варто було там заночувати.
— Я спішусь до дому.
— А чого ж не йдете, а втрачаєте час тут.
— Хочу трохи просушити одежу.
— Та на вас не лише одежа, а й сорочка мокра. Шкода заходу, бо за хвилею знову змокнете. Краще вам мандрувати далі.
(Продовження на наступній сторінці)