— Ні, прошу пана,— каже Гаврило,— я сидів на козлах і держав віжки в руках, бо наші коні бистрі...
О. Стебницький занепокоївся і хотів виходити. Його задержав інспектор.
— Не хвилюйся, то якась помилка, непорозуміння. Коний тобі на поліції не з'їдять, ще вип'ємо по шклянці, бо я сьогодні страшно спрацювався... З тими злодіями ярмарковими, з конокрадами, то страшна морока.
На спогад конокрадів обом зробилося страшно, огорнуло їх якесь лихе прочуття. Вони вже не пили другої шклянки, а поспішали оба на стражницю по-ліційну в ратуши. Та тут довідався інспектор, що не лише жадних заариштованих коней нема, але ніколи й не було...
— Чому-ж ти йолопе не держався коний? — питає інспектор.
— Бо мені казали піти сказати єгомосцеві...
— Пропали мої коні,— голосив О. Стебницький, крізь сльози...
— Підожди, ми пошукаємо,— каже інспектор.
Змобілізували усю поліцію, нічних стражників, жандармерію і стали шукати. Люди бачили, як двох поліцаїв в мундирах їхали бричкою і добрими кіньми, та поїхали попри млин на бліх. Туди пішла погоня, якою кермував сам інспектор. Перешукали всі закутини, пішли далі на новий світ. Подорозі приказав інспектор переглянути жидівський цвинтар, і диво! Коні найдено на цвинтарі між гробами, в кущах пов'язані на всі чотири ноги. Так само найшли васаг брички без коліс. Знайшли потім і колеса. Жидівський грабар нічого не вмів сказати, бо його з вечера не було дома, а як прійшов, то ворота окопища були, як звичайно замкнені. На велику радість о. Стебницького коні знайшлися. Але злодіїв не зловили, з того дуже лютувавсь інспектор, що злодії так безкарно підсшиваються під його фірму. Про ті події люди цілий тиждень ще говорили, розбігаючи його на всі лади. Крім цього розказували ще про інші річи, які мали місце перед роками, і не тут, та божилися, що це сталося якраз минулого четверга в Самборі.
Василь мусів повірити людям, що в повіті бушує якась невидима дуже проворна шайка злодіїв, яка не то краде, але і розбиває людей по дорозі та грабує. Нарікали на непорадність жандармерії і ремстувували, чому уряд не вживає до того війська і не освободить околиці від такої язви. Василь зміркував, що в місті заволоділа усіми паніка. І знову занепокоївся про батька, чи і йому чого від злодіїв та розбишак не приключилось по дорозі. Це знову закріпило в ньому постанову, щоби негайно вертатися до дому.
Пані Підліська сказала рішучо, що його перед обідом не пустить. При обіді розказував Василь, те що чував в місті про злодіїв, та що сам вчера на ярмарку бачив. Хотів також сказати про загадочний погляд пійманого окрівавленого конокрада, та в тій хвилі нагадав собі відразу, що той чоловік минулого року служив за наймита у його батька і він з ним стрічався, коли побував на феріях. Василь закусив зуби і вдарив себе по чолі долонею. Він якраз хотів розповісти паням за цього злодія, та нагадавши відразу це, над чим вчера мозолив свій мізок, він здержався і замовчав. Йому стало соромно признаватись, що такий поганець служив у його батька. Василь сам не міг собі витолкувати, чого властиво йому соромитися, що наймит злодій на злу дорогу ступив і вийшов на коновода.
Пані Підліська трохи затрівожилась. Навряд Ганя сміялася з того і каже:
— Нам, мамо, нічого злодіїв боятися, бо у нас нічого брати...
— Говори здорова, а коли б так вивели нашу корову, або порося, то таки мене дуже підтяло би.
— Але ж мамо, та вони лише коні крадуть, а коров не чіпають.
— Злодій все вкраде,— каже Василь.
— А чого ж ви їх називаєте конокрадами, чи пак коноводами?
— Ну, так воно, бо вони переважно крадуть коней, але не покинуть і корови, якби трафилась.
Пані Підліська стала міркувати, як би себе забезпечити перед таким нещастям. Прийшла до висновку, що на злодія нема ні замка, ні колодки, що навіть чуйний пес не встереже, бо його можуть злодії отроїти, що не лишається нічого, як здатись на волю Божу і піддати себе під Божу опіку.
Зараз по обіді вибрався Василь в дорогу. Скринчи-ну полишив у Підліських, скинув із себе сюртут і надяг полотняний халат, взяв палицю в руку. Лишив і парасоль, бо небо було погідне і нічого було дощу боятися.
Та не минула ще по його відході година, як на Кривій вулиці заторкотів віз. Жінки виглянули вікном і побачили старого Пандяка, Василевого батька на візку заприженім одним конем. Він відчинив собі ворота, заїхав на подвір'я і припняв коневі торбу з вівсом.
— Ато причта! — говорила пані Підміська до доньки,— коли би Василь ще трохи підождав, був би з батьком стрінувся.
Старий війшов в хату:
— Слава Йсусу Христу!
— Слава навіки! А ви Василя не стрічали? Та він лиш що перед годиною пішов пішки.
Пандяк перш усього поцілував їмость в руку, а потім сказав:
— Що? Його справді тут нема?
— Так, як кажу. Василь не покоївся за вас тому, що ви вчера по нього не поступили, ми з обідом на вас ждали.
— Я не міг вчера ніяк бути... І — Але я вас бачила...
— Мене? Бачили? — каже недовірчиво...
— Я присягла би... на скруті Львівської улиці... —— Так... Бачите, їмость, я вчера не міг зайти сюди,
бо дуже спішився до дому... Хтось вчера пустив в міс-
, ті поголоску, що в Сокирчицях пожар. Я покинув все і гнав до дому, трохи коня незаморив. Аж в Кориловичах довідався, що це не правда. Але вже небуло змоги до Самбора вертатися, бо кінь ледве ногами волік, приїзд відложив я до нині, а що в полуднє дуже парило, то я вибрався аж з полудня.
Пані Підліська попросила гостя сідати, а сама пішла зладити для нього почастунок.
У хату війшла Ганя і звіталася...
— Не могли-сте, паннунцю ще трохи Василя здержати, а то хлопчисько розтопиться на цім горячу геть на смалець...
— Коли ж бо дуже наважився йти, що й говорити собі не дав...
Павло Пандяк дуже замітна особа. Мужик середнього росту, дуже кремезний і сильний. Мав не більше 50 літ і ні одного сивого волоска ні на голові, ні в довгих вусах, обриси лиця цілком правильні і на перший погляд так що до селянського одягу, як і що до довгого в кружок підтятого і гладкого причесаного волосся виглядав на типового багатого мужика дука. Лише очі були у нього дуже замітні, незвичайні. Вони прямо кололи шпильками. Коли ними Павло на кого глянув, то від них аж морозило. Вони мали в собі щось котячого та вовчого, бо світилися фосфорично. Здавалося, що тими очима можна так добре бачити в ночі, як і в день. До того Павло, коли був злий, прижмурював очі, та говорив крізь затиснені зуби. Тоді він був страшний. Чоло морщилось, брови стягалися майже у купу, а вираз лиця був такий рішучий, завзятий. Було видно, що той чоловік перед ніким не уступить, нікого не злякається, що перед жадною жорстокістю не здрігнеться. Коли ж він подобрів і злість його минула, тоді знову ставав лагідним, повільним мужиком, який і мухи роздавити не в силі. Він говорив спроквола, цідив по слові, то знову слова відрубував мов сокирою.
Хто він був? А вже-ж статочний, розважний, заможний сільський ґазда, а притіч зручний сільський майстер. Вмів робити вози, борони, колеса, до цього мав у себе цілий варстат. Але від якогось часу закинув це ремесло, і взявся за будівлю церков, прихоцьких домів і сільських шкіл. Будував лише з дерева, безвпинно їздив, а в дома був гостем здавши ціле своє ґаздівство на жінку. Ті будови вів Павло в далеких відлеглих повітах так, що ніхто не бачив як він їх веде. Навпаки хоч в найближчих околицях йому такі будівлі давали, він не хотів приймати вимовляючись тим, що не має часу і тільки вже набрав, що ради собі не може дати. Коли побував дома, то до нього з'їздили-ся його підручні майстри, теслі, різьбарі, малярі, з якими розраховувався, і виплачував їм великі суми. Через його руки переходили тисячі. Павло багатів дуже на своїм підприємстві. Що року докупив якусь нивку, щось добудував до свого господарства. Перед людьми все жалувався, що багато тратить, що на своїх підручних не може покладатися, бо вони його шахрують, та тягнуть для себе, що мусить усе покинути і певно це зробить, як лише покінчить це, що понабирав. Тепер зривати умови не може, бо це би його богато коштувало, але зробить це певно на другий рік. Але роки минали одні за другими, а Пандяк усе ставив нові будівлі, усе їздив і ніколи не міг покінчити, так дуже замотався в сю павутину, що не може розмотатись. Люди тому вірили, бо чого-ж би та все швендявся і занедбував господарство.
Пандяк не був родом з Сокирчиць. Зайшов сюди парубком не знати з відкіля. Був одягнений з міщанська. Роздивившися по селу купив за готові гроші хату з огородом і кусок поля. Купив в Самборі начиння і став робити юзи, плуги та борони. Розумівся теж на столярці. Такого чоловіка було в селі треба і зараз стали до нього заходити з роботою. Він був незвичайно пильний і працьовитий чоловік, то роботи мав богато. Треба було принята челядника до помочі. При його запопадливости, при невсипучій праці жилося йому як так. Опісля взявся ставити хати. Потім поставив у сусідньому селі попівство.
Тепер вже покинув колодійство і взявся за будову.
Від тепер йому велося все дуже добре, і люди стали його підозрівати, що певно він з чортом злигався і держить в коморі хованця. Справді була у нього одна комора, до котрої нікого не пускав, навіть жінці не дав ключа, а все його носив при собі. Люди стали собі нашіптувати про це всілячину, а далі стали його боятися. Боялися його страшних очей, його зору, котрим кожного прошивав начеб швайкою.
(Продовження на наступній сторінці)