Не договорив цих слів, як його ухопила із заду за руки і ноги якась медвежа сила та стягнула з вікна на землю. Йому митью заткали рота ганчіркою і зв’язали мотузом на руках і ногах.
— От фриц-дурень,— говорив гугнавим голосом бойко.
— Більше він за конокрадами хатрувати не буде,— шепотів Шалапінда,— а ну хлопці поможіть мені положити його на ознак, а я його трохи поскобо-чу попід шию.
Шалапінда витягнув ізза халяви довгий блискучий ніж.
Бідний жандарм задріжав усім тілом. Він напружив ще раз усі сили, щоби порвати шнури, та не вдіяв
нічого. Він важко застогнав в передсмертній трівозі. Конокради поклали його горілиць, оден сів на груди і придержував, другий держав за буйне волосся і тягнув взад. Шия випружилась. Шалапінда прикляк з ножем, достоту, так як жидівський шехтер, що кошерних телят ріже.
— Дивіться хлопці, я його заріжу так, щоби було "кошер"...
Та зараз сталося щось ненадійного. Якась залізна рука хопила Шалапінду за обшивку і відкинула в зад так сильно, що жид аж ноги підвів в гору.
— Ти вдурів? — засичав твердий голос.— Чоловіка різати як барана?
Шалапінда закляв по-жидівськи і мов розлючений бик кинувся з ножом на свого противника. Та в цю мить дістав так кулаком межи очи, що знову впав на землю, і ніж випав йому з руки.
Всі пізнали Черупу, який наспів в саму пору, щоб перешкодити душегубству.
— В ростічі — засичав крізь затиснені зуби.
Всі пропали в лозах. Черупа порозтинав шнур, яким жандарм був пов’язаний і сам скочив в лози, наче б під землею провалився.
Жандарм устав, витягнув ганчірку з рота і став спльовувати. Відтак пошукав напотемки капелюх і кріс і надяг на себе. Господи слава тобії Навіть не знаю, кому маю подякувати за своє спасіння. Бачу, що тут небезпечно самому ходити, був би я пропав ні за цапову душу. Чи йти ще раз до коршми? Хіба що ні. Але ж бо то я не осторожнийі Навіть залепортувати цього не можу бо дістав би пуцівку як дріт"!
Нагадавши ще раз цю подію, він задріжав усім тілом. Почалапкав далі дорогою до Конюшок.
За ним зорив пильно Черупа, і коли жандарм віддалився, він псикнув з легка, і з лозів стали вилазити товариші. Всі поперелазили через вікно до ванкіра. В ванкіри заблимало світло. Черупа стояв посеред них дивлячись грізно.
— Ви псурбати! — засичав,— послухали цього паршивея і помагали різати христіянську людину. Свині!
З тим словом став бити по пиці своїх товаришів. Панько аж під стіну заточився, Семко став виправдуватись...
— А ти паршивий, не грай зі мною,— каже до Шалапінди,— бо тобі твоє товсте черево розіб’ю і тельбухи випущу... Знаєш, що за це грозила нам усім шибениця, що й цісар би тобі не подарував... Ти гадав, що як одного жандарма заріжеш, то вже конокрадам спокій буде? Як ти смів таке зачинати?
— Ти Черупо, замкни хавку,— каже Шалапінда,— бо я і на тебе знайду спосіб...
— Ти ще смієш мені грозити? Думаєш, що я твоєї спички злякаюсь? — Черупа підступив до Шалапінди з затисненими кулаками. Стояли напроти себе мов два півні, що в оден мент мають розпочати з собою завзяту боротьбу. Черупа палив його очима, які світилися фосфорично. Шалапінда цілий кіпів зі злости. їх товариші дивились залюбки, що з того вийде, і хто кому поступиться. Шалапінда схилився блискавкою до хaляви за ножом. Та Черупа блискавкою вдарив його п’ястуком мов довбнею в потилицю, і жид повалився на землю.
— Буде того доброго,— каже бойко,— перестаньте, не годиться своїм людям битися.
Черупа тим вдоволився:
— Всі врозтіч! Роботи сьогодня не буде.
— Як то не буде? — говорив Шалапінда встаючи з землі.— Чого ж ми тільки чекали? — Він стояв біля Черупи, начеб нічого між ними не було.
— Слухай, Юцю, май розум. Сьогодні велика хастранка за нами. Постягали когутів аж з Дрогобича і
Перемишля. Всі шляхи обставлені. Як хочеш, щоб тобі зробили цурес, то йди. Я не піду, ви жида не слухайте, а ховайтеся, поки цілі.
Черупа задув світло і вийшов. Всі зробили те саме. Коршма стала пуста. Мошко з Сурою позлазили з вижки, позачиняли двері і полягали спати.
Не минули дві неділі від того страшного вечера, як розійшлась поголоска, що в конюшецькім дворі покрали всі коні. Рано найдено форналів, що спали в стайні мертвецьким сном, що годі було розбудити, обі собаки за стайнею торгали по огороді коров’ячі тельбухи, за стодолою пліт був виломаний. Форналів зливали водою, щоб їх до пам’яти привести. Вони оповідали, що якийсь проїзжий дохтяр почастував їх горілкою. За кіньми слід пропав.
Василь прийшов до дому пізно вночи перемоклий до сорочки. Мама ще не спала вижидаючи його приїзду. Вона надіялась, що верне з батьком, тому немало здивувалась побачивши його самого.
— Господи! Що з тобою Василю? А де тато?
— Я тата не стрічав. Чекав од учора. Чи тато були вчера в місті?
— І вчера був, і сьогодні по полудні поїхав. Вчера вернувся ранше.
Хтось пустив поголоску, що в Сокорчицях пожар, а сьогодні поїхав нарошно по тебе... Та ти, дитино, таки добре змок... Господи! То ти лише в цій полотнянці йшов? А де-ж твої річи?
— Все оставив в місті. Було дуже горячо, я не думав, що така слота настане.
— Та підожди, тобі передягнутись треба. Десь я тут маю одно твоє білє чистеньке, пошукаю, а ти тим часом роздягнися.
Вона пішла до комори, а Василь став роздягатися гріючись при печі, де горів огонь.
— Ти певно голодний, що-ж тобі дати? От є тепле молоко, напийся.
Павлиха була середних літ жінка, гарна з лиця. Була одягнена по селянськи в чисту сорочку з нашивками на раменах і звичайну мальованку з грубого домашнього полотна. Була боса На голові носила кибелку, яку обв’язала червоною хустиною.
— Мамо, ви так мною турбуєтеся, а я ще з вами не привітався.
Він поцілував маму в руку. Вона обняла його голову, приклала до грудей і цілувала, то знову гладила по голові та лиці своїми грубими мозолястими руками.
— Як воно добре, синку, що ти приїхав. Я сама, самісенька, до нікого слова промовити, нікого порадитися...
— А де-ж Ганя?
— Та то ще дітвак, набігалась за дня і заснула.
— А тато все гостем дома, як і перше? Коли ж вже ті будівді покінчаться?
— Е! таке буде либонь до смерти. Одне покінчить, друге зачинає. Правда, він зарoбляє в цім великі гроші, та я-би і за це подякувала... живу сама мов удовиця.
Василь передягся в сухе, надів батькову свитину і зі смаком заїдав тепле молоко з пшеничним хлібом.
— Але чому тата досі ще нема? — заговорив згодом.
— Та з ним все там, що не знаєш ні дня, ні години.
Василь був дуже знеможений, тому не ждучи на приїзд батька пішов через сіни до другої хати і спати ліг. Павлиха просушувала його мокру одежу біля печі і ждала на чоловіка.
Старий вернувся аж по півночи. Говорив, що по дорозі сталася йому пригода, зломилося серед поля колесо і ледве привалікся до дому.
Зараз рано заложив до свого візка нове колесо і знову поїхав. З сином не бачився.
Для Василя почалося одноманітне вакацийне життя на селі. Ще два дні була слота, опісля став дощ вменчатися. За той час треба було сидіти дома. З нудьги узявся Василь переписувати якісь ноти... Книжки не було в селі у нікого, хіба у місцевого пароха о. Николая Городиського. Тепер серед нудної одноманітности сільського життя почув Василь потребу читання.
Не надумуючися довго витягнув свій давніший одяг з комори і пішов до пароха.
О. Городиський, чоловік вже в літах з сивою головою, трохи пригорблений з маленькими бокобородами і двома пуклями волосся зачесаного по бокам перед вухами та трохи підкрученими в гору після тодішньої моди. Він парохував в Гордині більш трийцяти літ і знав усіх своїх парохіан добре. В тім часі качували у нас дяківські і церковні школи, а стали заводити етатові залежні від інспектора шкільних і рад з научним модерним пляном. О. Городиський не міг з цим погодитись, щоби зійти лише до ролі учителя релігії. Він брав до себе хлопців та вчив їх вдома церковного письма і співу, бо цього від модерного вчителя не могли навчитися. Пильнував дуже своїх душ перед нахабностю сусіднього польського пароха і зводив з ним за це адміністрацийні спори. Так само пильнував чистоти обраду від латинських примі-шок, та вигоняв з церкви польську молитву, молитвослови і кантички. Приходилося йому це важко, бо в селі було кілька родин латинського обряду в опріч цього малоземельна шляхта вважаючи себе чимось кращим від хлопства любовалася в полських молитвах. Із цьої причини уходив о. Городиський у сильних галицького міра за твердого святоюрця москаля, шизматика.
Городиські жили самітно. Син і зять були вже на своїх парафіях подальше. Часом привезли якого унука на часок, а по за тим не було в хаті нікого. Вони були раді гостям. Тому не мало втішився о. Городиський, як до нього завітав Василь.
— А чому то, господине, не прийшли раніш до свого пароха? Мені це належиться. Я вас хрестив, я вчив вас перший в крилосі співати. Чи ви це забули?
— Не забув отче і ніколи цього не забуду, що лише вам маю за це подякувати, що я нині не сельський парубок, а вкінчений богослов. Ви ж перші піддали думку батькові, щоби мене дав в школу. Та от я вертаючи в слоту пішки до дому троха простудився...
— Ну, ну, нічого, вітайте. То у вас вже по всьому? Дай Боже щасливо, просимо сідати, незабаром прийде моя їмость. Вона теж дивувалася, що ви ще не приходили.
(Продовження на наступній сторінці)