Той кивнув на знак згоди і підвівся. Лискучий чорний предмет, схожий на авторучку, підніс на рівень очей, натиснув малесеньку кнопочку і лагідно сказав:
— Заспокойтеся, заспокойтеся, Туо, все буде гаразд, запевняю… Ви втомилися… Вам хочеться спати, спати, спати… Повіки важчають, важчають… Нехай заплющуються…
Маг, а це був саме він, узявся за роботу. Одержуючи чек, на якому була написана кругла сума гонорару, видатний фахівець психотерапії запевнив Фрага, що тепер, коли пацієнт опанував мову, успіх гарантований. Навіювання, підсилене в сто крат ритмометром, зробить з пацієнта сомнамбулу. А в стані сомнамбулічного гіп-нозу він правдиво відповість на всі запитання, накреслить навіть схему свого апарата, — одне слово, Туо буде підкорений сторонній волі, в цьому разі — волі Фрага.
Мозок людини в сомнамбулічному стані можна порівняти… з магнітофоном. Натискуй кнопку, і він роз-каже тобі все, що записано на його плівці!
— Нехай заплющуються, заплющуються очі…
Артистично працює маг! Але й сам відчуває втому — він прибув сюди літаком, голова повна гудіння, та й у гіпнотичному відділенні стомився, груповий гіпноз, хоч і за допомогою ритмометра, дуже стомлює, стом-лює, он, бач, і Фраг позіхає, теж, певно, поспав би, поспав би, поспав би…
Оці останні слова закрутилися в свідомості, як пошкоджена платівка. Маг м’яко опустився в крісло, схилився грудьми на стіл і, підперши голову рукою, заснув. Пальці випустили ритмометр, і він цокнув об стіл.
Фраг сидів на стільці, звісивши руки й закинувши назад голову. Ах, яке це блаженство розслабити усі м’язи і дрімати, дрімати. Хто це його турбує? Ах, цей Туо, люб’язний, хороший Туо… Просить віддати діа-мант? Будь ласка, беріть, коли він вам подобається, та ще й ваш, ну, безперечно, ваш, любуйтеся ним на здо-ров’я. Правду кажучи, цей камінь трохи дивний, він мене лякав, окремі його грані показують пустоту, ніщо, ага, саме так — ніщо… Вас цікавить реєструюча система? Це чудо нашої техніки, вуха і очі, досконаліші од природних… зараз вимкнуто, маг заперечував, так, так, боїться за свою репутацію… не знає наших можливостей: як-що треба буде, то запишемо навіть його шепіт з коханкою… Ага, фірма, яка нас постачає, переконала мене. По-стрілом із пневматичної рушнички загнали у віконну раму моєї спальні маленьку таку стрілочку — чутливий мікрофон направленої дії; а я одяг навушники, слухаю. Притишені кроки, поцілунок, сміх дружини: "Мій віслюк на службі, заходь, роздягайся…" Так і каже: "Мій віслюк…" О, вона в мене дотепна!.. Та я теж. Наступну їхню зустріч слухала дружина її коханця… Що? Я мушу написати рапорт начальству? Зараз напишу, веселий рапорт напишу, так, починаю: "Від віслюка Фрага. Цим повідомляю, що я, віслюк з віслюків, маю дуже примі-тивний розум і зовсім позбавлений уяви. Коли мені говорять про щось незвичайне, страшенно хочеться заревіти, як це роблять мої довговухі родичі. І я вже як упруся копитами, то ніякий здоровий глузд не зрушить мене з місця. А тому прошу підвищити мене по службі…" Так, дотепно, весело… ха-ха-ха! А ви жартівник, Туо, я й не знав. Підпис? Зараз поставимо й підпис, отак, і число. Ось і конверт, заадресуємо, нехай читають. Ви самі вки-нете в поштову скриньку? Це люб’язно з вашого боку, Туо… Я вручаю вам і вашу особисту справу, бачите гриф: "Цілком таємно"? От ви її таємно й викиньте… ха-ха-ха, ну, й комедія… Переодягнемось? А й справді, давайте переодягнемось, вам буде до лиця сірий костюм, а я… знаєте, я хочу покрасуватися у вашому халаті. Ей, маг, дрімаєш, ні? Ану, хто швидше роздягнеться? Еге-ге, видно, що цивільна овечка, я вже, я швидше! Прошу, любий Туо, надівайте його шкіру, сподіваюсь, не подурнішаєте, о, а мені в халаті як гарно! Гоп-гоп-гоп! Слухай, маг, де твоя виправка? А ще мій мундир начепив… Потанцюймо! Леді і джентльмени, Фраг і маг виконують танець віслюка й овечки! Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..
Чоловік у сірому вийшов з кабінету і, поманивши сержанта пальцем, сказав:
— Санітари тут? Покличте.
Сержант заглянув у двері — двоє навкарачки кружляють по підлозі — один, у халаті, безперечно, робот, а другий… Фраг! Трухикають, важко хекаючи, ще й бурмочуть:
— Ко-пи-та-ми, ко-пи-та-ми, ра-ти-ця-ми!..
Сержант злякано зачинив двері і кинувся коридором до парадного. Чоловіка в сірому він більше не ба-чив.
11
Мама читала Аніті гороскоп:
— День, повний несподіванок… — одірвала погляд від газети, подивилася на балконні двері. — Слава богу, сонце вже над заходом…
Аніта встала і пішла до передпокою.
— Куди ж ти? — здивувалась мама. — Зараз дочитаємо.
— Мені здалося… Мама не чула дзвінка?
— Ніякого дзвінка, заспокойся. Ти сьогодні якась знервована. Може, щось сталося?
— Ні, ні, що це мама вигадує? — Аніта повернулась до столу і навіть зробила спробу посміхнутися.
— Ну, гаразд, слухай. "День, повний несподіванок…"
— А от же знову щось наче постукало… — Аніта підвелася.
— Та ніякого стуку!
Аніта все-таки пішла, і мама почула, як цокнув замок і брязнув ланцюжок. Невже справді хтось при-йшов? Ще раз цокання і брязкіт — замкнула. Тиша, але мамі здається, що хтось там є сторонній, вчувається шепіт… Вже хотіла встати, коли двері передпокою відчинилися, і вона побачила коло Аніти чоловіка в сірому костюмі. Стрункий, на голову вищий від Аніти. Ніжно-золотистий колір обличчя і таке ж волосся. Блакитні очі, рівний ніс. Хто це такий?
Неначе боячись, що вона заговорить, Аніта приклала пальця до губів, а потім упівголоса і якомога спо-кійніше сказала:
— Мені здалося. Нехай мама читає гороскоп.
А незнайомець мовчки, не кажучи й слова, почав нишпорити по квартирі. Обвів поглядом стіни, стелю, уважно подивився на люстру, що розправила три свої ріжки над столом; потім підійшов до книжкової шафи і почав порпатись у книжках…
"Що це — обшук? Чи, може, який грабіжник? — стривожилась мати. — Знайшов до кого…"
Аніта силувано усміхнулась:
— То як там сказано: день, повний несподіванок? А що там ще цікавого? Чи не пророчить… якої-небудь приємної зустрічі?
А сама взяла червоного олівчика і написала на полях газети: "Це Туо, не бійся, помовч".
Мама знизала плечима, відсунула газету, і рука її легенько затремтіла. Он воно хто — божевільний Туо… Це справді несподіванка… Що йому тут потрібно? Бач, як нишпорить, як заглядає в усі закутки! Оглянув розетки, обмацав спіднизу стіл, перевертає стільці, пішов на балкон, став на плетене крісло і потягся до верх-ньої фрамуги. Скочив, повернувся до кімнати, тримаючи в пальцях якийсь невеличкий, загострений з одного кінця сірого кольору предмет. Став коло столу і швидким рухом відкрутив з того предмета ковпачок, вийняв дротинку, маленький патрончик і все те розіклав на газеті.
— Бачите, Аніто? — нарешті заговорив Туо, і мама відзначила, що в нього приємний густий баритон, — я ж так і думав, що вони не залишать вас у спокої! — А тоді поглянув на маму і вибачливо сказав: — Пробачте, прошу вас, цей мікрофон дуже чутливий, і… довелося мовчки.
Мама підвелася зі свого фотеля:
— Мені дуже приємно…
Обличчя Туо освітилося усмішкою, але він нічого не сказав, тільки злегка потиснув господині руку.
Аніта доторкнулася кінчиками пальців до сріблястого патрончика:
— А зараз вже… нічого?
— Я ж його розібрав. Це ось акумуляторик, це — антенка… Досить компактна штука.
— А як ви…
— Я просто втік, Аніто.
— Від Фрага не так просто втекти. Та ви сідайте, сідайте, Туо.
— Зараз я приготую каву, — сказала мама і пішла на кухню.
Аніта легенько барабанила пальцями по газеті, і деталі мікрофона-шпигуна ворушилися, неначе живі. Туо поклав долоню на руку дівчини:
— Заспокойтеся, Аніто, все буде гаразд. Але якби ви бачили Фрага!
За кавою Туо розповів усе, як було, і Аніта з мамою розсміялися.
— Ото як прокинеться Фраг у психіатричці! Так йому й треба, занадто вже вони розперезалися. А те світило з Інституту психотерапії… де ж його професійна честь, де совість?
— Коли я побачив, з ким маю справу… Не подумайте, Аніто, що я… Це просто самооборона.
— Вас будуть розшукувати.
— І сюди можуть прийти?
— Звичайно. Та в першу чергу до мене, бо…
— Бо ви мені близька людина, — докінчив Туо. — Ну, що ж, я не боюся, але щоб для вас не було непри-ємностей…
— Ходімо, негайно.
— Куди ж ви підете? — стурбувалася мати. — Може б, завтра зранку?
— Ні, ні, мусимо йти одразу, по дорозі я щось придумаю.
Коли виходили, мама окинула їх поглядом і несподівано подумала, що з них була б гарна пара.
Ледве встигла поприбирати зі столу, коли тиркнув дзвоник.
— Хто? — спитала, витираючи руку об фартушок.
— Поліція!
Один став біля дверей, двоє зайшло до кімнати. Закінчивши обшук, молодший спитав:
— Куди пішла ваша дочка?
— Хіба ви не здогадуєтесь, куди ввечері ходить молодь?
(Продовження на наступній сторінці)