Аніта любить отак самотою дивитися на море. Часом їй згадується наречений, що так трагічно загинув. Ждала щастя, а прийшло горе. їй до щему в серці шкода себе. Хто її полюбить… отаку невродливу? Відчувала, що дала б щастя своєму обранцеві, а хто ж про це знає, кому розкриєш той великий світ, яким сповнена душа? Ідуть мимо і не здогадуються, не знають. А він знав, відчував цей світ, через те й любив, навіть некрасиве її обличчя любив!
Мама заспокоює, відчуваючи її тривогу, томління її духу, а брат, навідавшись, тільки й скаже: "Пере-стань киснути!"
А вона відчуває себе самотньою серед великого людського мурашника, сиділа б отак годинами та погля-дала б на море. Бездумно, байдуже. І нехай собі линуть лайнери, пливуть на небо, нехай з’являються і зникають срібні озера — їй байдуже. Але треба йти, сьогодні мусить провідати свого Туо. Теж самотня душа, потрапив до Фрагових лап, і ніхто його не розшукує — чи в нього й справді немає близьких? Ну, що ж, вона постарається замінити їх…
До психіатрички Аніта дісталася автобусом. Приземкуваті корпуси лікарні розташовані в старому саду. Неподалік від території лікарні починається сосновий ліс, крізь який пролягає шосе. Аніта подивилася, як шви-дко віддаляється по тому шосе автобус, і неквапно пішла через дорогу до воріт. Що вона йому скаже? Певне, Туо доводитиме, що він зовсім не божевільний — а хіба вона психіатр? Зрештою, нав’язлива космічна ідея не загрожує ні життю, ні майну людей. Але хіба вони його випустять?
її одразу провели до в’язничного корпусу, дебелий санітар-охоронець мовчки відімкнув палату і майже вштовхнув досередини. Клацнув замок.
Палата була залита яскравим світлом, і першої миті Аніта не помітила Туо. Стояла і кліпала очима. Сті-ни, підлога, навіть стеля — все оббито м’яким коричневим матеріалом і скидається на пухкий матрац. Тут мож-на битися об стіни головою — відскакуватимеш, як м’яч. Жодного віконечка, стільця, столика чи ліжка — ні-яких предметів у цьому великому ящику. Світло лилося з-поміж стиків стелі та стін.
— О Аніто!
Від стіни відхилилася постать у бурому халаті і, незграбно ступаючи по м’якій "шахівниці", рушила до неї. Аніта ледве впізнала Туо. Його золотисте обличчя поблідло, під очима синіли підкови.
— Добрий день, Туо, — намагаючись надати бадьорості своєму голосові, привіталась Аніта.
— Добрий день… а може, ніч… бо для мене тут все переплуталось…
— Зараз день, Туо, хороший осінній день…
Хотіла ще сказати про море і кораблі, але чомусь стрималась. Якось безпорадно поглянула навколо, Туо вловив її погляд.
— Ви, певне, втомилися, Аніто? Розташовуйтесь.. отак! — Він підскочив і, як сніп, упав на пружну оббивку. Повернувся набік, лівою рукою підпер голову, праву простягнув уздовж тіла. — Бач, як зручно! Комфорт!
Аніта скинула черевики і сіла під стіною, обхопивши руками коліна. Подумала: "А де ж тут вмонтовано Фрагові об’єктиви та мікрофони?"
— Отак, Аніто, зустрічають у вас космічних гостей!.. — журно обізвався Туо. — Земля, прамати Земля, про яку я так мріяв… І цей Фраг… яке дикунство!
— Слухайте… — перебила його мову Аніта (він же не знає, що все фіксується!), — а як вам спалось?
— От коли б позамикати в отакі ящики усіх Фрагів, — правив він своє, — на Землі знову б настало нормальне, природне життя.
Аніті хотілося зупинити його, переключити увагу на якусь іншу тему, а потім подумала: а навіщо? Нехай дошкуляє тому остогидлому!..
— Отакі нікчемні людці, — голосно продовжував Туо, — і забрали собі таку велику владу! До чого докотилося людство… І коли ж воно повичищає свої авгієві стайні?
Розпалившись, він ще довго проголошував патетичні філіппіки проти зла, несправедливості, дикунства і свавілля, що, на його думку, заполонили Землю. Аніта мовчки позирала на обшивку "ящика", машинально шукаючи зловісних Фрагових датчиків. Нарешті й Туо помітив той погляд, але зрозумів його інакше.
— Звичайно, не тут говорити про все це… — промовив безнадійно. А тоді схопився, сів, стиснув її лікті і гаряче зашептав: — Аніто, люба, я бачу — ви мені співчуваєте, допоможіть зустрітися з головою уряду! Я ду-маю, що коли б я розповів йому все…
"Боже мій, — подумала Аніта, — він таки божевільний. Не розуміє реального стану речей…"
— Доки йде слідство, — сказала якомога спокійніше, — вас нікуди не відпустять.
Він підвівся і почав ходити з кутка в куток, сердито наступаючи на податливі горби підлоги. Вони вгина-лися під його ногою, взутою в парусинові капці, і одразу випиналися, як тільки нога відривалася од них.
— Як же вийти з цього тупика? — голосно скаржився Туо. — Коли б мене вислухала хоч одна розумна людина! Слухайте, Аніто, а чи не змогли б ви виконати одне моє невеличке прохання?
"А він дуже гарний", — майнула думка.
— Будь ласка, яке прохання?
— Принесіть мені діамант.
"Оце так маленьке прохання! Ні, він таки божевільний".
— Чому у вас такий подив на обличчі, а в очах… ляк?
— Бо це… дуже коштовна забавка. Де ж я вам візьму?
— У мене був… Певно, вони його знайшли там, де впав мій апарат. От я й прошу: нехай повернуть.
— Навіщо він вам?
— Та так, потрібен.
Аніта підвелася.
— Ну, що ж… я скажу докторові Фрагу.
— Я був би вам вельми вдячний, Аніто.
Вона взяла свої черевики і так стояла, тримаючи їх у руці.
— І ще одна просьба, яку ви можете виконати, вийшовши звідси. Надішліть президентові телеграму від мого імені: "Прошу викликати мене для важливої розмови. Туо, космічний мандрівник". Я б йому все розповів…
— І ваша адреса…
— Адреса? Лікарня, звичайно. У вас… таке занепокоєння на обличчі, Аніто. Чого б це?
— Та нічого… стомилася. Ну, гаразд, телеграму я пошлю зараз.
— Так, так, це дуже важливо! До речі, а де ви живете?
— Крутий спуск, двадцять один, квартира дванадцять, — машинально відповіла Аніта. — А навіщо це вам?..
— Може, коли в гості прийду! — усміхнувся Туо. — Можна?
— Приходьте. А зараз до побачення.
— До побачення. І знаєте що… А чи не змогли б ви принести якогось птаха, ну, хоча б голуба, білого…
— Постараюся.
Поклала палець на червону кнопку в дверях, і її одразу випустили. В коридорі мало не налетіла на осоружного сержанта.
8
Наступного дня, коли Аніта чергувала у своїй клініці, її покликали до кабінету номер тринадцять. Фраг сяяв — петляв біля свого столу, потираючи руки.
— Молодець, Аніто! Діло йде на лад!
Дівчина запитливо подивилася на нього, явно не розуміючи, про що саме йдеться. Туо так говорив про нього, що…
— Ви звернули увагу — каже, що президентові все розповість?
— Здається, так. Але ж хіба президент…
— Сподіваюсь, ви послали телеграму?
— Ні… ще ні…
— Оце погано. Так хороші друзі не роблять. Пообіцяли — значить надішліть. І квитанцію йому віднесіть.
— Хіба президент читатиме телеграму… з психіатрички?
— Це вас не стосується. В канцелярії президента є кому читати. Негайно підіть на телеграф і надішліть. Сьогодні ж вручіть йому квитанцію.
Аніта переступила з ноги на ногу, похнюпилась.
— Я хотіла вам сказати… боюся до нього заходити. Хворому, знаєте…
— Та ніякий він не хворий! Симулянт. Вигадав собі легенду про сузір’я… Хоче викрутитись, от .і симу-лює, невже вам не ясно?
— Ще почне діаманта вимагати…
— Він справді втратив діамант в оазі, коли його підбитий літак упав на вишку…
"Зараз нагадає про нареченого, — подумала Аніта. — Це вже занадто".
— …де був на посту ваш наречений, — докінчив Фраг. — Ну, щодо цього діаманта, то ми ще розберемося… А що він симулянт — сумніву нема.
— Ні, я до тієї… палати не піду. Якщо навіть… Бо що йому завадить симулювати напад на мене?
Фраг зупинився біля столу, окинув критичним поглядом ЇЇ постать. "І кому ти така потрібна? — подумав. — Ніжки, правда, гарненькі, а пика — як сокира. Треба справді бути божевільним…" Уголос промовив:
— Ну, що ж, погуляєте в саду під наглядом сержанта. Але про зміст розмови вам доведеться доповісти. А зараз — на телеграф!
На телеграф Аніта заскочила тільки після роботи.
Жінка, що приймає телеграми, прочитавши підпис і зворотну адресу, підвела голову і ковзнула поглядом по Анітиному обличчю, але не сказала нічого. Аніта заплатила, одержала квитанцію і поспішила до виходу, наче за нею хто гнався. Полегшено зітхнула на тротуарі. Суцільний потік машин металевим полозом вилиску-вав, звивався на перехресті, розділявся надвоє, натроє, — множився, заповнюючи кам’яні жолоби вулиць. Ди-вилася і думала: а може, не їхати до Туо? Дістатися додому, до мами, втекти від цього вирячкоокого полоза і… Фрага. Нехай тоді лютує…
(Продовження на наступній сторінці)