Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психічний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невиліковна, вжилася в своє становище, пристосувалася і — знайшла певну рівновагу. Якщо ж обнадіяти, а позитивних наслідків не добитися — значить, нанести їй травму. До того ж він, Туо, не спеціалізувався з медицини…
Коли вони вернулися до Марти, Аніта присіла навпочіпки перед її ліжком-кріслом і повідомила:
— А ти знаєш, що ми вирішили з Туо? Будемо лікуватись!
Марта видивилась на неї великими очима:
— Ви ж… он які здорові!
— Та ні, тебе почнемо лікувати. Пора вже…
— Мене?
— Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весіллі!
Марта похитала головою, кволо ворухнулася її бліда рука:
— Хіба ти не знаєш, Аніто, що тато привозив найвідоміших професорів? Усе, він усе віддав, що мав…
— Туо лікуватиме безплатно. І я допомагатиму.
— Так, — обізвався Туо, — спочатку проведемо курс вітамінотерапії. Гіпноз мобілізує центральну нер-вову систему, але щоб відновити вражені ділянки — директив із центру замало, організмові потрібні енергети-чні ресурси, будівельні матеріали… Ми з Анітою підготуємось — вона завтра ж піде до медичної наукової біб-ліотеки…
Марта мовчала, слухала і мовчала. Тільки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хви-люватися. На блідих щоках поволі виступили червоні рум’янці, очі набрали вологого блиску.
Робер Лаконтр в душі не вірив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б і не спробувати? Зайвий шанс…
Лагідна, як тихе літо, Луїза стиха промовила:
— Якби то дав бог…
Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою і, дивлячись їй у вічі, спокійно сказав:
— Ви мусите вірити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анітою.
Рука її потепліла, голос хоч і дрижав, але вже пробивалися бадьорі нотки:
— І ще одній особі допоможу… Собі!
14
На вечорах Філії, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько — лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлі, яка вмощувалась у нього на колінах і з цікавістю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Аніта, що кожного разу перевіряла свою сумочку: чи не підкину-ли на роботі "жучка"? Тигреня на руках у Туо і левеня на килимку біля коляски. Окинувши присутніх поглядом своїх великих, таких промовистих очей і удавано суворо посварившись на Жюлі — щоб та не товклася, — Мар-та відкривала вечір:
— Ну, що ж, усі зібралися — і люди, і звірі. Може, почнемо, Туо?
І Туо починав. Голос його звучав рівно, без притисків, навіть монотонно. Слова передавали інформацію і тільки інформацію, не було жодного речення, що розсипалося б святковим фейєрверком, не відчувалося ніякого емоційного забарвлення. Проте слухали його з великим захопленням.
Навіть Марта не стомлювалася. Останнім часом вона взагалі побадьорішала — наслідок ін’єкцій різних вітамінів, найважливішим з яких Туо вважав В-48. Після закінчення курсу він розпочне лікування гіпнозом…
Тим часом ця дивовижна людина розповідає приголомшливі речі. Інколи Марті, та й не тільки їй, здава-лося, що все це не розповіді, а сеанси навіювання; Марта бачила себе на тій далекій планеті в сузір’ї Ліри — філії Землі, була свідком її незвичайної історії.
— Сорок дев’ять тисяч дев’ятсот сімдесят сім років тому земний космічний корабель, після довгих років блукання в просторах Всесвіту, відкрив у сузір’ї Ліри планету, дуже схожу на рідну Землю… — так почав Туо свою першу розповідь.
"Майже п’ятдесят тисяч років тому?" — мовчки здивувалася Марта.
"Певне, він помилився, — подумав Робер Лаконтр. — Тоді людство ще було стадом тварин. Фантазувати треба про майбутнє".
"Але ж у нього пам’ять!" — радісно заблищали очі в Аніти.
"Краще розповів би щось із нашого життя, — подумала Мартина мама. — Нащо ті фантазії?"
Ну, а що думали звірята — лишається їхньою таємницею.
Тепер достовірно невідомо, чи експедиція землян мала на меті, відкривши підходящу планету, оселитися на ній і тим самим покласти початок розповсюдженню людства в космосі, чи, може, з інших якихось причин, але ті космонавти лишилися назавжди в сузір’ї Ліри. Легенди Філії, а це все-таки своєрідна інформація, розповідають, що змучений довголітніми мандрами Штурман, прочитавши дані спостережень планети: розміри, щільність, сила гравітації, склад атмосфери, період обертання, напруга магнітного поля і багато інших показників, аж до температури на полюсах, — вигукнув: "Нарешті — друга Земля! Годі блукати!.."
Величезний космічний корабель у вогні й диму опускався на поверхню планети. Коли змовкли двигуни, розвіявся дим і охолола пошарпана в міжзоряних глибинах обшивка, відсунулися захисні плити ілюмінаторів. Перед жадібними очима космічних мандрівців з одного боку синіла вода, з другого темнів гай, з третього під-носилися аж до неба снігові вершини гір, а з четвертого — до самісінького обрію розкинувся степ. Дивилися як заворожені — дехто з побоюванням і недовірою, дехто з надією, але всі — з цікавістю. Чи буде ця планета ласкавою матір’ю, чи стане злою мачухою? А про те, що саме тут їм доведеться закінчити життя, — відчували, здогадувались і старші й молодші. Якось одразу змінилася атмосфера в колективі, і оте штурманське "годі блу-кати" було кинуте, звичайно, недаремно. Щось, мабуть, сталося з ракетою та й із самим Штурманом, і це велике щастя, що їм вчасно вдалося причалити до берега! Дехто навіть запевняв, що була одержана якась незрозуміла інформація з Землі.
Першим на поверхню планети вийшов Штурман. Вітерець ворушив його посріблене волосся, усі згори бачили — і це фіксувала стереофотоапаратура, — як він вийшов за чорне коло, випалене дюзами на грунті пла-нети, вийшов, підніс руки, наче хотів когось обняти, і впав. Саме так — не ліг, а впав, як підкошений колосок.
Спустилися, підбігли до свого керманича — він лежав ниць, розкинувши руки, пальці стискували жмут-ки трави…
Поховали Штурмана під ракетою — перша смерть і перша могила на новій планеті. Та ракета і могила під нею, залиті згодом прозорим пластиком, стоять і досі — Монумент Висадки. Збираючись на Землю, Туо взяв з собою чимало фільмокристаликів, та вони пропали під час катастрофи в Сахарі, і зараз немає змоги про-демонструвати фільм із життя Філії.
Марта опускає очі, дивиться на свої сухорляві руки, а бачить той високий обеліск, і могилу, і сивоголово-го Штурмана — ось він знову падає в траву. Вона й без фільму все уявляє — слухає Туо і уявляє. І їй ніскілечки не дивно, що бачить і могилу, і живого чоловіка, якому легкий вітрець ворушить волосся.
Почалася Доба заселення планети…
Спочатку космонавти жили, звичайно, в ракеті — це була їхня фортеця в чужому, зовсім незнайомому, а можливо, й ворожому світі. Та незабаром виявилось, що світ цей якщо й не зовсім гостинний, то в усякому разі неворожий. На превеликий подив, ні тварин, ні птахів на континентах не виявили. Рослинність багата, а тваринного світу не було зовсім. Зате моря і океани аж кишіли — і рибами, і ссавцями. Певне, був колись період жорсткої радіації Веги. Вода захистила своїх мешканців, а суходоли втратили…
Цілий вечір Туо розповідав про свою далеку планету. Малював материки, переповідав легенди, історичні події.
— Усе у нас є: виробничі комплекси, інститути, стадіони, театри… Немає тільки в’язниць. Жодної не бу-ло й немає. В голові філійця не може з’явитись навіть думка про насильство над членом свого колективу.
— А що ж ви думаєте? — гладив лисину Лаконтр. — Хіба в нас такого не може бути?
15
— Наша історична наука твердить, що таке суспільство, правда, на трохи нижчому технічному рівні, бу-ло колись і на Землі — в теперішній Африці. Майже всю північ цього великого континенту — саме, де тепер Сахара — займало одне грандіозне місто — Центрум. На Філії й зараз думають, що це місто існує. Якщо я по-вернуся туди і скажу, що замість красивого велетенського міста, що своїми терасами-садами підносилося вище хмар, бачив безкраю пустелю, що від того витвору людського генія не лишилося й сліду не тільки на поверхні планети, а й у головах людей, — мені не повірять. Хіба може батько… Мій батько історик — з самого малечку я захоплювався його розповідями про Землю… Якщо мені вдасться організувати розкопки в Сахарі — людство переконається, що його цивілізація нараховує сотні тисяч років…
— А ви бачили, Туо, знімки фресок Тасільї? — обізвалася Марта.
— Бачив. Мені здається, що це відлуння тієї стародавньої високорозвиненої цивілізації, яка вже сягала космосу…
— І залізний стовп у Індії…
— І розплавлене скло в Сахарі…
— От бачите, ще й тепер є сліди тієї культури, але, на жаль, тільки сліди.
— А яка нам зрештою різниця: чи починати історію від шумерів, чи від Центрума? — знизав плечима Лаконтр. — Ну, додали б іще тисячі років…
— Початок історії відсунувся б не менше як на сто тисяч років, — сказав Туо.
(Продовження на наступній сторінці)