«Археоскрипт» Василь Бережний — сторінка 9

Читати онлайн повість Василя Бережного «Археоскрипт»

A

    Зачиняючи за ними двері, мама пригадала гороскоп. Оце справді несподіванка! І зітхнула: хоча б усе бу-ло гаразд.

    12

    Надвечір того дня зійшла нарешті зірка сержанта Жака Жаннеля. У другому, екстреному випуску газети "Вечірні новини" на першій сторінці вгорі було вміщено великий сержантів портрет і докладне інтерв’ю з ним. Червоними, мало не метровими літерами газета повідомляла:

    "Втеча космічного біоробота!

    Кар’єра слідчого у важливих справах Фрага і відомого гіпнотизера Беруччі завершилася у психіатричці.

    Головний лікар госпіталю заявляє: Туо не робот, але загадкова людина.

    Хто ж такий Туо?

    Чи є загроза нападу космічної армади?

    Літаючі тарілки над Середземним морем".

    Газету розбирали блискавично. Розійшовся, мабуть, найбільший тираж за весь час її існування. Високі червоні рядки, підкреслені чорними лініями, вибухали таємничістю в сотнях тисяч рук. Жадібно ковтаючи при-голомшливу новину, люди тривожно поглядали на небо, підозріливо позирали навколо. А що ж? Усе може ста-тися в цей навіжений двадцятий вік! Може, прихідці з космосу вже нишпорять у місті…

    Сержант до подробиць розповів у газеті про те, як танцювали навкарачки Фраг і Беруччі, як не давалися санітарам, як їх несли в машину і як вони й там продовжували своє: "Копитами, копитами, ратицями". Щодо втечі Туо, то сержант запевняв, що робот не лише скористався костюмом доктора Беруччі, а й скопіював обличчя. Інакше-бо він, сержант, не пропустив би його…

    Не можна сказати, що в місті виникла паніка, це було б перебільшенням. Проте деякі ексцеси трапились. У порту саме йшла посадка на пасажирський лайнер. На борт зійшов один підозрілий тип у сірому костюмі. Коли в нього спитали документи, кинувся тікати, вскочив до однієї з нижніх кают і замкнувся. Поки виламали двері — вискочив в ілюмінатор. В покинутому чемоданчику було знаряддя для відкривання сейфів…

    Естрадний оркестр нічного кабаре "Вітряк" експромтом утяв музику до танцю "Копитами, копитами, ра-тицями". Знайшлось немало ентузіастів потанцювати навкарачки.

    А Туо в цей час знайшов собі притулок… у зоопарку. Аніта перебрала в думці усіх подруг і знайомих. Та дуже багата, до неї й не пустять; та живе далеко; ще інша може б і згодилася переховати Туо, але… дуже гарне-нька. Нарешті Аніта згадала Марту — в неї красива душа і немічне, розбите паралічем тіло. Батько її працює в Зоо, там же в маленькому котеджику за озером вони і мешкають. І не дуже далеко, і відлюддя!

    — Підемо до Марти, Туо, це недалеко і… безпечно. її батько й мати — добрі, прості люди. Поживеш у них, а потім побачимо.

    Ішли глухими вулицями та завулками, намагаючись триматися в тіні.

    Другий випуск вечірки із сенсаційним повідомленням вже везли з друкарні до кіосків, коли Аніта й Туо були коло огорожі зоопарку. Поминувши головний вхід (він уже був зачинений), вони пішли широким провул-ком, що відділяє територію Зоо від житлового кварталу, і зупинилися біля службових, чи, сказати б, господарських воріт.

    На щастя, хвірточка була незамкнена.

    Почувши рикання лева, Туо пожартував:

    — Може, хоч серед звірів буде спокійно.

    Аніта затулила йому рота долонею і, відчувши поцілунок, одсмикнула руку. Ішли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звірі у вольєрах, зрідка озивався лев, кілька разів пронизливо верескнув якийсь птах. Доріжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела ліворуч, де в гущавині саду подекуди світилися вікна.

    Вони зайшли до Марти саме тоді, коли на екрані телевізора красувався сержант Жак Жаннель і молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмішку, розпитувала його про біоробота.

    Марта напівлежала у ліжку-колясці, бліда, змучена хворобою. Біля коляски на килимку лежали, поклав-ши мордочки на лапи, двоє звірят — левеня і тигреня. Мартині темні очі зблиснули радістю, коли вона побачи-ла подругу.

    — Ой, коли б ти знала, яка сенсація! — вигукнула, подаючи сухорляву руку.

    Поглянувши на екран, Туо спитав:

    — Цікаво?

    — Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..

    — Чому ж вигадали? — спокійно заперечив Туо. — Робот, про якого він розказує, — це я.

    — Справді? — Великі Мартині очі ще побільшали. Вона дивилася то на Туо, то на Аніту.

    — Так, він про нього каже, той неотеса, — ствердила Аніта. — Тільки Туо ніякий не робот, а людина.

    — Ой, як цікаво! — сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотіла встати з своєї коляски.— От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справді, це про вас, он і на фото ви…

    Вона раділа, наче дитина, для якої казка переплелася з дійсністю.

    13

    Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як і сподівалась Аніта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокій звірам, Туо — або сам, або з Анітою — блукав алеями парку, слухаючи голоси звірів і милуючись блиском їхніх очей. У темряві вони спалахували, як монокришталі. Якось Туо переліз через металеву огорожу і підійшов до клітки, в якій меланхолійно дрімали два розкішні тигри.

    — Обережно! — вжахнулася Аніта.

    А він просунув руку поміж товстим залізним пруттям і погладив звірові голову. Тигр позіхнув, поклав голову на лапи, і Туо кілька разів погладив його по шиї.

    — Це ж хижі звірі! — хвилювалась Аніта. — Хіба ти не бачив, не знаєш…

    — А де ж би я їх бачив? На нашій планеті звірів нема, а таких ніколи й не було.

    — Тигри дуже небезпечні!

    — Не бійся, Аніто, — заспокоював свою подругу, — з тигром легше встановити контакт, ніж із Фрагом.

    — Так, — замислилась Аніта, — Земля переповнена злом, а воно наче на дріжджах сходить.

    — Це ти влучно сказала, — Туо кинув на неї блискавичний погляд. — 3 усього видно: наростає катаст-рофа…

    — У Сполучених Штатах опубліковано якийсь секретний документ про становище в світі. "Доповідь з Айрон-Маунтін про можливість і бажаність миру". Так знаєш, що вважається найстрашнішою загрозою? Мир! Там так і сказано, що якщо на Землі коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на грані найжахливішої катастрофи.

    — Оце вже справді хтось божевільний склав ту доповідь. Знаєш, Аніто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом — стародавнім документом людства. Але на тому місці уже пустеля… В цій ситуації мені не залишається нічого іншого, як з трибуни Організації Об’єднаних Націй застерегти усе люд-ство — щоб воно не скотилося до ще страшнішої прірви. Деякий час переховаюся тут і буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тільки, за який кошт…

    — Якщо продати той діамант — вистачило б не те що… Ти купався б у розкоші все життя!

    — То, Аніто, не просто діамант… я не віддам його ні за які багатства… А якщо я загину… та не будемо про це зараз, потім я тобі все розповім.

    Аніта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотіла:

    — Я боюся, Туо, мені часом стає так страшно, так страшно…

    — А я гадав: знайшов собі помічницю — сміливу, мужню!

    — Помічницю… Ти мене не любиш, Туо… Він усміхнувся:

    — Може, сказати віршами? Усі ліричні збірники, які ти мені приносила, навіть недоладні, я запам’ятав. "Море в твоїх очах, вулкан у моєму серці…"

    Аніта грайливо притулила долоню до його губів, бо вже помітила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотіла:

    — Ти ж мене ні разу не поцілував…

    Туо розгубився. їй просто смішно було бачити, як він опустив очі, ніби розглядаючи свої черевики.

    — Розумієш, Аніто… У нас це зовсім по-іншому… У нас там… дівчата вибирають собі юнаків, чи жінки — чоловіків. Мабуть, це пішло від того, що коли перші люди висадились на планету, жінок було менше, і, природно, вирішальне слово мали вони. Тепер це традиція, освячена десятками тисячоліть…

    — Ох і гарно ж, — враз повеселіла Аніта, підскочила і повисла в нього на шиї. — Я за таку традицію! Ти будеш мій, мій… — За кожним словом цілувала його то в щоки, то в губи.

    Туо вхопив її на руки і легко поніс поміж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.

    — Тепер ти піймалася! Тепер не вирвешся!

    Та вона вирвалася з рук, побігла сміючись. Туо наздогнав, обійняв. Обличчя їй розчервонілось, зачіска розкуйовдилась, і дівчина ще погарнішала.

    — Годі, годі, любий!.. — прошепотіла, тривожно озираючись навколо. — Ми про все забули…

    — А хіба це погано — забути про все, скинути увесь психологічний вантаж? Може, саме тоді проявля-ється оте, глибоко заховане в нас, істинно людське?

    — Угадай, що я зараз подумала.

    — Ти подумала… про Марту. Так? Я тебе розумію, Аніто, я як тільки її побачив… Це дуже тяжкий ви-падок.

    — Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта… переборов Фрага… навіть мага здолав! Що як спробу-вати, га?

    — Якщо нема незворотних змін…

    (Продовження на наступній сторінці)

    Інші твори автора