Мачуха прийшла до їхньої хати вночі, батько перевіз тихцем її небагате майно, не було ніякої гулянки, ніяких гостей, Петько прокинувся, вже маючи в хаті мачуху, сподівався, що все в хаті буде сповнено ворожістю, але було щось інше: якась затишність, чистота, пахло свіжими пиріжками, які Одарка Харитонівна пекла таки найсмачніші в селі, пекла вона й паляниці, мабуть, чи не найліпші в Озерах, і борщ у неї виходив такий, що приїздили покуштувати мало не з самого Кременчука, сповідувала чистоту в одязі й в усьому таку, що навіть Петькові тітки, які не могли простити своєму братові одруження з "рижою", вимушені були визнати:
— Вже що твоя мама Варка, Петю, була чистуха, а таки ж рижа їй, мабуть, не поступиться...
Але все те: і неймовірна чистота у всьому домашньому, і смачні пиріжки та борщі, і невгамовні клопоти мачушині про Петька та його батька,—діставалося надто високою ціною. Пропала тиша в їхній хаті, пропав спокій, тепер тут запанувала крикнява, прокльони, сварки, на Петька щоразу знаходилася лозина, якою мачуха володіла просто артистично, батька ж Одарка Харитонівна била ревнощами, спрямовуючи їх на все на світі: на молодиць, які не байдужі були до Карналя, на колгосп, який поглинав увесь Карналів час, на районне начальство, яке часто викликало голову "Червоного борця" то для звітів, то для інструктажів, то для "накачок", то для заохочень, то для головомийок, мачуха ревнувала батька до колгоспних коней і до реманенту, до зораних полів і до весняної сівби, до несхитних ідеалів і до погоди. Петько не міг збагнути: навіщо було брати в їхню тиху й мирну хату таку крикливу й сварливу жінку? Борщ їм варила бабуся, яка жила через город. Сорочки прали тітки, а для Петька то ще й вишивали спідні сорочечки гарними квітками червоною і чорною; заполоччю. Навіщо ж мачуха?
Хлопець розпочав затяжну, власне, безнадійну,, але затяту війну з мачухою без проголошення початку воєнних дій. Зброя знайшлася якось сама собою: він просто уникав будь-яких звертань до мачухи, знехтував, кличною формою, що існує в українській мові ніби навмисне для приборкання таких непокірливих малюків, як він, не називав мачухи ні мамою, ні Одаркою Харитонівною, ні тіткою, ні чортом-бісом, ніяк. Коли вже конче треба було звернутися, бо ж закони господарчого життя неминуче кидають тебе навіть, до зненавиджених тобою людей, то він викручувався безособовими зворотами або ж обходився формами на "ви": "Ви казали принести", "Ось вам передали...", "Батько просив, щоб ви..." Клична форма існує для привертання уваги. Ти звертаєшся до людини на відстані, називаєш її так чи інак, вирізняєш її з-поміж інших, вона знає, що говориш до неї, тоді обзивається або просто слухає тебе. А коли не хочеш ніяк називати, як привернути увагу? Єдиний вихід — скоротити відстань, тобто підійти впритул, потрапити в поле зору, аби не було сумнівів, до кого саме ти говориш. В цьому приховувалися не самі лиш незручності, а й небезпеки. Бо мачуха досить швидко збагнула, до якої зброї вдався малий у неоголошеній війні з нею, і, переконавшись, що мирні засоби не дають ніяких втішних наслідків, вичерпавши всі можливості залагодити взаємини з пасинком добром, перестала гамувати свою натуру і використовувала кожний випадок, коли Петько вимушений був наблизитися до неї на відстань, для нього небажану й небезпечну. Користалася мачуха, як правило, підручними засобами: лозиною, ганчіркою, віником, рогачем. Що мала в руках, тим била, штурляла, повчала Петька, незмінно супроводжуючи свої дії словами:
— У людей діти як діти, а тут мамула чортів! Та назви ж мене хоч відьмою, хоч бенерею, хоч заразою, коли вже не хочеш ні матір'ю, ні Одаркою Харитонівною, ні тіткою покликати!
Десять років, до самої війни, тривали ці Петрикові уникання, викрути, змовчування, і ніхто не втручався, ніхто не прийшов на поміч ні мачусі, ні йому, хоч, ясна річ, співчування були й з одного боку, й з другого, один тільки їхній сусід по хаті Михайло Андріївський, високий, байдужий чоловік з вічно прислиненим до нижньої губи товстим бичком од цигарки, мружачи хижі свої яструбині очі, підохочував Одарку Харито-нівну:
— Ану ж, лигни його, Одарко, хай знає свій карналівський колгосп!
Діти не мають змоги вибирати. Вони приречені або до суцільного щастя, або до нещастя, вже як кому воно поведеться. Петько п'ятирічним отримав мачуху, сусіда Михайла мав у хаті від народження. Хата їхня не була схожа ні на яку хату в селі, хоч там можна було знайти безліч дивоглядів. Довга-предовга, глиняна, як і всі озерянські хати, але на кам'яному підмурку, прихованому широкою старосвітською призьбою, вікна з різьбленими, хоч і спорохнявілими віконницями, покрівля з очерету, шальовки попід стріхами теж різьблені й колись, видно, фарбовані в червоне, дві половини хатні розділені великими сіньми, які на відміну від усіх сільських хат мають у задній стіні вікно, так що й не сіни, а мовби ще одна проміжна кімната, в якій улітку завжди панує прохолода, пахне динями й медом, а взимку світяться в вікно сніги з дідового городу й видно, як синиці перепурхують між голим віттям абрикосового дерева, яке росте за хатою. Головне ж у цій хаті — ґанок. Високий, дерев'яний, весь у скам'янілій піні різьблення, старі висохлі дошки таємничо поторохкують у тебе під ногами, чотирикутні стовпці, які тримають на собі штудерний дашок, ще зберігають у вирізах залишки такої самої червоної фарби, як на шальовках, вичовгані старезні лави з двох боків уподовж ґанку так і припрошують посидіти, посковзатися на них, дотираючи вже й так попротирані в відомих усім місцях штаненята, під ґанком вічно кубляться кури, іноді метнеться туди рудяво-біла ласка, буває, що забирається навіть тхір, викликаючи жахливий курячий переполох, з ґанку добре видно весь двір: сарай, комору, стайню, підкат для возів і саней, погрібник, свининець, головне ж — клуню високу, з величезними дверима, в які може в'їхати гарба з снопами, і збоку з маленькими дверцятами, щоб уходити до клуні людям, і ті, й ті двері яскраво-червоні, аж у очі б'є тою червоністю, ні в кого в селі немає такої клуні і таких червоних дверей, хоч тут і люблять святковість для ока. Хата ця належала колись козакові Коліснику, який мав дворянське звання (від нього й куток сільський став зватися Дворянівкою), але з усього свого дворянства Колісник мав лише три гектари землі в Рябцевому (Рябцеве лежало в таких глибинах степу, що Петькові уявлялось так само далеко, як Кавказ, де був у армії його дядько Дмитро, або Таврія, де в колоністів колись служила покійна мати) та оцей двір, щоправда, заставлений усіма необхідними будівлями, але відомо, що самі будівлі ще не складають селянського господарства. Щоправда, без хати й без сяких-таких халабуд для всього живого теж не втримаєшся на цій землі, попри всю її щедрість і буйнощі квіткування й устилання її всіляким зелом. Вдова по Коліснику стара Колісничиха, вмираючи і не маючи ні дітей, ні родичів, заповідала свою хату й усю садибу двом сусідським парубкам-одноліткам і голодранцям за сумісництвом: Андрієві Карналю й Михайлові Андріївському. Вони поселилися в двох різних половинах хати, Карналеві дісталася та половина, де була піч, в Михайловій печі не було, а стояла посеред хати якась химерна висока груба з безліччю закрутів, сховків, дучок і отворів. Карналь одружився на бідній наймичці Нарці, в якої все багатство складалося з вишитих її власними руками рушників, зароблених у Таврії трьох хусток, двох вовняних спідниць — чорної й зеленої, білої кожушанки, старовинної корсетки й разка намиста, яке видавалося тоді неймовірною коштовністю, а згодом виявилося простісіньким барвистим склом. Михайло ж, високий, жилавий, насмішкуватий парубок, закохав якось у себе Катрю Вуркобронівну, доньку найбагатшого в селі чоловіка, старий Вуркоброн, ясна річ, не сповнився захватом від звістки про доччину закоханість, на шлюб згоди не дав. Коли ж Катря все-таки втекла до Михайла, то прокляв і її, й зятя свого самозваного і, на всяк випадок, увесь їхній імовірний приплід, тобто всіх діток, яких вони матимуть. У них народилася донька Нацька, коли Петькові було п'ять років, Нацьці було три, нічим особливим вона не відзначалася, окрім метких, як і в матері, чорних очей та ще того, що вони разом з матір'ю навіщось їли білу глину, крейду, завжди мали білі, як в утоплеників, губи, і за клунею теж лежали білі купки, які Михайло, незлобливо матюкаючись, зачищав час од часу лопатою. Сусіди рідко живуть мирно, але Андрій і Михайло мовби заповзялися довести світові, що роз'єднує тільки багатство, бідність же об'єднує і братає, жили вони справді по-братськи, ні сварок, ні непорозумінь, і діти їхні блукали по обох половинах хати, не розрізняючи, де своє, де чуже, і все оте обійстя теж стояло не ділене між ними, бо попервах обидва нічого не мали, тоді Карналеві червоноармійці лишили поранену сіру кобилу, він її вилікував, мав тепер коняку, згодом купив теля й виростив корову, а Михайло не мав нічого й не хотів мати, зневажливо чвиркав крізь зуби, посміювався: "Буде в тебе кухоль молока, то хіба не даси моїй Нацьці?" Справді, молоко пили Петько й Нацька однаково, мабуть, і пасли б корову разом, якби Нацька була трохи доросліша.
Колгосп вони задумали організувати удвох, навіть назву вигадали спільно, а тоді несподівано Михайло став найзапеклі-шим ворогом і "Червоного борця", і Андрія Карналя.
Привів у двір велетенського вороного жеребця Арапа, дикого звіра з червоними, мало не вогнедишними, храпами, з жовтими, величезними, мов опецькуваті жолуді, зубарами, замкнув його в стайні, де перед тим була відведена тепер до колгоспу Карналева кобила, повісив на двері чорний важкий замок, закричав Андрієві:
— Хай стоїть, і не здумай мені присилати Зота Саліченка!
(Продовження на наступній сторінці)