І коли ранньої зими, сковзаючись на замерзлій калюжці разом з Васьком Гнатовим, почув, як тітка Радчиха кричить: "Петю, батько твій провалився на поповім ставку!", то не став перепитувати, побіг через увесь куток, побіля Клинця, Квашів, паламаря, побіля церкви, перескочив через чийсь город, перечіпаючись у незібраному соняшникові, спинився на бугрі над поповим ставком, розгублено заметався очима між берегами, по свіжому чистому льодку, шукав ополонки, шукав поламаних, вивернутих, поставлених сторч крижин з білими, як мертві кістки, закраїнами, мався б тут бути вже гурт людей, цілий натовп, але не було нікого й нічого, молодий лід недоторканістю своєю холодно вдарив Петькові в очі, лише коло самого берега можна було помітити, та й то після впертого й пильного обстеження всього ставка, якесь порушення цілісності крижаного панцира, хлопець метнувся туди, справді, лід поколотий, проломлений, видно навіть, що хтось ніби тут борсався, але ж мілко й грузько, дно відразу під льодом, вода майже вся вимерзла, тут не втоне й миша, не те що чоловік, та ще такий високий і дужий, як Андрій Карналь. Невже тітка Радчиха могла так жорстоко пожартувати? А може, їй хтось сказав, а вона сказала йому, Петькові? Хіба таке не буває?
Він пішов на бугор похнюплено й засоромлено, тепер не мав куди квапитися, пішов через попів садок, побіля школи й садиби Андрія Примінного, найхитрішого чоловіка в їхньому селі, Андрій щось тесав коло повітки, видовживши шию, визирнув з-за плоту, побачив мале Карналеня, погукав ласкаво й співчутливо:
— Агов, Петрику, батька шукаєш? Він у куми сушиться. В ставку провалився. Хотів навпрямець до Арсентія пробратися. У соз хотів потягти Арсентія. А воно нетерплячка, бач, до чого призводить... —
Примінний колов у селі свиней. Жоден дядько не міг заколоти свого кабанчика, навіть кільце вставити й то було жалко, тому завжди кликали Андрія Примінного. Він приходив з довжелезним вузьким ножакою, спокійно входив у свининець, ласкаво поцокував язиком до кабана, коли той довірливо підходив. Примінний чухав йому за вухом, тоді черево, від таких почухувань свиняка, вдоволено порохкуючи, влягалася на бік, задирала мало не по-собачому ноги, і ось тут Андрій непомітно діставав свого ножаку й штрикав кабанцеві під ліву ногу, точно в серце. Коротке, здивоване, гірке "кувік!" — і кінець. Примінному насмажували велику чорну сковороду крові з салом, ставили пляшку, він випивав, з'їдав разом з хазяїном сковороду свіжини, брав за труди добрячий шматяру сала і м'яса з вирізки — так і жив.
Коли Андрій Карналь став організовувати бідноту в колгосп, названий ним романтично "Червоний борець", Примінний відкрито й не виступав проти нього, а тільки ходив до дядьків, колов, як і колись, свиней, їв смажену кров, приливаючи міцненької, поплямкував масними губами, майже улесливо, солодко проказував:
— Чули? Карналь, примінно, усіх зганяє до созу, і все усуспільнюють і все роблять червоним. Беруть, примінно, коней, корів, плуги, ступи, граблі й вила, рядна й макітри, і мій ножик усуспільнять, і всі швайки й молотки, що в кого знайдуть, а всіх, примінно, заставлять ходити в червоних штанях і в червоних спідницях — чи то хлопець, чи дядько, чи дівка, чи баба Мар'яна, ота, що їй уже сто двадцять років!
Сам Примінний мерщій порозпродував усе, що могли справді усуспільнити, й записався в колгосп, остерігаючись, аби його не розкуркулили, але інших відраював, і всі про те знали, знав і Карналь, знав навіть малий Петько, але робив усе Примінний так уміло й потаємно, що ніколи не ловився. Подивишся — ніби перший друг Карналеві, а в душі — найзапекліший ворог. Діти, мабуть, найбільше відчувають тих, хто вороже ставиться до їхніх батьків. Петько так само мав упередження до Примінного, може, саме той сьогодні й порадив батькові братися навпрямець через ставок, збрехавши, що лід уже міцний, бо для такого, коли б Карналь утонув, то він тільки перехреститься. Петько нічого не сказав Примінному, мовчки повернув у вузеньку вуличку, що вела до присадистої, закинутої в ріденький садочок хатки його хрещеної матері, а батькової, отже, куми, Одарки Харитонівни. Тільки як уже сховався від слизьких очей Примінного, не втерпів, знов зірвався з усіх ніг, захекано вдарився об двері куминої хати, натиснув на клямку, двері легко подалися, він опинився в темних сінях, де тхнуло квашеною капустою і мишаками, легко знайшов по пам'яті хатні двері, не стукаючи, навіть не пошкрябавшись (не до пристойності, коли мало не втонув рідний батько!), зайшов до хати. В печі горів вогонь, палахкотіло, сичало, видно, щось варилося чи, може, й смажилося, а хто варив і для кого, й не скажеш, бо нікого Петько не бачив ні біля столу, ні на полу, застеленому барвистим рядном, ні на лежанці. Він шморгнув носом, чи то заміряючись заплакати, чи просто від розгубленості, і лише тим пошморгуванням зродив у хаті щось живе, воно десь заворушилося, зашепотіло, тоді вигулькнуло з-за коминка печі, з-під самої стелі, було дивно двоголове, ніби з казки або з кошмарного сну, втупилося в Петька відразу чотирма очима гнівливо, обурено, а тоді двоголовість розчахнулася, розполовинилася, тепер загрозлива невдоволеність змінилася, сказати б, потривоженістю й розгубленістю, Петько впізнав батькову стрижену голову і голову Одарки Харитонівни з її розкішним рудявим волоссям, за яке Петькові тітки звали її "рижою", він навіть подивувався тій обставині, що батько й Одарка Харитонівна чомусь опинилися вкупі на печі, зраділо гукнув: "Тату!" — і вже намірювався стрибнути на лежанку, щоб хоч доторкнутися до батькової щоки, переконатися, що батько цілий, неушкоджений, живий і здоровий.
Але Андрій Карналь зовсім не зрадів синовій появі, він аж ніби штовхнув Петька в груди суворим: "Ти чого ж".
— Так ти ж... ти ж...— Петько не міг говорити, його душили сльози, він щосили стримувався, щоб не вибухнути плачем, заганяв назад схлипування, що підступало до горла.— Ти ж... утонув... Тітка Радчиха сказала...
— Ото не пасталакала б вона язиком! — гримнув батько, а Одарка Харитонівна підпряглася й собі:
— І пересушитися чоловікові не дадуть!
Та вона все ж була жінка, першою збагнула, що не слід наживати собі такого ворога, як малий, тому мерщій змінила тон:
— Може, тобі пиріжечка дати, Петю?
— Не хочу я вашого пиріжечка! — гукнув Петько і, хряпнувши дверима, вибіг з хати.
Народився Петько весною, на Юрія, коли вперше виганяють на пашу коней, коли Дніпро заливав молоді плавні, і під його прозорими теплими водами зацвітають поміж травами якісь жовті соковиті квітки. У п'ять років йому вже довіряли пасти не тільки власну корову, а й сусідські,— і ось ти займаєш, окрім своєї рябої, ще й дідову сіру, й дійкасту корову Феньки Біловуски, яка щодня за пасіння корови дає тобі гарну картонну гільзу від рушниці свого чоловіка Василя Михайловича, єдиного інтелігента на їхньому кутку, бо Василь Михайлович працює бухгалтером на Тахтайськім кам'янім кар'єрі, і його щодня підвозять туди й привозять додому парокінною бричкою-тавричанкою, розмальованою в зелені стебла й червоні та білі квіти.
Тої весни Андрій Карналь мав розмову з сином вже як ніби з дорослим. Вони сіли за стіл один навпроти одного після вечері, менший стривожено позирав на старшого, очікуючи, що ж той має йому сказати, а старший так само тривожився, не знаючи, який відгомін у душі малого знайдуть його слова, бо мав сказати йому слова трудні й не щоденні.
— Слухай, Петрику, тобі вже п'ять років, ти хлопець великий, бачиш, як мені тяжко, не впоруюсь я з усім, і колгосп у мене, і домашнє все, та й тобі догляду не можу дати. То от як ти дивишся, коли б узяв я тобі матір...
Петько мовчав, але в його мовчанці почувся зойк: "Матір?" І Андрій Карналь уловив те зойкання дитячої душі й, червоніючи й затинаючись, мерщій замурмотів про те, що, ясна річ, рідної матері ніхто не замінить для Петрика, а вирвалося слово про матір лише тому, що жінка, яку він хоче взяти, буде малюку як наче рідна, та Петрик її добре знає, то його хрещена мати Одарка Харитонівна, бач, і зветься вона теж "мати", хоч і з додатком застарілим "хрещена", який їм тепер і не личить якось, 'бурмотіння батькове тривало довго, батько заплутувався більше й більше, він, мабуть, ждав, що Петрик виручить його, але малий затявся, мовчав, він збагнув, що батько не радиться з ним, уже вирішив усе без нього, а вся ця балаканина лиш для годиться, в ньому скипала злість до майбутньої мачухи, злість поставала й проти батька, який так легко й просто зрадив їхню єдність, ще й не відаючи про те, що діти ненавидять усіх мачух на світі, він сповнювався ненависті до Одарки Харитонівни, ненависть перехлюпувала й на батька, хоч любов до батька від того не ставала меншою, а ще ніби й побільшувалася, так само безмовно дивлячись на батька, він зненацька впав головою на стіл і затрусився в риданнях, забився безпорадно й безпомічно і не міг втішитися й від ласкавих батькових рук, не помогла батькова долоня, що тихо гладила його по голівці, батькові обійми й притискання до грудей теж не зарадили, хлопець плакав довго й невтішно і заснув у сльозах і в розпуці.
(Продовження на наступній сторінці)