У них з батьком була дивна любов один до одного. Почалась з смерті матері. Карналь не мав нікого на світі, крім батька, але виявляти свої почуття якось мовби соромився, батько так само належав до людей стриманих, отож збоку могло видатися, що вони ставляться один до одного якось ніби недбало, чи що. Карналь пробував згадати вияви батькової ніжності до нього, то нічого й не приходило на пам'ять, хіба що купівля велосипеда та плакати. Велосипед батько купив Петрові, ще коли той учився в п'ятому класі. їздив для того до Дніпропетровська, довго там шукав, стояв десь у черзі, привіз хромоване чудо Харківського велозаводу, всім хвалився, що заплатив аж сімсот п'ятдесят карбованців, радий був з того, що в селі ще ніхто не мав саме такого велосипеда, згадував про той велосипед ще й по війні, але тоді вже син посміювався з батька: "Мав гроші, то й купив, теж мені знайшов, чим хвалитися". Зате плакати — то справді було щось особливе, суто карналівське. Батько любив, щоб у нього на всі революційні свята "гуляли" вдома. Жили вони тоді у великій куркульській хаті, проданій батькові сільрадою, місця в хаті вистачало, тож і збирав батько всіх друзів, приходило чоловік з тридцять, пили, їли. їли, співали пісень, а щоб не забували, задля чого зібралися, то батько напередодні казав Петькові: "Будемо гуляти оце на Восьме березня, намалюй, Петрику, плаката". І Карналь брав паперові шпалери, розрізав їх на вузькі стьожки, склеював, виписував великими літерами: "Хай живе Восьме березня — Міжнародний жіночий день!"— Так само до Першого травня, і до дня Жовтневої революції, і на Новий рік. Плакат висів над головами гостей, кожен міг прочитати написане Петьком, кожен, хто хотів проголосити тост, проголошував його, не задумуючись тяжко, просто за Петьковим текстом — малому було чим пишатися, і в ті хвилі серце Петькове сповнювалося такої любові, такої ніжності до батька, що готовий він був при всіх кинутися йому на шию, цілувати його колючі щоки, плакати від розчулення. Але стримувався, бо хіба ж усі Карналі не належали до найстриманіших людей в Озерах!
Вже по війні, коли Карналь приїздив до батька разом з Айгюль, найпершим проявом ніжності між ними обома було... батькове гоління. Батько навмисне не голився цілий тиждень перед синовим приїздом, знав, що той привезе якусь особливу бритву, і той справді привозив, і в перший же день відбувався урочистий ритуал батькового гоління, а тоді одеколонення, бо невістка щоразу привозила для старого Карналя якийсь особливий одеколон, батько струшувався, помолоділо блискав очима, потирав руки: "Оце год сорок скинув з себе, спасибі вам, дітки!"
Коли померла мати, батько довго не одружувався. В селі казали: "Карналь по молодицях ходить". Петько не знав, що то таке "молодиці". Раз був випадок у степу коло Топила. Пообідавши, селяни мали звичку передрімати спеку в холодку, а холодок був тільки під возами. Старші прилаштовувалися під возами, малеча гнала поїти коней до Топила, бавилася коло води в глибочезних глиняних ярах, які починалися коло Топила й звивисто бігли аж до Стрижакової гори. Петько чомусь не побіг, того дня з хлопцями, опинився серед дорослих, його й не помічали, а тоді хтось побачив, злякано затулив від нього поблизького воза: "Не дивися, Петрику! Відвернися!" Аби не було такого несподіваного застереження, то, може б, він і справді не звернув ніякої уваги на той віз, та коли в тебе перед очима спітніла дядькова спина, яка затуляє півсвіту, то конче хочеться вихилитися з-за тої спини й бодай краєчком ока накинути на те заборонене. Петько визирнув з-за чужої спини, прошмигнув поглядом у сутінь під возом, захищеним од сонця звішеною до самої землі попоною, побачив на землі під возом Мотрону Федотівну, дружину сільрадівського секретаря, а зверху Мотрони Федотівни чомусь був його батько, Андрій Карналь. Блиснуло біле жіноче тіло, лилося з-під воза невтримно, як вода, затоплювало все довкола, загрожувало затопити й малого Петька, він підхопився й, плачучи, побіг униз до Топила, втікав, сам не знаючи від чого, але хоч несвідомо, а знав: треба втікати, бігти світ за очі в безсилих сльозах перед незбагненністю дорослого світу.
Щоліта озеряни їздили на сінокос у Дубину — великий дубовий ліс коло Дніпра на далекому кінці села навпроти правобережної Дереївки. їхали туди довго, вибиралися ще з досвітку, рипіли гарби, гейкали погоничі на волів, гарно дрімалося під те рипіння й гейкання, і згодом ніколи не міг згадати, як добиралися до Дубини. Так ніби переносили тебе сплячого, але не тільки тебе самого, а й твого батька, і Васька Гнатового, і дядька Гната, і всіх Андріїв, і Раденьких, і Коваленків, і Нескоромних, і Нагнійних, гарби, волів і коней, коси, мантачки, бабки для клепання кіс, граблі, вила, тикви з теплою м'якою водою, закіпчені тагани на триногах. Зате пам'ятає, як повертався назад на гарбі з сіном, такій високій, що зачіпався за гілля всіх дерев по дорозі, а дорога була далека і вся в вербах, берестках, грушах, галуззя цьвохкало об сіно, обчухрувало, обчісувало гарбу, тверді сучки висмикували цілі оберемки сіна, і воно висіло на деревах, мов бороди чарівників або відьомські коси.
Скільки й пам'ятав Петько, в Озерах завжди чомусь було повно німих. Відзначалися дикою силою, відважністю, не лякалися ні бога, ні чорта, їх кожен намагався обминати стороною, дівчата .боялися виходити заміж за німих, і вони зникали, не лишаючи нащадків, сходили зі світу молодими: той утонув, той згорів, того понесли коні й убили, того зарізали парубки коло церкви за якусь дівку. Дика сила збиралася в цих людях. Мабуть, у словах з людини . виходить надмір сили, коли ж такого виходу немає, сила скупчується в чоловікові і штовхає його коли й не на злочин, то на вчинки нерозважливі, часто безглузді, а то й конечні. Один з німих, ще парубчак, вмів гарно малювати. Ніхто його ніколи не вчив, упало на нього вміння, мов з неба, він малював мовби для власної розваги, вмів зобразити і коняку, й корову, і хату, і вхопити риси обличчя, так що виходило схоже то на Микиту, то на Грицька, то на Пріську. Того літа в Дубині, поки косили сіно, перевертали покоси, згрібали, клали в копиці, німий, розважаючись, замальовував дядьків у простий школярський зошит звичайнісінькою вуглиною, взятою з вогнища, де варився куліш. Намалював він і Андрія Карналя, показував дядькам і тіткам, дядьки реготали заливисто й голосно, тітки прискали в кулак і, червоніючи, відверталися. Петько ще й не знав, що там намальовано, але німий показав і йому аркушик з зошита в клітинку, хлопець побачив обкреслену чорним вугіллям подобизну чоловіка, вельми схожого обличчям, надто ж носом і бровами, на його батька Андрія Карналя, але чоловік той, на відміну від Петькового батька, був чомусь голий і дочеплене було йому величезне соромне тіло. Німий тримав аркушик паперу перед Петьковими очима й безгучно сміявся. Хлопець рвонувся вихопити в німого з рук ганебний малюнок, але той відсмикнув догори, тоді Петько, стиснувши свої маленькі кулачки, вдарив ними німого в живіт, кинувся на того всім своїм тоненьким і легеньким тільцем, бився об нього відчаєно й безсило, плакав, розпачливо повторював: "Я тебе! Я тобі!.." Прибіг Андрій Карналь з косою, зляканий і розлючений водночас, вихопив у німого малюнок, пошматував, замірився на невдалого художника кіссям, обняв одною рукою сина, став утішати: "Не плач, Петрику, не треба, синочку!!!"
А він плакав довго й невтішно, схлипував ще й уночі, вже на високій, як хата, гарбі з сіном, яка поволі котилася м'якою дорогою з Дубини, котилася довго-довго, то ніби провалюючись у теплу потойбічність, де не жив жоден звук, то возносячись у всіяне зорями небо, де жили таємничі голоси ночі: попискували пташенята в гніздах, шелестіли крила, щось зітхало, скаржилося, на Дніпрі ляпав плицями коліс пасажирський пароплав, коли ж ішов буксир, тягнучи вервечку барж, то в ньому стугоніло й двигтіло, відлунюючись у глибинах ріки і мовби у всьому просторі; в незміримій далині співали дівчатка, сонно скрикував невідомий птах, ліниво згавкували собаки, тоді ще не було безсонних тракторів і нічних самольотів, а замість супутників безгучно шугали з неба на темну землю зорі, а їм назустріч розпростовувалося щось велике й невідоме, пахощі сіна зливалися з пронизливими запахами ночі, туркотіли вози, погейкували погоничі, лагідь м'яко накривала малого Петька шовковою запоною сну, він угрівався коло теплих жіночих ніг, обгорнутих широкими спідницями, а тоді злякано здригався, в його душі щось постогнувало, він знов згадував несправедливо, як здавалося йому, покривдженого батька, і ось там, на високій гарбі, серед пахощів і якихось ніби живих шурхотів свіжого сіна, заприсягався собі завжди захищати батька, єдину рідну людину, яку мав, навіки рідну, найдорожчу в світі.
(Продовження на наступній сторінці)