Ще вільніше, ніж з технікою, Цуркін поводився з математикою. Вночі він відбиває церковним дзвоном години, починаючи десь з шостої (коли була зима) або з дев'ятої (влітку), бо ж відомо, що в селі години неоднакові взимку й улітку, а також удень і вночі, власне, вдень там ніхто годин і не лічив, бо вони зливалися всуціль в єдиний відрізок часу від сходу до заходу сонця, лік починався з ночі, а там теж: літні години короткі, їх страшенно мало, а зимові довгі, їх так багато, що нікуди й дівати. В нічних годинах Цуркін часто плутався, надто ж докучали йому одинадцята й дванадцята, набридало бовкати в дзвін, витримувати проміжжя між кожним ударом, щоб люди, бува, не подумали, ніби б'єш на сполох, а заодно ще й рахувати. До десяти Цуркін ще дораховував сяк-так, а далі нападали на нього такі ліньки, що він або ж замість одинадцяти бив дванадцять, гатив і цілі тринадцять. Коли ж парубки, повертаючись з вечорниць, сміялися з Миколи й кричали йому з-за огради, що він ударив лишку, Цуркін якого ніхто не виховував у дусі критики й самокритики, огризався:
— А ось я вам одіб'ю один раз назад!
І справді, бив і чотирнадцятий раз, з чого можна було зробити висновок, що Цуркіну була приступна ньютонівська ідея симетричності часу, згідно з якою час може протікати в обох напрямках. Озерянські ж парубки стояли на позиціях французького філософа-ідеаліста Анрі Бергсона, який вважав, що час несиметричний і ніколи не може рухатися в зворотному напрямку, тому ніяк не могли сприйняти Цуркінової ідеї "відбивання назад" годин і звали його пришелепкуватим.
Може, Петько Карналь уже тоді задумався над існуванням позитивних і негативних чисел, спонукуваний до того спробами Миколи Цуркіна надати часові зворотного напрямку? Хоч як там було, але в Озерах люди завжди мали потяг до незбагненного, до роздумів, до розв'язування таємниць природи, і коли не всі могли дорівнятися Миколі Цуркіну в його зухвалих заграваннях з мудрістю й, сказати б, з вічністю, бо час—це завжди вічність, зате ніхто не хотів опинятися в ролі отого чоловіка, що в бога теля з'їв, і міг усе життя битися над питанням, чому Дніпро тече від Кременчука, а не навпаки, чому трава зелена, чому на вербі не ростуть груші, і, звичайно ж, кожен хотів перелічити на небі зорі, не лякаючись марності своїх зусиль і не здогадуючись, що навіть Норберт Вінер колись вмістить у першім розділі своєї "Кібернетики" дитячий віршик про те, що тільки бог може до єдиної перелічити зірки й хмарки на небі, людині ж, замість намагатися охопити своїм розумом безлад, ліпше пошукати якогось ладу в тому безладі, викликати його своїми силами, з чого, власне, й починається так звана наука управління.
З Норбертом Вінером аж ніяк не погоджувався Панько Не-скоромний, який вважав, що на світі все підпорядковане точному розрахунку, все має своє місце, безлад же належить до явищ злочинних, в чому можна було досить легко переконатися на поведінці Панькового сусіда Івана Трохимовича. Все було дуже просто: Панько мав кролів, Іван Трохимович — ружжо дванадцятого калібру. Взимку Іван Трохимович лежав собі на печі, вигріваючись на теплій черені й принюхуючись до смачних пиріжків, які його Палажка витягала на бляшаному листі з печі. Іноді знічев'я Іван Трохимович визирав у маленьке віконечко, з якого було видно йому його садок, а за ним стіну Панькового сарая. Сніг, мороз, все мертве, сумовито чорніють яблуні й груші, аж не віриться, що висітимуть колись на отих покарлючених, як руки в відьми, гілках червонобокі яблука й жовті, завбільшки з глечик для молока, груші. И тут зірке око Івана Трохимовича помічає щось сіре, стрибливе, волохате.
— Нюсику! — кричить він до сина.— Давай ружжо!
Син подає ружжо, Іван Трохимович відсуває віконечко, прицілюється: "Б-ба-бах!"
— Гинику! — це вже до другого сина.— Збігай у садок, я зайця вбив!
Але поки Гиник, взувши валянці й накинувши кожушок, вискакує 8 хати, до так званого зайця з-за сарая вже біжить Панько й насварюється на відкрите напічне віконечко темним кулацюрою.
— Що ж ти, махамете, вп'ять мого кроля встрелив? — похмуро каже він.
— Заєць! — кричить у віконечко Іван Трохимович.
— А я тобі кажу: кріль. Сам з клітки випустив. А я кажу: заєць!
— Кріль же! Мій!
— Заєць!
— Кріль!
Гиник стоїть коло дядька Панька, простягає руку, мовляв, батько звеліли, аби я приніс додому.
— Кажу ж: кріль! — вже мало не жебраючи, каже до віконця Панько.
Віконце сміється розкотисто й розгонисто.
— Поки стрибав, то, може, й кріль, а раз я його вбив, то вже, виходить, заєць.
— Та кріль же!
— Кріль то коли в ньому дробу немає. А тут дробу-сіканцю копійок на п'ятдесят я вгатив. Заєць! Віддай хлопцеві, а то як пальну!
Ясна річ, Панько був. занадто темний чоловік, щоб мати уявлення про науку системності, теорію систем, про неможливість передбачити поведінку й стан тої чи іншої системи в майбутньому, про те, що будь-яка ізольована система може докорінно змінюватися, коли її ізольованість буде порушено з тих чи інших причин. А що таке кріль, поки він бігав Паньковим двором, та навіть і садком Івана Трохимовича? Це справді своєрідна біологічна система, ізольована від Івана Трохимовича, звана Паньком з якихось йому відомих міркувань словом "кріль". Коли ж цій системі ввігнали в її сірий пухнастий бік жменю свинцевого дробу, вона вже не є тим, чим була досі, і вже Іван Трохимович має право, виходячи з своїх дій, назвати її так, як йому здається доцільним і виправданим, себто словом "заєць". Отож він лише на невловимий проміжок часу створює безлад у ладові, який панував у Паньковій уяві, і штучно, з допомогою ружжа й меткого ока, створює вже новий лад, з якого, власне, й починається наука, згодом, коли вже ні Панька, ні Івана Трохимовича не буде на світі, названа наукою управління.
Ох, якби ж то все дитинство наповнено було тільки веселими пригодами й кумедними дядьками, в поведінці яких згодом можна буде відшукати жартома корені кібернетики, генетики і всіх найнесподіваніших наук і теорій!
— У лютому п'ятдесят першого року Карналь одержав листа від батька. "Дорогий синок Петрик!
Вперш за все сповіщаю, що я сьогодні відзначив вихідний день і день голосування за депутатів до Верховної Ради. У нас при дільниці був устроєний так званий бухвет, де була 1 бочка пива. Хто прийшов рано, то напився. Я сам пішов рано і випив бокалів 3. Потім пішла до мене хороша братія, у мене вже до вечора посиділи за столом, це відзначили день слободний.
Тепер опишу, що у нас робиться. Дома все в порядку. Оце 19 лютого отелилася корова, привела тьолку хорошу, це вже підряд 4 тьолки. Отелячилась утром, а ноччу був мороз великий і била хуга. Я насилу теля у хату вніс, дуже було важко. Тепер у хаті зразу почали прив'язувати, бо таке шкодливе, уже й на лежанку зіскакувало, а тепер з Одаркою Харитонівною, твоєю мачухою, у хаті, вона до нього гомонить, воно слуха, хліб навчила їсти. Опишу тобі, що в неділю 18/ІІ помер наш любимий дядя Логвин, а твій дедушка. Це був у нас останній рідний дядя Логвин, якого ми в цім році часто провідували й випивали з ним, а він нам пісні співав і свою оту Шевченкову "Ой крикнули сірі гуси" найчастіше. Тепер немає дяді Логвина. Це він у нас по старості трохи захворів, і сидів, і лежав, а тоді написали телеграму до Грицька в Дніпропетровськ, Гриць-ко приїхав, дядя Логвин сів з Грицьком увечері, півлітра випили, чаю попили й полягали спати, а на утро встали, а дядя Логвин уже готовий, помер тихо й спокійно. Отак мій тато, а твій дідусь Корній та його батько, а вже мій дідусь Федір легко вмирали, якби так і мені вмерти, я б нічого й не хотів. У неділю 18 в два часа дня похоронили в садку коло хати, а увечері зробили поминки, зійшлося трохи старих бабів, а то ми всі браття — Ілько, я, Грицько, Федір Левкович — і як почали звечора пити горілку і співати пісню дядькову Логвинову, яку він любив, "Ой крикнули сірі гуси", то й поминали до двох часів ночі, і вийшло все в порядку.
Тепер опишу, яка у нас погода. Почало розтавати, вода з гір тече, скоро буде весна. У нас по господарстві курочки несуться, корова доїться, теличка вистрибує в хаті, свиню годуємо лучче, як самі їмо, не знаю тільки, що буде з неї. Дамка скоро опороситься, бджілки вже одна сімейка загинула, не хватило харчів, і ті хто зна, чи й видержать, поки що годуємо, та не знаю, як це буде далі, уже багато в людей померло. Тепер прохаю тебе, Петрик, передай привіт від мене Айгюль і прохаю, пиши мені листи, бо я все жду.
Поки до побачення, остаюсь я твій батько і цілую кріпко. Андрій Карналь",
(Продовження на наступній сторінці)