Ліфт був тісний, як у всіх малометражних будинках. Голубий пластик, алюміній, автоматика, майже герметичність, ніби щось космічне. У такому ліфті, мабуть, гарно цілуватися з дівчатами, ніхто не побачить і не почує, можна тиснути на кнопки, шугати то вгору, то вниз хоч і цілий день, безшумно й щасливо. Але вночі ліфт гримить, будить увесь будинок, та й ти ж не хлопчисько, і перед тобою не закохана в тебе дівчина, а приваблива молода жінка, красива і, певне, хижа, як тигриця. Необережний доторк — і видряпає тобі очі. Кучмієнко терпляче грав роль святого та божого, щулився в ліфті, лякаючись, щоб його м'які, мов тісто, тілеса не напливли на Анастасію, не торкнулися її, не зачепили. Коли вийшли з ліфта і він побачив, що Анастасії треба пройти далеко в кінець темного коридора, він пробурмотів щось про те, що негоже лишати жінку самотньою в таких нетрях, і несміливо супроводжував її до дверей, та коли Анастасія відімкнула двері й, не запрошуючи Кучмієнка ввійти, швидко зникла в квартирі, мабуть, прямуючи на кухню за склянкою води, навіть не запалюючи світла, він теж всунувся до передпокою, тоді далі слідом за Анастасією. Світло на кухні різонуло його по очах, він затулився від несподіванки, тут Анастасія побачила його, сказала здивовано й обурено водночас:
— Ви ж обіцяли...
— Глянути, як ви живете.
— А навіщо це вам? Поліпшувати мої житлові умови не треба, я й так маю надмір площі...
— Вже так воно склалося... Така нагода... Більше не трапиться...
— Однаково ж я не з вашого відомства,—сухо сказала Анастасія.— Вам це ні до чого.
— Як сказати, як сказати...
Він жадібно хлебтав воду, одну чашку, другу, дивився поверх чашки на Анастасію, намагався впіймати її погляд, сплести свої безвиразні очі з її чорно-зеленими. Вона уникала, відверто не хотіла ставати на змагання поглядами, стояла, ждала, коли він піде.
— То так і не покажете?
— Що показувати?
— Ну, як живете...— Він уже повторювався, вже закрутив-" ся в безвиході, відчував, що гине, нічого не вийшло, треба було вдовольнитися насолодою на відстані, потиснути руку внизу, поцілувати, може, навіть поцілувати щоку, грайливо підстрибнути, мов молоденький півник, тоді його було б зверху, а так може оганьбитися по самі вуха...
Але Анастасія мовби передумала, чи, може, мала якийсь зловісний план, легко поминула Кучмієнка, пройшла до кімнати, увімкнула світло.
— Дивіться, будь ласка. Тільки не лякайтеся. Я звикла без розкошів.
Бачити, власне, й не було чого. Диван, два крісла, журнальний столик, уздовж стіни стелаж, повнісінький книжок. Більше нічого. Навіть столу із стільцями не було. Сідати в крісло? Занадто пізно. Підійти до стелажа, поцікавитися книжками? Але книжок він не визнавав. Книжки з'їдають кисень у квартирі, в цьому переконала його Поліна. Вони не тримали вдома жодної книжки, не передплачували газет, бо газети з'їдають кисень ще пожадливіше. Вони обмежувалися радіо, телевізором, пластинками, тобто так званою побутовою електронікою, в якій їхній Юка був просто бог.
— У тій кімнаті тільки тахта, на якій я сплю, і шафа для одягу. Більше нічого.
— Стіл,— сказав розгублено Кучмієнко,— обідаєте ж ви як?
— Обідаю? Коли вдома, то на кухні.
— А гості?
— Гості? Веду до ресторану. В центрі повно ресторанів. Не я веду — то мене ведуть. Так і обходимося...
— А-а,— Кучмієнко шукав, що б спитати ще,— ви ж журналістка.... Пишете статті, працюєте... Як же... без столу?
— А я люблю лежачи. Як Гоголь і Марк Твен. Бо вдома що? Вдома переважно читаєш. Писати — в редакції. В нас там режим: не відходячи від редакційного столу, покласти готовий матеріал. Так, як і у вас.
— Ну, у нас складніше. Наша фірма — це...
Він ще не вірив, що не знайде, за що зачепитися в цій напівпорожній, безлюдній квартирі, власне, ідеальному місці для любові, надто коли молода самотня жінка впустила тебе сюди пізньої ночі. Аби не його становище, не солідність, аби це в студентські або у фронтові роки! О, тоді б Кучмієнко показав, хто він і що він! А тут незримо стояв між ним і Анастасією академік Карналь, крізь якого треба було прорватися. Хотілося конче прорватися, але ніякі способи не спадали на думку, хоч ти вбийся.
. Несподівано побачив військовий планшет. Висів на стелажі, старий, обшмугляний, щось мовби давно знайоме ще з фронтових часів, хоча сам Кучмієнко завжди мав планшети новенькі, як і все обмундирування і обладунок.
— Планшет,— зрадів він.— У вас хтось військовий?
— Батько. Був військовий.
— У відставці?
— Я сказала: був.
— Не зрозумів. Де ж він?
— Загинув.— Голос у неї став суворий, у кімнаті враз повіяло відчуженістю й холодом.
— Пробачте. Я й сам так. Не люблю згадувати. Це завжди тяжко.
— Я не забуваю його ніколи. Згадувати не доводиться: батько завжди зі мною.
Слово "батько" вона підкреслила, ніби даючи зрозуміти^ що нікого іншого коло себе не хотіла й не хотітиме ніколи бачити, терпіти, зносити. Аби ж то нікого! Кучмієнко помовчав, солідно посопів, витримав паузу, необхідну для збереження пристойності. Мертвому—спокій, живому — живе. Віддавши належну шанобу загиблим, згадаймо про те, що життя вимагає від нас... Ага, чого ж вимагає від нас життя?
— Ну, а коли,— знову завів він своєї,— ось я забрів до вас... хоч і пізно, хоч... але ж гість... Чи могли б ви, скажімо, пригостити? Щоб усе було пристойно, як воно й належиться... в нас, радянських людей...
"Радянські люди" тут були явно ні до чого, це Кучмієнко збагнув, ще й не докінчивши фрази, але вже вихопилося, вилетіло, назад не запхнеш.
— До гастроному п'ятдесят метрів,— сказала Анастасія.
— Але ж гастроном зачинений.
— А запасів радянські люди не тримають. Коли вони п'ють, то надають перевагу свіжому.
— Ну, а коли,— він уже й сам відчував, який занудливий з своїми "ну, а коли...", однак сліпа сила штовхала його далі й далі, може, до загибелі й ганьби, а може, й до звитяги, хто ж то може знати?
— А коли чоловік, який вам подобається? Вам же подобаються якісь чоловіки? Взагалі можуть подобатися?
Анастасія креснула по ньому поглядом, але погляд загруз у розлінієній клітинками костюма постаті. Спершу її дратував цей незграбний спокусник, тепер він просто смішив. Не треба пояснювати, навіщо пізньої ночі чоловік вдирається до помешкання самотньої молодої жінки. Принаймні не для того, щоб розповідати їй про спосіб життя простої радянської людини! Він прекрасно знає, чого хоче, але й жінка так само знає, чого він хоче, і від неї залежить — прийняти ті умови гри, які пропонує чоловік, чи відкинути рішуче й категорично! Так, їй хочеться чоловіка, бо вона молода, вона любить життя, вона теж сповнюється безсилою млостю іноді. Але ж не будь-якого чоловіка їй хочеться, і тут пролягає прірва між світом чоловічим і жіночим. Жінка ставиться до свого тіла, до його чистоти й святості з вищими вимогами й, сказати б, відповідальністю, над нею тяжіє споконвіку відповідальність за рід, за гордість, за красу, вона перебірлива й примхлива, для неї завжди світиться щось майже недосяжне, для визначення чого вживають часто слова "ідеал", але це лиш іносказання, так само як термін "душа" слугує тільки дуже неточною назвою того незбагненного складного пристрою, яким керується людина у всьому суто людському.
— Справді,— сказала вона, не відводячи очей від Кучмієнкового обличчя,— мені подобаються деякі чоловіки. Можуть навіть дуже подобатися... Але... але не такі, як ви.
— А які? — вхопився за її слова Кучмієнко.— Які ж саме? Може... може, такі, як академік Карналь?
Вони зчепилися очима, як колючим дротом, зчепилися на смерть, ніхто вже не маскувався, не грав у вдаванки, ніхто не обіцяв відступів, вороги до смерті, назавжди, але ж ворожість ще не означає рівності сил! Хтось має бути поконаний, нападник вважає, що переможе він, той, що бореться, сподівається на свою звитягу.
— А що? — крижаним голосом промовила Анастасія.— Чому б мені мав не подобатися такий чоловік, як академік Карналь? Мало знайдеться жінок, яким би він не сподобався.
— І коли б він отак прийшов, то ви не випустили б його з чашкою, води, а пригостили і, сподіваюсь, почастували як слід?
— Пригостила б, і почастувала, й спробувала б затримати.
— А мене — ні?
— А вас — ні. Вгадали. Власне, для цього не треба було забиратися аж на восьмий поверх. Розумний чоловік збагнув би це й унизу, на твердій землі.
— Отже, я дурень, з вашої ласки?
— Вважайте, як хочете.
— А Карналь, мабуть, уже й бував тут у вас, коли судити з вашої неприпустимої зухвалості.
— Може, й бував. А вам що до того?
— Як то що? Чим він кращий за мене?
— У мене у ванні є терези. Може, зважити вас? Мабуть, ви затягнете більше, ніж Карналь.
Кучмієнко видавив на обличчі усмішку. Рукою спробував упіймати Анастасію. Як рибину. Але риба бистра, сильна, не далася, випорснула йому з рук.
— Прошу вас! — чомусь пошепки сказала Анастасія, може, щоб виказати йому більше зненависті.— Прошу вас... іти геть!
— Ви мене виганяєте?
— Я вас не просила сюди,
— Але ж гостинність...
(Продовження на наступній сторінці)