— Ви не могли вигадати нічого ліпшого? Навіть товариш Кучмієнко? П'ють, п'ють... Як це гидко й принизливо! Не поговорять між собою, мерщій падають за стіл...
— Ми поговорили... прекрасно поговорили...
— І ти розіграв тут сцену. Так?
— Я ж не народний артист.
— Все-таки... Може, ти переодягнешся?
— Нічого... Мені не холодно...
— Людмила проводжає гостей, так?—допитувався Карналь, бо в Юрія геть пропала його балакучість, а може, він усі сили витрачав на гамування невтримного дрожу, який бив його. Однак переодягатися в сухе не хотів. А що? Купався, бо жарко. Кому жарко вдень, а йому вночі. Він індивідуальність.
— То що — проводжає Люда чи де вона?
— Ага, проводжає! — вхопився за слово Юрій.— Саме проводжає. Дивовижно точне слово. Термін.
— А ти?
— Я? Ну... Я ось тут... Послухати улюблену пластинку... Нашу і... нашу...
— Хто у вас був?
— Батько. Товариш Кучмієнко.
— Це я знаю. Дякую. А ще?
— Ще? Та так... Одна дуже гарна дівчина. Манекенниця й журналістка... Каже, що перед нею колись запобігали всі знамениті жінки... Ну, ви ж не жінка, ви не могли запобігати, вам усі моди до лампочки... Анастасія... Вона була в Придніпровську, коли ви... Може, бачили, знаєте...
— Не сама, очевидно?
— Ну, а з нею... Хіба я не казав? Совинський... Іван Совинський, пам'ятаєте, був у нас... Наладчик... Мене вчив теж...
— Як він тут опинився? Совинський у Придніпровську. Ти щось наплутав. Як міг Совинський тут, у тебе, і з Анастасією?
— То ви знаєте Анастасію? Так звану Анастасію?
— Чому так звану?
— Бо не розбереш, модельєрка вона чи журналістка і чи наречена Совинського, чи не наречена. А Совинський приїхав на республіканську нараду. Погрожує каменя на камені не лишити... Роздраконить нашу продукцію... За те, що половина машин без Знака якості... Я з ним тут... Ну, одне слово, плюнув і хряпнув дверима...
— На принциповій основі?
— А що? Так звані принципи!
— Все ж не зрозумів: чому ти купався в одязі? Що це?
— Це? Так звана репетиція... Ми тут трохи репетирували...
— Репетирували?
— Способи освідчення в коханні. Любов без нахабства й без синців на руках. Інтелігентна плюс побутова електроніка.
— Ти ж прекрасно знаєш, що я не люблю, коли навіть найпростішу істину ображають анекдотами, недорікуватістю або банальністю.
Але Юрій уже не міг зупинитися.
— Прийшов товариш Кучмієнко і пояснив нам популярно значення рівноправності в нашому суспільстві, включаючи й рівноправність перед лікарнею і смертю. Мовляв, коли захворіє ледар, п'яниця, нероба і надзвичайно цінний для суспільства чоловік, то перед безплатним лікуванням усі рівні.
— Не базікай,— суворо попередив його Карналь.— Що у вас тут сталося?
— Ну, вийшла невеличка так звана гра.
— Гра?
— Тобто не гра, а боротьба. Заїдати мене прийшов Совинський. І не так мене, як усю нашу фірму. Ну, я, мовляв, не наше діло, простих роботяг, нам аби план, та темпи* та прогресивка, а він знов своєї... Ну, це мені набридло, бо я не рада по електроніці, й не Держплан, й не академік Карналь, тобто не ви, Петре Андрійовичу... Тому я розхвилювався і... пішов собі...
— Ти відразу й пішов?
— Та ні... не відразу... Трохи ми тут...
— І ніхто тебе не стримував?
— Ніхто... Я втік... Не встигли...
— Маю підозру, що ти або вигадуєш, або щось тут накоїв.
— Кожен тесть повинен краще за інших знати свого зятя. Трохи було.
— А тоді ще й вигадав дещо?
— Було.
— Що ж саме? Може, поділишся?
— Дуже просто. Подзвонив їм з автомата.
— Ага, і подзвонив, що на Русанівці безліч телефонів-авто-матів?
— І жодного громадського туалету.
— Ти спостережливий. У тебе, очевидно, комунальний талант. Що ж ти ще повідомив?
— Щоб вони йшли в напрямку протоки, коли хочуть мене знайти. Бо вони хотіли мене знайти. Особливо товариш Кучмієнко, який є моїм батьком.
— Де ж ти призначив побачення?
— Коло мосту.
— І забув сказати, коло якого?
— Забув. А вони не спитали. Люка, та б спитала, але за трубку вхопився товариш Кучмієнко, а ви ж знаєте, що вже коли він за щось ухопиться, то добровільно не віддасть.
— Так,— пройшовся довкола нього Карналь,— отже, в напрямку протоки і коло мосту... А сам додому?
— Скупався.
— Пробач, я зовсім забув. Ти ж іще скупався, а вже тоді додому.
— Прийшов на житлоплощу, на якій прописаний...
— Але ти не врахував одного варіанта. На жаль, не врахував.
— Якого ж?
— Ти забув про мене.
— Я ніколи не забуваю про вас, Петре Андрійовичу. Ви такий мудрий і унікальний чоловік, але...
— Але сьогодні я мав би спати, а мене принесли чорти на Русанівку. Мандрівний тесть. Так ти мене називаєш?
— Тільки з поваги й любові.
— Ти забув додати "так званої".
— Без так званої.
Карналь заново поставив пластинку з "Лав сторі", визирнув через балкон, чи не повертаються від протоки ті, хто шукай Юрія, який сновигав по кімнаті, лишаючи після себе патьоки води.
— Тобі не вдалося сховатися,— майже з жалом сказав Карналь.
— Хіба я від вас коли-небудь ховався, Петре Андрійовичу?
— Не про мене йдеться. Ти забув про Люду й про гостей. Ти подумав, де вони можуть бути?
— Ну, там... Коло мосту...
— Коло якого ж?
— — Ну, я не знаю.,. Коло Патона...
— Вони тебе шукають.
— Хто шукає — знайде, як співається в одній старій пісні. Карналь підійшов до нього, взяв за мокру сорочку, зазирнув
у очі, труснув, аж з Юрія посипалися бризки, ніби з мокрого цуцика.
— Прекрасно, мій дорогий зятьок. Мені завжди подобалося, що ти пам'ятаєш усі старі пісні. Але старі пісні співалися не просто для співання. Вони спонукали до дій. Вимагали дій.
— Дій? Яких? А я тут до чого?
— Дуже до того. Йди і шукай!
— Я? Шукати?
— Так, ти. І зараз же! Іди й шукай всіх! І не вертайся без них! Зрозумів? А я тут почекаю. Приберу вам, поставлю на місце перегородку, приведу все до ладу.
— Але я можу довго шукати,— з погрозою в голосі промовив Юрій.
— Не страшно. На це іноді витрачається ціле життя, мій хлопче!
Карналь майже виштовхав Юрія на площадку, послухав, як він неохоче спускається по сходах, повернувся до кімнати і вийшов на балкон. Київ лежав за Дніпром на сонних круглих пагорбах, а над ним нечутно пливли золоті шапки соборів, задумливі й таємничі, як цілі віки.
Карналь зітхнув і заходився порядкувати в квартирі,
9
Набережна. Точна геометрія вулиць. Ртутні ліхтарі, мов розвішані маленькі сонця з чужих галактик. Примарне світло намагається знищити пам'ять, але ніч стрясає пам'яттю, б'є в неї темрявою. Все знайоме мовби спервовіку: зелена трава газонів, сірі стовпи, безсило звислі проводи, темна вода протоки, білі піски на острові, далеке пливуче золото київських соборів.
Людмила здригалася не від прохолоди, бо ніч була тепла, Анастасія заспокоювала її:
— Все буде гаразд.
— Я теж так думаю,
Вони йшли попереду, чоловіки позаду. Охорона, почесний супровід. Пішли відразу до мосту Патона — Юрій таки угадав і, прокравшись з іншого боку, вскочив у будинок майже відразу, щойно вони перетнули вулицю. Непомічений, меткий, бадьорий від дурного купання. Стрибнув у воду просто для паскудства: хтось побачить, здійме переполох, але замах пропав марно, тільки й того, що довелося в мокрих штанях бігти через усю Русанівку. Він ще не знав, яка несподіванка чекає його вдома, і в гадці не мав, що доведеться в тих самих мокрих штанях бігти назад розшукувати Людмилу.
Біг після невеселої розмови з Карналем, злий на себе, лихий на весь світ. Ті вже йшли від мосту Патона до іншого мосту на другім краю протоки, йшли так само: жінки попереду, чоловіки позаду.
— Люко! — здалеку покликав Юрій, ховаючись у затінку будинку. Відступу не було — чекав суворий тесть.
— Здається, хтось кличе?—зупинилась Анастасія.
— Це Юрій,— відразу впізнала Людмила.— Юко, ти? Де ти?
— Я тут,— відгукнулося з темряви,— давай сюди. Людмила безпорадно озирнулася.
— Він у такому стані. Пробачте, я піду,— сказала вона. Кучмієнко був посунувся до неї, але вона стримала його ледь помітним порухом руки.
— Я вас прошу. Не треба. Хай завтра. А сьогодні... не треба... Ми помахаємо вам з балкона...
Кивнула всім, побігла через вулицю.
— От і все,— зітхнув Совинський.— А винен я. Не було б мене, і...
— Все гаразд,— заспокоїв Кучмієнко.— Вони обоє дуже пристойні молоді люди. Я знаю Людочку так само, як і Юрія, можете мені повірити. Маленьке непорозуміння, а в кого їх не буває? Зате я несподівано познайомився з вами, Анастасіє, і більше впізнав також— вас, Іване. А хіба це не прекрасно?
(Продовження на наступній сторінці)