— Любов ніколи нікого не принижувала,— спокійно відповіла Анастасія.
— Так,— вигукнув Юрій,— вона підносить людину, як математика! Вона помагає людині остаточно загубити мавпячий хвіст. Запитання: як ви ставитеся до випадкових статевих відносин?
Людмила ляснула його по щоці.
— Замовкни! Як не соромно!
— Пробач, Юро,— сказав збентежено Совинський,— я не хотів...
— Ти привів Анастасію, щоб подивитися на вираз наших облич, а тоді кинувся ще обливати брудом усю нашу роботу. Але я не хочу бути невдячним.
Людмила стривожилася не на жарт.
— Що ти хочеш зробити?
— Найму невеличкий естрадний оркестр, щоб нам було весело.
Кучмієнко підвівся й собі, підійшов до Юрія, сказав йому строго:
— Юрію, ти п'яний.
— Він щось задумав лихе, я його знаю,— ще більше стривожилася Людмила. Вона вхопила Юрія за руки, він випручався, нагнувся над магнітофонними касетами, гарячково перебирав їх.
— Поки дихаю — думаю. Я добрий. Я гарний. Крім того, я неперевершений спеціаліст по побутовій електроніці. Так званий побутовий геній. Які наслідки моєї діяльності в цій галузі? Вони наочні і зараз будуть вам продемонстровані. Люко, не заважай, ти ж просила поставити щось цікавеньке!
— Ти щось задумав, я тебе знаю. Анастасія кивнула Совинському:
— Нам пора йти. Совинський завагався.
— Лишити Юру в такому стані?
— Коли хочете, я можу вас провести,— несподівано викликався Кучмієнко, з готовністю наставляючи своє черево на дівчину.
— А як же Юрій? Ви можете його лишити в такому стані? Мабуть, справді було б негаразд...
Юрій з касетою в руці підбіг до Анастасії, обняв її одною рукою, зазирнув у зеленкуваті очі.
— Звичайно ж, не можна лишати мене в такому реактивному стані, Анастасіє! Хоч я і електронник і частково навіть кібернетик, але я передовсім чоловік. А що змінила в людині й у світі взагалі кібернетика? Може, ми стали швидше запам'ятовувати таблицю множення? Чи діти народжуються в нас не через дев'ять місяців, а через три? Чи трава змінила свій колір і росте на камені? Чи м'яч, підлетівши в повітря, більше не падає на землю? Чи якась машина розв'язала бодай одну проблему, якої ще не розв'язав людський мозок? Мудрецеві відповідає мовчання...
Кучмієнко потирав руки. Ну, молокосос! Ну, жовторотий! Виступати проти НТР! Проти прогресу! Проти майбутнього!
— Машина розвантажила людину від другорядних виконавчих функцій,— повчально мовив він.— Вона дає нам можливість зосередитися на головному!
— А що головне? — єхидно допитувався Юрій.
— Головне — це не просто жити, а осмислювати своє життя! Не просто працювати, а свідомо спрямовувати свою діяльність, бути господарем праці й усієї країни.
Юрій недбало махнув рукою, знову пішов до магнітофона.
— Ми крикливі й вдоволені собою,— бурмотів він.— Ми не фізики — ми лірики. Але лірика — це марнування часу, сил і засобів. Я ж не марнував часу. Я покажу вам дещо. Як казав поет: "Я покажу тобі жах у пригорщі попелу!"
— Юко, я тебе попереджаю,— здалеку подала голос Людмила.
Юрій не слухав нікого. Говорив сам з собою. *
— Запитання: чи має сьогодні значення маленький внутрішній світ людини в океані електроніки й кібернетики? Відповідь: має і завжди матиме. Коли навіть наше суспільство відмовиться від підтримки й збагачення внутрішнього життя кожного, то ми збагатимо його самі. Так. Музика? Типово не те. Нам потрібна не музика, а істина. Хоч, на превеликий жаль, так звана істина не завжди корисна. Наприклад, яка користь у тій істині, що в мого батька кривий ніс? Або істина, яка належить до розряду сумних: щороку епідемія грипу. Питається: як любити ближнього свого, коли в нього віруси? Зараз я хочу продемонструвати вам плоди рук своїх. Немає нічого досконалішого за людську руку, сказав я академіку Карналю. Але ж це рука мавпи, відповів мені академік, забуваючи про те, що ця рука його годує. А ось і так звані плоди.
Він нарешті знайшов потрібну касету, поставив її на магнітофон, відійшов убік, склав на грудях руки, тоді підбіг до програвача, наставив пластинку, з програвача залунала тиха музика, з магнітофона — несподівані голоси Совинського ї Людмили. Спершу ніхто нічого не міг збагнути, навіть сама Людмила, вже не кажучи про Івана. Юрій торжествував. Показував рукою на магнітофон, мовляв: слухайте, насолоджуйтеся, подивіться, на що буває здатен простий побутовий електронник! Тільки Кучмієнко, який з такою наполегливістю добивався записування всіх розмов академіка Карналя на роботі й не раз хвалився цим навіть .удома, здається, починав розуміти, що воно й до чого, але теж не рухався з місця, прислухався до викрадених голосів Людмили й Совинського, викрадених підступно, таємно, злочинно і тепер кинутих сюди для сміху чи для знущання.
Голос Людмили. Але хіба ми не говорили відверто? Голос Івана. Є відвертість остаточна.
Голос Людмили (крізь сміх). Ви вже думаєте про справи остаточні? Може, про смерть?
Голос Івана. Навпаки. Мені здається, що я ще зовсім не жив. Щодень враження таке, ніби життя тільки повинне розпочатися. І все залежить від вас.
Голос Людмили. Від мене?
Людмила нарешті скинула з себе заціпеніння, рішуче підійшла до магнітофона і вимкнула його. Юрій спокійно ввімкнув.
— Що це означає? — спитала холодно Людмила.
Юрій не відходив від магнітофона, затуляв його від Людмили.
— Це, як кажуть дипломати, преамбула.
— Але все-таки ти можеш пояснити? — наступала на нього Людмила.
Голос Людмили з магнітофона теж спитав: "Ви могли б пояснити?"
Людмила знову прорвалася до магнітофона й вимкнула його.
— Піди відчини, хтось дзвонить.
Юрій впустив сусіда. Той забігав поглядом довкола, зіщулено націлився на стіл.
— Здається, я прийшов саме вчасно.
— Ти створений твоїми батьками саме для того, щоб з'являтися недоречно,— невдоволено зауважив Юрій.
— Але в зоопарку потонув слон.
— А китобійна флотилія "Слава" не потонула в Атлантиці? Хоч ти й "замечательный", але так звану норму вже випив.
— Хто ж встановлює норму? — поцікавився сусід.
— Той, хто наливає. Бери чарку, випивай і гайда звідси. Людмила стала на захист сусіда.
— Чому ти його проганяєш? Хай чоловік сяде, посидить з нами, закусить. Він нічого не їв.
Але Юрій уперся.
— Ні, сідати він не буде. Стоячи, не дивлячись і до дна. Як там кажуть у Придніпровську.
— До чого тут Придніпровськ? — здивувався сусід.
— А до того, що там живе ось цей товариш Совинський, а товариш Совинський — робітничий клас. Дійшло?
— Я теж робітничий клас,— засміявся сусід.— Он і товариш Кучмієнко підтвердить.
Кучмієнко зовсім не мав бажання виступати в ролі свідка. Він нахмурився, навіть мовби відвернувся від танцюриста. До чого вже дійшло! Якийсь мало не низькопробний п'янюга посилається на його авторитет.
— Юрію, ти б припинив усю цю комедію! — суворо прикрикнув він.
— А яка комедія? Ось мій друг Іван стверджує, що людина, аби не попасти в залежність від створених нею самою машин, повинна стати самоціллю й самоцінністю.
— Го-го,— зареготав сусід, який встиг тим часом вихилити чарку.— А як же тоді мої танці? Я живу не ради себе, а ради танців.
— А ходити вмієш? — спитав несподівано Юрій.
— Ну?
— То йди ти знаєш куди!
Він виштовхав сусіда, замкнув за ним двері, знов пішов до магнітофона. Людмила спробувала його не підпустити, Кучмієнко прийшов їй на допомогу.
— Ця гра стає непристойною, Юрію.
— А я не граю,— п'яно заявив Юрій.— Я починаю боротися. Жити й померти в боротьбі — це зміст життя цілих поколінь і навіть цивілізацій.
— З ким же ти борешся? — спитав Совинський.— 3 нами, чи що?
— З так званими умовами життя! Я хочу їх подолати! Він знову ввімкнув магнітофон, ніхто не здогадався зняти
касети й сховати або просто викинути за вікно. Знов було те саме.
Голос Івана. Людмило, я повинен нарешті... Не можу більше мовчати...
Голос Людмили. Але ж я сказала... Ми ніколи не мовчали...
Голос Івана. Я не про те... Все це були просто розмови... Без особливого значення... Але тепер я повинен вам сказати...
Голос Людмили. Повинен? Так урочисто? Людмила втратила будь-яку надію вплинути на Юрія, тепер вона зверталася до Кучмієнка, він повинен зарадити.
— Ви чуєте? Що це таке?
— Побутова електроніка,— спокійно пояснив Юрій.
— Ні, це підлість! — вигукнула Людмила.— Підлість і ганьба!
— Так звана, ти забула додати. А голоси лунали далі.
Голос Людмили. Я боюся урочистого тону. Голос Івана. Ви просто не хочете мене слухати.
— А що, коли я почну роздягатися? — несподівано спитала не знати й кого Анастасія, але її чи то не почули, чи просто не повірили. Бо над усім тут панували оті голоси давно вмерлі, колишні, колись украдені, а тепер...
Голос Людмили. Але ж я слухаю.
(Продовження на наступній сторінці)