спалах. Кучмієнко розуміюче кивнув. Молодість, а ще самотність. Самотність — страшна річ. Рятує тільки колектив. Може, й він забрався аж сюди, на Русанівку, щоб злитися на короткий бодай час з молодіжним колективом, бо коли кінчається робота, тоді куди? Вони люблять бувати разом з академіком Карналем, розмовляти про науку, про її подальший розвиток, але іноді й вони розходяться, як от сьогодні... Він бурмотів на вухо Анастасії, і вона не відмовчувалася, мабуть, щоб загладити свій вибух, а Кучмієнко вважав, що то вже починають діяти чари його авторитетності, поважності, всемогутності.
А Юрій причепився до Совинського. Так ніби не тільки Кучмієнко, а й він чув усе, що Іван казав Людмилі.
— Коли не з образою, то з так званими звинуваченнями,— сікався він далі.
— Не вгадав.
— Аз чим тоді?
— Дай спокій Іванові, пий чай,— спробувала заспокоїти Юрія Людмила.
— Але ж при конструюванні обчислювальних систем на основі розподілу часу виходять з того, що режим діалогу вважається задовільним лише тоді, коли час очікування системи на чергове запитання становить не більше десяти секунд!
— Ти сьогодні просто нестерпний,— відвернулася від нього Людмила. Але Совинський прийняв виклик.
— Для нас важливий інший час,— сказав він.
— Який саме?
— Саме той, який переробляється, перетворюється, конденсується, переганяється через наші машини. Швидше, швидше, швидше! Досягнути швидкості світла — і тоді буде відчуття нашого безсмертя. Ось мрія і надзавдання. Тому мені, наприклад, хочеться жити не просто, а ніби понад завдання. Бути з усіма. З тими, кому найтяжче. З космонавтами. З тюменськими нафтовиками. З бамівцями. А коли не з ними, то відчуваєш ніби провину, чи що Юрій замугикав: "На борьбу за права человека поднялся молодой человек".
— Темний ти чоловік, Іване. Був темний і лишився ним. Час — це ми. їм час, п'ю, як воду, сплю в часі, а він дрімає в мені, сміюся й насолоджуюся в часі, як у теплій ванні. І я вдоволений. Який чоловік, такий і час. Одаково що квартира. Що більша квартира,, то видатніший чоловік. Скажеш, неправда? Ось картина — вона на стіні. А в тебе ні стіни, ні квартири. Ти досі, живеш у гуртожитку. Питається в задачнику Фалеева й Пьоришкіна: чий час кращий?
Кучмієнко сановито покашляв, подзвенів ложечкою об чашку.
— Дозвольте втрутитися. Ти, Юрію, говориш не те.
— Тобі жалко Совинського? Тоді навіщо ж ти його вигнав з фірми?
— Я не виганяв, і фірма не моя, затям собі! У нас все державне, тяг на своїй роботі державний чоловік!
— А де починається держава? З нас чи ми з неї?
— Люди часто не знають, де вони можуть принести більше користі; тому потребують контролю й керівництва,— повчально промовив Кучмієнко.
— Але керую не я тобою, а ти мною. Тому хай живе правильна розстановка кадрів! Ось Іван приїхав з свого Придніпровська й заявляє, що я не якийсь там спеціаліст, а просто ледар, який мріє про краще майбутнє. І не тільки я, а всі ми під керівництвом академіка Карналя і при твоєму заступництві, товаришу Кучмієнко.
— Я тобі цього не казав,— зауважив спокійно Совинський.
— Чи, може, я належу до тих, хто живе від наказу до наказу, а далі йому хоч трава не рости!
— Ти вмієш працювати.
Юрій відкинувся на спинку стільця, засміявся.
— В такому разі ідеями обмінюватися не будемо, матеріальними цінностями — так.
— Хлоп’яцтво,— звертаючись до Анастасії, півголосом кинув Кучмієнко.— На що тільки розтрачується енергія! А, між іншим, енергія кожного теж належить державі. Тепер: модні дискусії про джерела енергії, про економне ставлення до природних ресурсів. Дехто пробує залякати, мовляв, що буде, коли вичерпаємо всю нафту, спалимо все вугілля, спиляємо всі ліси, опорожнимо газові підземні комори. А я б спитав таких залякувальників: чи задумувалися ви, які запаси енергії криються в душі прогресивного людства?
Совинський перезирнувся з Анастасією, яка смішно зморщила носик, вимушена слухати велемудрі просторікування Кучмієнка.
— А що, хіба є і регресивне, людство?—спитав наївно.
— Не знаю, чи є регресивне, а прогресивне.: справді є, ми в цьому пересвідчуємося щодня! — запально відповів Кучмієнко.
— Прогресивне людство — це більшість,— пояснив Юрій. І не знати було: сміється він з батька чи говорить всерйоз. Але Совинський був у такому стані, що весь час мовби шукав нагоди знов і знов зчепитися з Юрієм, він не поминув і цієї нагоди, відразу ж повернувся до того.
— Буває більшість розумна, а буває...
— Дурна? — єхидно видивився на нього Юрій.
— Більшість складається з нас. Кожен її складає.
— Всі, але не кожен. Я складаю, ти— ні.
— Це. ж чому?
— А тому, що я вколюю, а ти втік. Кишка тонка виявилася, не зніс морально-побутових проблем. Я випускаю машини, а ти...
— Я б відмовився від таких заяв,— сказав похмуро Совинський.— Подумай ліпше: що ти випускаєш? Половина продукції— застарілі моделі. Для кого це?
Кучмієнко ринувся не так на захист сина, як самого себе.
— А державний план? Ви що ж, не знаєте, що є державна дисципліна? У нас тисячі робітників, ми повинні платити їм зарплату, ми не можемо...
— Не можете — відмовтеся від своєї посади,— різко відказав Совинський.
— Сам відмовляється, інших теж агітує! — зареготав Юрій.— Та я вже раз відмовлявся. Не від Люки, як тобі б хотілося,— від вищої освіти. Дійшов до четвертого курсу й кинув.
— Мало честі,— зауважив Совинський.
— А чому кинув, знаєш? Думаєш, модно? А чому модно? Бо ніхто не хотів помирати. Одержиш диплом, поставлять начальником зміни або навіть начальником цеху, а через три місяці, тобто в кінці кварталу, з тріском знімуть за невиконання плану. А не виконаєш через постачальників, які недодадуть деталей, або через отаких передовиків, як ти. А я відмовився! І тепер коваль власної долі. Матеріальний рівень пристойний, як каже мій батько, моральне задоволення теж є, і ніякої відповідальності.
— Ти бригадир, згадай.
— А що для мене так зване бригадирство?
— Люди стають жалюгідними, коли пробують приховувати свої слабкості,— не знати до кого тихо проговорила Анастасія.— Та коли вони починають хизуватися своїми слабкостями, то перестають бути цікавими.
Людмила заходилася коло магнітофона й програвача. Змінила Юрія.
— Юко, знайди щось цікаве. У тебе ж стільки записів.
— Знайду, знайду. В мене є страшенно цікаві записи. Але я хотів, щоб Іван зробив своє тисяча вісімсот сімдесят перше попередження.
Совинський знизав плечима.
— Коли ти вже хочеш договорити до кінця, то можу тобі сказати... Я б на твоєму місці... З таким ставленням до... Просто пішов би завтра й відмовився від бригадирства... Який же з тебе бригадир? Та ще, мабуть, і бригада передова. Бо я знаю, що таке наладчики...
— Вгадав! — зраділо вигукнув Юрій.— Комсомольська! Як у тій пісні: "Не расстанусь с комсомолом, буду вечно молодым". І ми робимо діло, а ти? Приїхав нас покритикувати? Бачили ми таких критиків. Спитай мого батька, товариша Кучмієнка. Він усе знає. Я читав колись роман. Називається: "Каліко, не здавайся!"
— Не читав ти такого роману,— Людмила підійшла, повела його до магнітофона,— не вигадуй, не читав.
— Ну, не читав. А роман такий є. Крім того, що таке бригадир? І що таке наладчики? Тепер інтегральні схеми тобі такі віддрукують, що тільки міняй їх, як рукавички, і все. А ти приїхав... Заздриш, що я зять академіка Карналя? То коли хочеш знати — це рабство, якого не перебореш нічим. "А-а, це той, що одружений з дочкою академіка Карналя?" "А-а, це зять академіка Карналя?" Єдиний вихід — самому стати академіком! Але це ж, мабуть, дика нудьга.
— Припини,— тихо сказала Людмила.
— Ну, так... Він усе знає, я темний. Він сидить у Придніпровську й учиться розмовляти з обчислювальними машинами, а я надаю перевагу розмовам з жінками.
— Не бачу особливих успіхів,— подала голос Анастасія.
Кучмієнко покректав, він знову опинився на периферії зацікавлень, його витіснювано безжально й постійно, вся його значливість, якою мав усі підстави пишатися, злетіла з нього, щойно переступив поріг цієї квартири, з ним не рахувався навіть рідний син. Він спробував прикрикнути на Юрія:
— Та замовкни ти!
Але Юрій уже вийшов з-під контролю і, мабуть, не сьогодні, а давно, його запрограмовано було таким, може, ще з дитинства, непомітно ні для нього, ні для всіх інших, окрім того, тут ішлося не про якісь тимчасові непорозуміння, не про справи суто виробничі, за які він особисто справді й не міг відповідати в такій мірі, як це чомусь намагався приписати йому Совинський. Були тут причини глибші, потаємніші, знані лише трьом: Юрію, Людмилі, Івану. Кучмієнко й Анастасія мали вдовольнитися роллю слухачів, їм випадало хіба що час від часу кидати слово-два, які до уваги не бралися.
— Я одружився з Люкою,— мовби сам до себе голосно говорив Юрій,— але ж вона мене не любить. Вона шкодує, що відмовила тоді Совинському. Все життя катуватиметься й шкодуватиме... Анастасіє, ви знаєте: Іван досі любить Люку.
(Продовження на наступній сторінці)