— Довго ждатимеш!
— Однаково вернешся,— впевнено сказала Людмила й поклала трубку.
Іван вибрався з балкона, підійшов до Анастасії, потупився коло неї.
— Вийшло негаразд. Я винен перед вами.
— Може, підемо?
— Я не знаю... Як Людмила...
— Головне: від нього завжди можна ждати якогось коника,— розвів руками Кучмієнко,— вулканічний характер! Весь у покійну матір. Я не пам'ятаю випадку, щоб у нас усе кінчалося благополучно, щоразу якийсь вибрик, і кожен наступний не схожий на попередній. Унікальна винахідливість! А так пристойний хлопець... І в ньому просто океан чарівності. Всі йому завжди прощають... Ти теж простиш, Іване, бо ти добрий.
— Коли тебе називають добрим, то нічого не лишається, як бути ним,— усміхнувся Совинський.
Знову задзвонив телефон, але тепер ніхто не поспішав брати трубки, і нервувався уже, мабуть, Юрій, тому голос його, коли Людмила нарешті стала слухати, був якийсь мовби винуватий.
— Знаєш, Люко,— сказав він,— я передумав... Ніякої сімдесятої широти... Щось мене туга заїла...
— Вертайся додому. Всі тебе ждуть.
— Всі?
— Так. Усі.
— Тоді боюся.
— Це на тебе не схоже.
— А от боюся. Боюся Івана з його критикою і самокритикою. Боюся свого керівного батечка. Боюся Анастасії з зеленими очима. З них просто сіркою жухає, як з пекла!
— Тобі соромно чи совісно? — спитала Людмила, але він знову повісив трубку.
Кучмієнко, хоч і не чув, що казав Юрій про нього, але міг здогадуватися, а може, в його мозку народилася якась нова рішуча ідея, бо він підвівся з крісла, підійшов до телефону, лагідно відтрутив Людмилу.
— Тепер я з ним поговорю. Цю комедію треба кінчати. Що він собі думає, цей хлопчисько! Не сидітимемо ж ми тут до ранку з його кониками!
Людмила пішла до програвача, знайшла якусь пластинку, залунала музика з кінофільму "Лав сторі".
— Коли ми з Юкою слухаємо цю пластинку, ми клянемося бути добрими, хорошими... Коли вій подзвонить, хай послухає пластинку...
— Сентименти! — зневажливо кинув Кучмієнко.— Які можуть бути пластинки, коли...
Телефон справді задзвонив, Кучмієнко рвучко схопив трубку, але не встиг нічого сказати, бо Юрій його випередив, вважаючи, що то знов Людмила.
— Люка, це ти? — спитав він. — Я коло протоки.
— Це не Людмила, це я,— закричав Кучмієнко.— Ти мене чуєш? Це я, твій батько! Де ти, відповідай!
— Ах, це ти! Ще не пішов? Хочеш мене бачити? Будь ласка! Я гуляю.
— Де ти гуляєш? Де тебе шукати?
— Де? В напрямку протоки. Русанівської протоки. Ясно?
— Але де? Протока довга. В якому напрямку?
— Коло мосту.
— Коло мосту? Лишайся там. Жди нас. Ми зараз ідемо.
Всі йдемо тебе шукати. І без дурниць. Ти мене чуєш? Без дур^ .ниць! Ми всі йдемо в напрямку протоки. Він поклав трубку.
— Ми підемо туди, так?
Ніхто нічого не відповів. Всі пішли до дверей, Совинський озирнувся на програвач, нагадав Людмилі:
— Ти забула зняти пластинку.
— Він автоматичний,— спокійно відповіла вона. Вийшла останньою і не зачинила дверей, тільки прихилила їх на всякий випадок. Бо Юрій міг підстежити, як вони вийдуть з під'їзду, і вскочити до будинку, поки його шукатимуть понад протокою.
Сказав — коло мосту, а не сказав, коло якого...
8
У повітрі літають не тільки ідеї. В просторі, в якому живе людина, часто загусають передчуття, полонить серця тривога, непевність запановує в душах, приходять безсонні ночі, мучать неокреслені бажання, б'ються в безвиході пристрасті, розпука змінюється захватом, вічний поклик жене тебе не знати куди, хочеться шукати навіть там і тоді, де все знайшли. Найсильніші натури неспроможні іноді не піддатися темному, незбагненному, майже містичному поклику, кидають усе на світі, мчать світ за очі, самі не відаючи куди й навіщо.
Таке сталося тієї ночі з Карналем. Сидів над книжками, панувала довкола тиша, ніщо не заважало, і зненацька мовби штовхнуло його в серце—підвів голову, оглянув свій забитий книжками кабінет, доторкнувся пальцями до купленої колись йому в дарунок Айгюль бронзової вази (ширококрилі журавлі, покриті павутиною століть, летіли кудись на опуклих боках вази і ніяк не могли долетіти), побачив велику фотографію Айгюль, яка летіла на нього з-за скла книжкової шафи, ніби таємничий птах краси, і ось тут зрозумів, що повинен щось зробити несподіване, таке, що суперечило б усім його звичкам. Що саме, ще не знав. Але відразу ж підвівся, переодягнувся в костюм, вийшов на Пушкінську, опустився до Хрещатика, ще не вирішивши, що ж має зробити, дійшов до станції метро, вкинув у автомат п'ятака, з'їхав ескалатором униз, на платформі теж не затримався — пішов у той бік, де йшли поїзди на Дарницю, так само не думаючи, увійшов до вагона, хоч вільних місць було доволі, не сів, а став коло дверей, ніби збирався вийти вже на Арсенальній, але їхав далі: Дніпро, Гідропарк, Лівобережна. На Лівобережній зійшов, спустився вниз, минув зупинки автобусів, де пританцьовувало кілька запізнілих жителів Русанівки й Березняків, і тільки тепер збагнув, що йде на Русанівку до Людмили. Не подзвонив, не довідався, чи вона вдома. Щось його штовхало туди, і він охоче підкорявся,— ось і все.
Так він дійшов до високого білого будинку, поставленого на міцні бетонні ноги, без ліфта піднявся на третій, поверх,, завернув по довгому коридору праворуч, хотів подзвонити, але помітив, що двері не причинені. Це здивувало Карналя, все ж натиснув на кнопку дзвінка, ніхто не вийшов йому назустріч, тепер уже треба було стривожитися, може, якесь надчуття й потягло його сюди, бо тут, видно, не все гаразд. Карналь рішуче підчинив двері, увійшов до. квартири, почув звуки музики, здивовано оглянув залишки вечері, поглянув на розгардіяш; який панував у кімнатах, на чорну пластинку, що повільно, крутилася на програвачі, на відчинені двері балкона, за якими теж нікого не було, коли ж озирнувся на якийсь ледь вловимий шерех, побачив невисокого білявого хлопця, в білій сорочці, в яскравому галстуці. Хлопець кліпав очима, спав, чи що, а тепер прокинувся й не може відразу дивитися на світло.
— Ви хто? — спитав Карналь.
— Сусід.
— Який сусід?
— Ну Юки й Люки...— хлопець непевно обвів рукою довкола.— Ви забули зачинити за собою двері, а я почув, що. хтось...
— Я не встиг зачинити двері,— натискуючи на слово "не встиг",— сказав Карналь.— Пробачте, але я звик до точності в усьому. У висловах так само.
— Ніхто так не любить точності, як кібернетики,— зітхнув сусід.— А я не терплю. Чоловік повинен іноді відпочивати від точності, дозволяти собі розвантаження, робити струс організму.
— Судячи з того, що тут на столі, мої діти теж дозволили собі струс.
— У них були гості. Теж кібернетики. Я їх боюсь. Така публіка.
— Чому ж боїтеся?
— Надто багато на них сподівань. Як на господа бога. Що ж, ми скинули бога, а тепер нам. пхають ці комп'ютери? І кричать, що комп'ютер усе може відтворити!
— Змоделювати,— підказав Карналь.
— Ну! А змоделює він дівочі кроки? Зробить мені, знаєте, тут-туп, од. якого заходиться серце? Та ніколи! Я тут пробував їм це казати, так вони мене... вигнали!
— Де ж вони? — спитав Карналь.
— А я не знаю. Спав і не чув. Вас почув, зайшов на всяк випадок.
— Дякую вам.
— То мені як? Іти?
— Як хочете. Очевидно, можете йти.
Сусід тихенько вийшов, ще, мабуть, не прокинувшись, а може, просто не протверезившись і так і не збагнувши, що говорив з самим Карналем, і навіть пробував критикувати його машини з такого погляду, з якого ще ніхто не здогадувався цього робити.
Карналь подумав, що, мабуть, треба б зачинити двері. Він спробував це зробити, але двері чомусь не піддавалися, так ніби їх хтось притримував, чи що. Він зазирнув на площадку: там стояв Юрій, весь мокрий, вода стікала з нього струмками, мокре волосся смішно налипало на обличчя.
— Ти що, купався? — поцікавився доволі спокійно Карналь.
— Ага. Добрий вечір, Петре Андрійовичу! — Юрій побоювався Карналя взагалі, а тепер і поготів. Сп'яніння він лишив у дніпровській воді, тепер став ще тверезіший, але все одно не міг збагнути, як опинився тут його суворий тесть. Як бог з машини, чи що?
— Де ж ти купався так пізно? — поцікавився Карналь.
— У протоці.
— Гм. Прекрасно. Сам?
— Що?
— Питаю: сам купався, чи як?
— Сам.
— Входь, чи що. Де Люда? Що це тут у вас?
— Оце? Трохи щодо єпетіту кормів...
— Досить вичерпно й дотепно, надто зважаючи на час. Але ги не відповів, де Люда.
Юрій здивовано озирнувся.
— Справді, де ж це вона?
— У вас були гості?
— Незвані.
— Тобто не твої, а Людині, ти хочеш сказати?
— Ну, як на це подивитися. Трохи з одного боку, трохи з другого... Товариш Кучмієнко теж...
— Хто ж саме?
— Ну, товариш Кучмієнко і всі там...
— І товариш Кучмієнко теж... пив?
— А що?
(Продовження на наступній сторінці)