— Не в такий час і не за таких обставин, і взагалі... Я вас не хочу тут бачити... Ви просили води, а тепер ідіть.
— А коли не піду?-
— Тоді я вас вижену.
— Цікаво: як саме?
— Нічого цікавого. Елементарно вижену — і все.
— І вам не жалко: серед ночі виганяти втомленого чоловіка... Який... який...
,— Ні, не жалко. В. даному разі це почуття просто недоречне. Ви не з тих, кого жаліють.
— Аз яких же я?
— Не час і не місце для пояснень. Та й просто мені не хочеться пояснювати.
Ві)на пішла, відчинила двері.
— Прошу вас.
— Можуть почути сусіди.
— Хай.
— І цей Мастройянні... Він, знаєте, сонний вічно, але ж язик має!
— Я нічого не боюся! Подумайте краще про себе.
— Ви що: покличете сусідів? Чи, може, міліцію?
— Ні, я просто сама піду з дому, а ви лишайтеся тут.
— У вас дві кімнати, місця досить. Ви можете йти на цю... свою тахту. А я на диван. І до ранку. Не стану ж я справді брести через увесь Київ оце зараз. Вдома — нікого. Величезна квартира, і сам. Уявляєте? Ось я лягаю на диван — тихо, мирно, з цілковитою пошаною до вашої незалежності й недоторканості. Невже виженете? Не вигнали б же Карналя?
— Слухайте,— вона підійшла до нього впритул, зціпила майже по-чоловічому зуби,— ви ще раз... якщо ви... Не чіпайте його! Ви чуєте? Не чіпайте Петра Андрійовича! Я майже зовсім його не знаю. Бачила один раз, але... Ви не смієте! Це благородний чоловік.
Кучмієнко злякався, але й зрадів водночас. Може, справді, нічого не було? Може, хоч тут він випередив Карналя? Скажемо відверто, випередження не яке вже там і значне, більше тут ганьби й приниження, ніж чогось справді втішного, але однаково, як колись сказано: вони були першими.
Від такого відкриття Кучмієнко знахабнів ще більше — як стоянь упав на диван, за прикладом свого сина, не скидаючи черевиків, розлігся, розманіженим голосом заявив:
— Я хочу тут спати...
У ньому було щось від нездарного актора. Навіть гугнявість у голосі, навмисна, посилена, так що голос витікав йому з носа мовби розплісканий, чи що. Анастасія здригнулася від огиди. З такої дурниці почалося! Пожаліла серед ночі, і кого? Хіба не розуміла, що він шукає зачіпки, і це обмануто її, яка над усе цінувала власну незалежність, яка гордо йшла по життю, пам'ятаючи завжди свого батька, що ніколи не згинався ні перед ким. її прихильність завоювати було важко, неможливо, один раз вона піддалася дурному переляку, побоялася відстати від подруг, які були вже одружені, повірила, що й вона може мати щастя, надто що її майбутній чоловік поводився з нею гак обережно, ніби вона була кришталева дорогоцінна ваза, приспав її пильність, умів бути ненабридливим і ненастирливим, брав у зашморг здалеку, непомітно, й зашморг той видався шовковим. Але вона вигнала його, щойно переконалася, що то нікчема, ледащо, й не згадувала більше про цей свій необачний крок...
Батька не було й не буде. її мати нагадувала далекий материк, знаний лише з тих дивних пахощів, які час од часу долинають з привезеними в трюмах морських кораблів золотистими плодами, що за ними розбещені достатками кияни вмить вишиковуються в черги. Анастасія звикла до батькової суворої ніжності, малою так і думала, що все життя буде тертися щокою об його шорстку щетину, вхлинати в себе міцний запах тютюнового диму, яким просякнуто було батьків одяг, батькове волосся й навіть батьків голос. І коли вдарило невідворотне, коли не стало батька, вона вперто, мовби заново творила його роботою своєї мислі, вірила в його реальність, дотикалася до неї, хоч ніхто б у це не повірив, та вона нікому й не розповідала про це. Кучмієнко став ще гидшим, забруднивши її пам'ять про батька, вдерся в ту пам'ять. Цей чоловік, видно, мав властивість вмить опоганювати все, до чого торкався. Показав пальцями на батьків планшет — і замахнувся на її найбільшу святиню. Назвав ім'я Карналя, і Анастасії чомусь відразу згадалася омела, яка вперто хоче зеленіти дужче й густіше, ніж дерево, з якого вона п'є соки. Жалюгідні лінощі думки, убоге бундючення, безкарна брутальність у поводженні з людьми, а тоді в своїй невичерпній мізерності такий чоловік ще згадує про секс, шукає для себе жінку, і жінка, мов рабиня, повинна йти на його поклик слухняно й покірливо? Для таких стати б стародавньою єгиптянкою. У єгиптян колись шуліка вважався символом материнства. Вони вірили, що всі шуліки лише жіночого роду й запліднюються вітром. Вже ліпше вітер, найсуворіший і найдикіший, ніж усі оці кучмієнки!
А той, розлігшись на дивані, переконаний, що вже тепер Анастасія не зможе його позбутися, вичерпавши всі докази й заперечення, вередливо сказав:
— Ви можете дати мені подушку? Я не звик лежати так незручно!
Анастасія, ще й сама не відаючи гаразд, що зробить наступної миті, рішуче пішла до телефону.
— Якщо ви... не заберетеся геть, то я... то я... подзвоню Олексієві Кириловичу!
Ім'я Олексія Кириловича виринуло цілком випадково, вискочило серед тисяч варіантів, які вона гарячково перебирала в голові, але, згадавши про Карналевого помічника, з радістю вхопилася за нього, ім'я видалося їй порятунком, зброєю проти Кучмієнка, надійною обороною.
— Я подзвоню йому, хай він знає... хай про вас усі знають. Вона почала набирати номер, але Кучмієнко навіть не зворухнувся.
— Оцей... косоголовий? — ліниво поцікавився він.— Ви йому дзвоните? А нащо? Та чи знаєте, хто його брав на роботу? Хто його знайшов і хто його може завтра ж загубити? Я! Кучмієнко! Вам ясно? Ви можете подзвонити ще Карналевому шоферові, й завтра він може не виходити на роботу. Поки спатиме, його вже звільнять. І ніяка профспілка не допоможе. Це вже я не сам вигадав: це афоризм Карналя. Карналь любить афоризми. Він же академік, а академіки висловлюються тільки афоризмами. А я що? Я скромний кандидат. Вже двадцять років кандидат. Скоро буду найстарішим кандидатом у Радянському Союзі.
Він, мабуть, хотів заговорити її до обмороку, і справді домігся того, що Анастасія, не набравши до кінця номер телефону Олексія Кириловича, на якусь мить заклякла коло апарата. Та коли Кучмієнко згадав прізвище Карналя, вона зрозуміла: порятунок тільки тут! Що буде потім, не хотіла думати, повинна будь-що позбутися цього типа.
— Коли так,— сказала зловісно,— коли так, то я подзвоню самому Карналю.
— І що? Ви перешлете мене йому по телеграфу? Він без кінця повторює слова Вінера про принципову можливість цього технічного акту. Набрид гірш од гіркої редьки з своїм Вінером і своїм телеграфом.
— Навіть по телеграфу! — Вона вже набрала номер, слухала довгі гудки. Котра година? Друга? Третя? Який сором, яка ганьба! Але ж немає виходу! — Петре Андрійовичу,— сама не пізнаючи свого голосу, сказала вона в трубку, коли почула тихий Карналів голос,— Петре Андрійовичу, ради бога, пробачте, це страшенне нахабство з мого боку, я ніякого права, але... Це говорить Анастасія...
Побачила, як метнулася повз неї сіра опасиста постать, почула, як грюкнули двері, знесилено поклала трубку. Тоді бігом кинулася до вихідних дверей, взяла їх на замок, накинула ланцюжок, взялася за голову. Щось вона мала ще зробити, але що — не могла згадати, довго так стояла, нарешті знов підійшла до телефону, несміливо набрала номер. Карналь відгукнувся відразу, видно, ждав, здивований і стривожений.
Він знав сьогодні про неї більше, ніж вона про нього, але ж Анастасії це не було відомо.
— Петре Андрійовичу, пробачте ще раз. Це просто... у мене щось з нервами... Я більше ніколи...
Поклала трубку, довільно пішла до другої кімнати, відчинила шафу, ту саму, про яку казала Кучмієнкові: шафа для одягу. Не все сказала, та й чому б мала сповідатися перед будь-ким!
У шафі серед її вбрання, серед усіх отих модних ганчірок, для придбання яких, власне, працюєш половину свого життя, висіла батькова шинеля. І запах у неї був вічний: дими, дощі, вітри, піт...
Анастасія втопила обличчя у поли шинелі й заридала,
10
Загалом кажучи, вчений мав би згадувати лише вчених, але Карналь чомусь найчастіше згадував композитора Верді. Може, тому, що плакав на його операх? І не над долею нещасної Травіати чи скривдженого життям Ріголетто, а від музики, яка не вміщувалася в тих сентиментальних сюжетиках, в які її силкувалися запхнути лібретисти (хоч, як стверджували знавці, Верді досить причіпливо ставився до лібретистів і брався лише за матеріал, що відповідав його смакам), музика Верді нагадувала Карналеві людську долю в її універсальних, майже космічних обсягах, в її нескінченності, яка дорівнює нескінченності математичній, згідно з якою не може існувати найбільшого числа в принципі, бо до кожного числа можна додати одиницю. Вражала страшна самотність, якої Верді зазнав двічі за життя,— в молодості, коли втратив молоду дружину і двоє дітей, і на схилі, коли вмерла друга його дружина, чарівна Беппіна Степпоні, велика співачка, ангел-хранитель геніального композитора. Мабуть, у кожного чоловіка повинен бути такий ангел. У нього була Айгюль, і нема. Верді, самотній, вісімдесятилітній, сідав за фортепіано й тихенько наспівував монолог Філіппа з "Дона Карлоса"— "Dormiro sol nel manto mió regal" — "Спатиму сам у моїм королівськім плащі".
(Продовження на наступній сторінці)