Повернувшись з Русанівки (двадцять сьомим номером нічного трамвая до Бессарабки, звідти два квартали пішки), Карналь не міг заснути. Про те, що було на Русанівці коло протоки, намагався не згадувати. Повторення пройденого. З першого ж дня Людмила так живе з молодим Кучмієнком, не хоче розлучатися тільки з огляду на якісь неписані закони порядності, жаліє Юрія, сподівається, що з роками він посерйознішає. Зрештою, тут їй вирішувати. Карналь і не радий був, що заблукав цієї ночі до них. Так би нічого й не знав, ніхто б не сказав йому нічого. А з нічого нічого й не буває.
Він сидів, перегортав останні номери журналів, бюлетені технічної інформації, академічні вісники. Мав під рукою улюблені книжки: "Розправа про метод" Декарта, "Новий Органон" Бекона, записки Бенвенуто Челліні, "Дон-Кїхот", Видання старі, огізівські, "Академії", тільки Сервантес у любимовському перекладі повний, неспаскуджений "Дон-Кіхот", якого до війни ми знали тільки в переказах і перебрехах так само, як Рабле, Дефо і безліч інших класиків.
Він не належав до вчених, які чесно грають упродовж цілого свого життя за усталеними правилами науки. Він не довіряв правилам, дошукуючись їхніх початків наполегливо й послідовно. Жити за правилами — все одно, що подібно до трамвая котитися по прокладених кимось сталевих рейках. Не . життя — суцільна геометрія. Чи може людина свідомо обмежуватися геометрією? Паскаль сказав: усе, що перевищує геометрію, перевищує також нас. Мабуть, донкіхоти, святі, юродиві намагалися перевищити самих себе, з них насміхалися, їх зневажали, з них знущалися, вони, власне, так і не вміли досягнути в житті чогось суттєвого, зате виказували вимогливе моральне ставлення до істини. Наслідувати їх смішно і марно, а захоплюватись можна й слід. Навіть людині з таким точним розумом, як у нього.
Його симпатії схилялися швидше на бік Декарта, який у своїй "Розправі про метод" серед інших думок затято проголошував ту, що істина не є монополією окремих осіб. Докази повинні бути зібрані повністю — це декартівське правило вичерпного вивчення зводить нанівець, улюблений прийом тих, хто хотів би заборонити описувати й розглядати всі факти, які б привели до висновків, протилежних тим, що були бажані їм. Науковий метод, як спосіб визначення істини, з часів Декарта замінив офіціальні висловлювання. Не досить лише проголошувати те чи інше — треба доводити. Людству потрібно було триста років плюс Жовтнева революція, щоб воно згодилося з цими очевидними істинами. Про його вперту незгоду (ясна річ, не всього людства, яке не може бути звинувачене просто через незнання) свідчить бодай той факт, що череп Декарта невдячні нащадки виставили в паризькому Музеї ЛІОДИНИ МІЖ черепами первісних чудиськ і головою розбійника Картуша.
Від Декарта до згадок про Айгюль — дикий перескок думок. Пам'ять кривавилася ще й досі. Нагадувала коня без вершника, з порожнім сідлом. Порожнє сідло пам'яті. "Будь чистою, як мої сни про тебе, будь теплою, як спомин твого голосу, ти єдина нагадуєш сонця світло, кладеш сувої ніжності у вітер, ховаєш у краєвидах ніжність твоїх уст". Не пам'ятав, чиї то вірші й чи вірші взагалі. Може, просто його сум і його біль?
Далі було, як у поганих романах: раптом нічну тишу сполохав дзвінок. Сполохати Карналя не могло ніщо, але телефон справді дзвонив. Так пізно академіка ніхто ніколи не турбував (поки жива була Айгюль, то могла дзвонити з гастролей і вдосвіта, але ж її немає, немає, немає). Невже там, коло протоки, ще й досі не вгамувалися? Він трохи повагався, перш ніж узяти трубку. Апарат стояв у нього так, щоб брати трубку лівою рукою. Для нього ж права рука — знаряддя виробництва, тому звик брати трубку лівою, звик також розпочинати розмову відразу, без зайвих вигукувань і пустослів'я.
— Карналь,— сказав він трохи суворо.
І... почув Анастасію. Вона щось бурмотіла розгублене й недоладне, він теж розгубився, аж задрижала йому рука, не міг ніяк здобутися на слово, а дівчина тим часом, мабуть, не дочекавшись від нього жодного слова, поклала трубку. Сон? Кошмар? Жарт? Ні те, ні друге, ні третє...
Він з подивом глянув на купи журналів і книжок на столі, страшенно здивувався: навіщо все це, коли десь є живе життя, є душі, які чогось прагнуть, може, страждають так само, як страждає його душа? А що таке душа? — спитав сам себе, знущаючись.
І тоді знов задзвонив телефон.
— Петре Андрійовичу, пробачте ще раз,— в Анастасії ще переривався голос, але вона щосили намагалася стримуватися.— Це просто... У мене щось з нервами. Я більше ніколи...
І знов нічого. Він ще ждав, довго й безнадійно. Телефону Анастасіїного не знав, та й не став би до неї дзвонити. Не знав він того, що дівчина, вдихаючи дим, вітер і піт батькової шинелі, гірко ридає над своїм життям.
Та й хто може чути всі ридання на світі?
Книга третя
ОЙ КРИКНУЛИ СІРІ ГУСИ...
1
В один з перших днів 1932 року невисокий, завжди усміхнений, з акуратно зачесаним на проділ волоссям, спокійний і опанований Джон Коккрофт, втративши всю свою опанованість, забувши накинути пальто на сірий елегантний костюм.з незмінною жилеткою (як і в його шефа Ернеста Резерфорда), біг вулицями університетського англійського містечка Кембрідж. Сталося це надвечір. Коккрофт вискочив з приміщення Кавендішевської лабораторії на вулицю Фрі Скул лейн, метнувся праворуч, обігнув корпус Крісті, нетерпляче шукав поглядом бодай одну живу людину, але ніяк не міг знайти, нарешті кинувся до Кінгс-Перейд у напрямку Трініті-стріт, з дикуватою радістю оглядав кожного перехожого, підбігав до знайомих, кожному ошаліло повідомляв: "Ми розщепили атом! Ми розщепили атом!" Ніхто нічого не міг збагнути, та Коккрофта це й не обходило, він біг далі, усміхався блаженно й знетямлено, мчав наосліп, не міг зупинитися так само, як і людство.
А що Петько Карналь і Васько Гнатенків теж були частиною людства, то щось тої самої миті підштовхнуло також їх, хоч вони були вельми далеко від Кембріджа і від знань про атоми й про намагання їх розщепити, вони зіскочили з печі, де грілися в просі, що сушилося на черені, перш ніж стати пшоном, а тоді смачною пшоняною кашею, або ще смачнішою начинкою для свинячих кишок, і, як були, босоніж й мало не голяка, рвонули надвір, розігналися з старого дерев'яного ганку, стрибнули в сніг і поїхали вичовганою їхніми ж таки зусиллями ковзанкою. Лід холодив у ступні, обпікав, як бритвою, але ж не сидітимеш на печі тоді, як десь у заморському Кембриджі учні великого Резерфорда Коккрофт і Уолтон, змайструвавши з циліндрів старого бензинового насоса та бляшаних банок від печива примітивний прискорювач для пучка протонів і розігнавши той пучок напругою в шістсот тисяч вольт на мішень з металічного літію (атомна вага сім, заряд ядра плюс три), розкололи ядро літію на дві непостійні альфа-частки. Ці альфа-частки, розлітаючись у протилежні боки, сигналізували про першу атомну катастрофу, свідомо викликану (й помічену, як виникало з нестримного галасування завжди стриманого містера Коккрофта на передвечірніх вулицях Кембріджа) людиною.
Петько Карналь, маючи від народження всього лиш сім років, ще не належав тоді до тої частини людства, яка цікавилася проблемами атомного ядра. Коли вже на те пішло, то він, скажімо, ще навіть не міг уявити існування такого галстука, який мав тоді містер Коккрофт: в біло-червону скісну смужку. Костюма з жилеткою і зовсім ніколи й ні на кому не бачив, бо жилетку, звану в їхньому селі камізелькою, мав тільки ганчірник кривий Ялисей, який їздив по селу однокінним візком і вигукував-виспівував: "Ганчірок давай!", міняючи на ганчірки ґудзики, голки, стрічки, намисто, карти, книжечки цигаркового паперу, календарики й навіть "Кобзар" Шевченків з малюнками Сластіона, але Ялисей носив камізельку без нічого, йому й на гадку не приходило надягати поверх неї ще піджак, отож навіть у цій галузі Петько Карналь належав до відсталої частини людства, але все ж таки він теж належав до людства, хоч як воно там було, і збудження містера Коккрофта не могло йому не передатися, він смикнув Васька, без роздумів і суперечок вони зіскочили з печі й...
У Петька, щоправда, були чоботи, а відомо, що сковзатися в чоботях вважалося в усі часи привабливішим, ніж босяка. Але у Васька Гнатового чобіт не було. Власне,, вони були, але не на самого Васька, а ще й на його брата Гнатка, сестру Нацьку і сестру Клавку. Черговість у користуванні чобітьми витримувалася залізно, того дня в чоботях йшла до школи Нацька, Васька ж ще зранку тітка Параска" Васькова мати,, закутавши в свою довгу білу кожушанку, принесла до Карналів, щоб дитина погралася з Петьком. І коли настала рішуча хвилина, яка вимагала від хлопців якось здемонструвати свою солідарність з найбільшим науковим досягненням людства і вони мали вискакувати на ковзанку, то Петько теж не став озуватися. Дивлячись на тих двох босоногих хлопчаків, які на власному досвіді намагалися переконатися в похилості землі, ніхто б тоді не сказав, що один з них стане академіком, а другий секретарем великої територіальної партійної організації, яка охоплювала добрячий шмат їхнього району. А коли так, то хто ж міг занотувати той незначний епізод та ще й синхронізувати його з діями розбентеженого учня великого Резерфорда?
(Продовження на наступній сторінці)