— Я теж міг згоріти у танку в Брянських лісах! І тим, що сиджу серед вас, слід завдячувати лише моєму природному розумові... Ви не знаєте, що таке фронт і які ситуації виникали там щодня і щогодини, а то й щохвилини... Спробуйте уявити собі таку картину. Наш полк займає позиції в лісі понад широким заболоченим яром, на тім боці яру на узвишші укріпилися фашисти, сидять там уже три місяці, сколупнути їх нічим, бо техніка через болото пробратися не може, а піхота — що піхота? Ну, а тоді об'являється якийсь волюнтарист, посилає на штурм цілу піхотну роту, її підтримує авіація, артилерія, всім наземним і повітряним засобам надають руху, рота перебирається через болото, вдирається в фашистські позиції, закріплюється на плацдармику, і... фашисти беруть її в зашморг! Оточують — і ні руш! День, два, три дні пробиваємося до тієї роти — нічого не виходить. А там уже ні боєприпасів, ні продовольства, нічого... Викликають танкістів, саперів. Прорватися до піхоти, вивести тих, хто там лишився живий, з оточення. Але не просто вивести, а спробувати пробити до плацдармика прохід, горловину, розширити її, може, кинути тоді підмогу. На танки взяти боєприпаси і провіант. Наказ! Питають танкістів: "Пройдете?" Відповідають: "Пройдемо!" Ну... А мене викликають і наказують доставити провіант оточеним. Як інтендант, особисто відповідальний... І я сідаю на танк серед коробок і пакетів, серед цинок з патронами й ящиками з ручними гранатами... Докочуємось до того болота, я стукаю танкістам у башту, кричу: "Ви там поховалися, а мене злиже першою ж чергою! Хай уже танковий десант, автоматники сидять тут, їм треба пробиватися на підмогу до своїх, а я що? З пістолетом ТТ проти автоматів? Консерви везтиму? Хіба консерви самі не поїдуть?" Танкіст вигулькнув, показує— котись! Скотився я з танка, а за хвилину в нього пряме попадання фашистського снаряда, трах-бах, полум'я, кінець! Жодна жива душа не вийшла з того пекла... А скільки таких бойових епізодів міг би я навести... Не вам мене вчити, юначе, не вам...
— Пробачте,— сказав Совинський.— Я погарячкував. І взагалі... не досить точно висловився.
— А я не терплю неточностей,— запально вигукнув Кучмієнко,— я звик, знаєте, до точних, безпомилкових тверджень, до чітких, збалансованих висловлювань. Таким народжений.
Мабуть, ця занадто серйозна суперечка все-таки не входила в плани Юрія. Він спробував збити батька з урочистого тону.
— Іван каже, що десь чув, ніби ми збираємося випускати комп'ютери для забивання козла.
— Увімкни самовар, Юко,— попросила Людмила.
— У вас є електричний самовар? — поцікавилася Анастасія.
— Нам подарував його академік Карналь,— охоче пояснив Юрій.— Якби не академік, ви думаєте, я б його дістав? Тепер електричний самовар набагато важче купити, ніж півлітрівку "Екстри".
Перед цим Кучмієнко боявся осміяння,— тепер, навпаки, не хотів, щоб їхня розмова з серйозних тем скотилась на якісь двозначні жартики.
— Я б не радив вам сміятися з нашої торгівлі! — строго сказав він. Але тут не стерпів навіть Совинський:
— А чом би й не посміятися, коли смішно? Я іноді шкодую, що не вмію посміятися, хоч ще малим страшенно заздрив одному гомеопату за його здатність до сміху. Ох, і сміявся ж!
— Щось нове. Ніколи від тебе не чув про гомеопата,— здивувався Юрій."
— Та він, як завжди, вигадує,— усміхнулася Людмила.
— І нічого не вигадую,— образився Іван.
— Але чому ж я нічого не чула про твого гомеопата? — не відставала від нього Людмила.
Бо це було давно, та й нагоди такої не траплялося, щоб розповісти... Це було ще в моєму рідному місті... Там у нас здебільшого роботяги: гірники, металурги, машинобудівники. Одна центральна вулиця тягнеться через усе місто, на ній якісь високі червоні квіти, не знаю назви, цвітуть з весни до самої осені, народ любить гуляти після роботи, хлопчаки теж там крутяться, ось і я там крутився з п'яти років. Тоді й побачив уперше гомеопата. Не знав навіть, що воно за слово таке "гомеопат". Думав, іноземець абощо. А він з'являвся майже щовечора на центральній вулиці, котив у величезній відкритій трофейній машині, повній молодих красивих жінок, сидів попереду поруч з водієм, великий, чорнобородий, щохвилини повертався до жінок на заднім сидінні, реготав безугавно разом з ними, то показуючи їх людям, то закриваючи своєю чорною бородярою, і все було таке розкішне в цьому гомеопаті: і машина, і жінки, і його борода, і його звірячий регіт! Він катався щовечора до темряви, кружляв і кружляв по головній вулиці, викликаючи заздрощі в малечі, і ось тоді я подумав: треба сміятися, як той гомеопат, щоб жити радісно, весело, безтурботно...
Кучмієнко виліз з-за столу, нарешті збагнувши, що йому потрібне коли й не підвищення, не постамент, як пам'ятнику, то принаймні простір, щоб він міг продемонструвати весь невичерпний арсенал своїх округлих, неповторних, владних і поступливих жестів.
— Життя накладає на людину зобов'язання,— повчально промовив він, відійшовши до балконних дверей і якомога картинніше ставши на синьому тлі далекого нічного неба, яке зазирало до кімнати з-над Русанівської протоки.— Сподіваюся, то ти довідався потім, хто такий гомеопат, що він зробив корисне людям, скількох вилікував взагалі?
— А навіщо? — здивувався Совинський.— Я бачив його сміх, і з мене доволі! Ось Анастасія доводить, що головне для людини майбутнього — це не цивілізація праці, а цивілізація вільного часу, вміння розпорядитися своїм дозвіллям. Для цього, мовляв, навіть спеціально вчитимуться. Вища освіта не для професії, бо професії будуть спрощені до того, що їх можна буде опанувати за три дні, як на американському конвейєрі. Головне вміти провести вільний час.
— Скажи мені, який твій вільний час, і я скажу тобі, хто ти,— докинув Юрій.
— Це теорія академіка Капиці, а не моя,— пояснила Анастасія,— але я поділяю цю думку. Мені, наприклад, здається, що і-же сьогодні більшість так званих життєвих трагедій викликається не конфліктами на роботі, а невпорядкованістю сфери дозвілля.
Про сусіда було забуто. Він не переймався цим, мовчки наливав у чарку, швидко вихиляв, підкладав собі на тарілку без припрошувань, запихався за обидві щоки, холостяцьке життя навчило його не ловити гав у такі відповідальні моменти, окрім того, на танці людина витрачає так багато енергії, що не поповнювати її — справжній злочин, хто ж цього не знає? Та коли мова зайшла про дозвілля, про заповнення й раціональне використання вільного часу, танцюрист нашорошив вуха.
— А я? — гукнув він, нагадуючи про себе. Але він уже безнадійно самоусунувся з товариства, і, коли хтось, може, й пустив би його назад, Кучмієнко в таких випадках був твердо-безжальний. Він відмахувався від танцюриста недбало й зневажливо, аж той з переляку мерщій вихилив чарку, так ніби хотів відкупитися від Кучмієнка, замаскуватися, показати, що не мав ніякого бажання втручатися в серйозні розмови, що вигукнулося воно якось само по собі, мовби навіть безособово, чи що. А Кучмієнко тим часом, вдоволений, що так легко й швидко подавив опір безіменного бунтівника, прибрав картинну позу і став терпляче пояснювати всім і найперш Анастасії, бо саме на її увагу розраховував у всіх своїх розбалакуваннях:
— Вільний час є важливим фактором гармонійного розвитку особи. Я багато думав над цим і навіть робив самофотографії бюджету свого часу. І що ж я відкрив? Найбільше вільного часу мають трудящі молодого віку. В цьому віці менше витрачається часу на домашню працю, доглядання дітей, відвідування торговельних точок, інших установ сфери обслуговування. З віком змінюється не тільки кількість вільного часу, а і його внутрішній зміст. Зменшується час на фізкультуру й спорт, на ходіння в гості і бездіяльний відпочинок.
Анастасія засміялася.
— Чому ви смієтеся? — образився Кучмієнко.— Це все правильно. В мене статистика.
— Тому й смішно, що правильно. Коли людині не лишається ніякої можливості задуматися, їй тоді доводиться або ж сумувати, або сміятися. А ще я подумала: яка ж різниця — молоді чи старі? В гостях сидять однаково довго й ті, й ті. Набридають господарям, і ті весь час думають: коли вони вже підуть!
Людмила жартома посварилася на Анастасію.
— Ви мене ображаєте, Анастасіє! Я не хочу бути занесеною до списку негостинних хазяйок! Он Юка підтвердить. Та й наш сусід.
— Людочко, за твоє здоров'я! — зраділо закричав сусід, про якого нарешті згадали.— Бажаю тобі, щоб ти була теж великим фізиком, як і академік Карналь!
— Чули темноту! — обурився Юрій.— Назвати академіка Карналя, а заодно і мою Люку фізиками! Та чи знаєш ти, що таке фізика? Фізика — це коли щось падає, летить донизу, розбивається, скажімо, посуд на кухні. Люка ж має справу тільки з тим, що возноситься, злітає, парить. А це вже вивчає математика, найблагородніша з наук. Фізика занурена в турботи про користь, математик же ніколи не думає про корисність, він думає про істину! А так звана істина, на превеликий жаль, не завжди корисна. Скажімо, яка користь від того, що ти танцюрист у нашому заводському ансамблі, щедро фінансованому відомствами мого батечка, а не партнер Майї Плісецької або Валентини Калиновської, а я лише чоловік ученої дружини, простий електронник, безіменний наладчик, якого навіть мій колишній друг Іван Совинський розпікає сьогодні за технологічний кретинізм?
(Продовження на наступній сторінці)