— Моя школа! — поплескав його по плечу Юрій.— Прошу знайомитися. Це наш так званий "замечательный",— пояснив він.— Ану, "замечательный", підсоби!
Вони вмить розсунули стінку, кімната відразу побільшала, стало просторіше, Совинський навіть плечі розпростав, Анастасія пройшлася сюди й туди.
— Прекрасно! — похвалила не знати й кого, а може, просто хотіла визначити свій внутрішній стан.
— Між іншим,— сказав сусід,— ви могли б приєднати до своєї ще й мою квартиру. Побудуйте мені однокімнатний кооператив, а собі забирайте мою. Розсунете стіну, вийде просто Палац спорту.
— Твоя стінка капітальна. Не розсувається,— показуючи через плече великим пальцем на двері, сказав Юрій.— Ти що, сірники приніс? Давай і коти потихеньку!
Сусід не виявляв бажання так швидко зникнути.
— Та в мене є знайомі хлопці, вони за пару півлітровок що хоч розсунуть,— запевнив він гаряче Юрія.
Той уперто пхав сусіда до дверей. Видно, це вже було звичне для того, бо він не дуже й опирався, надто ж що бачив: стіл ще не накритий, зачепитися, власне, й немає за що...
— Пропозиція не приймається,— випихаючи його, бурмотів Юрій.— Пити ще рано. Топай, друг, топай!
— Ну, кібернетики! — без злості вигукнув сусід.— А в зоопарку — чули? — бегемот потонув!
— Не в "Екстрі", не в "Екстрі",— зачиняючи за ним двері, промовив Юрій, але щойно клацнув замок, як знов хтось задзвонив. Юрій ще стояв коло дверей, відчиняти не квапився та й просто не хотів. Бо дзвонити міг тільки сусід. Ще скаже, що в зоопарку попеклися мавпи. Сторожиха заснула, а в вольєрі щось загорілося, мавпи попеклися, тепер що? Судитимуть сторожиху чи ні? Примусять її відшкодувати вартість попечених мавп з її вісімдесятикарбованцевої зарплатні, чи так обійдеться?
Юрій знав сусідів репертуар напам'ять і навіть хотів викласти своїм гостям, але йому не дали й рота розтулити, бо дзвінок пролунав знову настирливий, якийсь наче аж розгніваний. Юрій відхилив двері, не скидаючи ланцюжка, приготувався мовити свій особливо дошкульний дотеп на адресу сусіда, але не проголосив нічого, розгублено потупцявся коло дверей, спитав майже несміливо:
— Це справді ти?
— Відчиняй! — сердито закричали з того боку.— Не впізнаєш рідного батька? Дожився!
— Коли це так званий рідний батько, то прошу,— нарешті позбувся короткого заціпеніння Юрій і впустив до квартири Кучмієнка-старшого.
Сірий, у ледь помітну клітинку костюм, зачіска під Карналя, голова поштиво нахиляється, щоб відразу ж стріпнутися догори по якійсь ледь вловимій скісній лінії, Кучмієнко заповнив собою всі дві кімнати, він витіснив звідси всіх, не було господарів, не було гостей, був тільки він — поважний, шановний, але водночас милостиво-добродушний, його володарювання в просторі тривало тільки мить, він зробив плавний жест рукою, відсунувся трохи вбік, повернувся так і сяк і відразу поступився місцем, дав жити й іншим, щедро, доброзичливо.
— Яке пристойне товариство! — вигукнув Кучмієнко.— Совинський? Невже? Ну, сюрприз! А ви? Анастасія? Приємно, й дуже, Кучмієнко. В даному разі — раб своїх дітей. Дозвольте, поцілую вашу руку. Старомодно, але пристойно. А де моя невісточка? Людочко! Твою ручку теж. У моєму віці це все, що лишилося.
— Так звана скромність,— прокоментував Юрій без видимої пошани.
Видно, його дратувала батькова присутність, двом їм було тісно під цією низькою стелею, простір малометражної квартири явно не пасував до широкої постаті Кучмієнкової, ще ширшої через отой костюм у клітинку, а може, то костюм у клітинку не пасував до малометражної квартири, хоч як там було, враження створювалося таке, ніби Кучмієнко заповнив собою все, нікому не лишив ні місця для перебування, ні повітря для дихання, повсюди панувала широка, опасиста постать, округлі, всеохопні жести, ніде ніхто не міг ні сховатися, ні порятуватися від уваги, щедрот і доброзичливості цього чоловіка, який звик завжди перебувати в центрі уваги, нікому й ніде не поступаючись цим мовби від народження наданим йому привілеєм. Юрій успадкував батьківську натуру, багатослів'ям своїм він саме й прагнув, мабуть, несвідомо, але вперто поставити себе в центр загальної уваги, заволодіти всіма, не дати нікому розтулити рота, суперників терпіти не міг ніяких, навіть коли таким суперником виступав його рідний батько.
— Ти як,— спитав він Кучмієнка,— приїхав чи заїхав?
— Точно сформульоване запитання,— вдоволено відзначив Кучмієнко.— Саме — заїхав чи приїхав. Запитання й відразу натяк: котись, батечку, якомога далі, бо ти заважаєш нам розвиватися згідно з Конституцією й качати права. Так? Заспокойся, синочку, я не заїхав, а приїхав! Машину відпустив і добиратимуся з Русанівки, як рядовий радянський громадянин. Ти не ждав мене в гості й не радий мені? Зате рада моя невісточка. Правда ж, Людмилко?
— Просимо, сідайте,— привітно запросила його Людмила,— зараз я почну накривати на стіл, у нас вечеря. Дуже добре, що ви якраз...
— Зрозумів? — переможно поглянув на Юрія Кучмієнко.— Людмилка розуміє мене... У неї уява працює прекрасно... Вона знає мою жадобу спілкування з молоддю...
— І так звану тугу,— підказав Юрій крізь зуби.
— Старий став, не дочув...
— Завжди хочеться когось з'їсти,— так само крізь зуби процідив Юрій, щодалі більше дратуючись на Кучмієнка.
— Зовсім не чую,— вдавано розвів руками Кучмієнко.
— Це я щодо єпетіту кормів,— здався нарешті Юрій, зрозумівши, що Кучмієнкові нічим не дошкулиш.— Люко, де наш гонг на вечерю?
— Починаю носити! — бадьоро вигукнула Людмила.
— % поможу,— приєдналася до неї Анастасія, коло якої вже відсапувався добродушно Кучмієнко, приміряючись, з якого боку піти, в атаку на дівчину. Вони обидві вийшли на кухню, Юрій заходився діставати посуд, Совинський помагав йому, Кучмієнко й собі спробував поклопотатися коло столу, але Юрій відігнав, його..
— Не турбуйся. Сядь, ознайомся з центральною пресою.
Кучмієнко ще трохи покрутився коло столу, але жінки почали носити з кухні закуски, тоді з'явилася на великому блюді засмажена, аж. червона, качка, пахощі вдарили навсібіч,, кімната мовби відразу стала святковіша, вже ніхто й ніщо не могло бути центром, окрім столу, білої скатертини, різнобарвності закусок, сяяння тарілок і келихів і, звичайно ж, золотистості смаженої камки.
— Що будемо пити? — запитав Юрій, приносячи з холодильника різнобарвні пляшки й високо піднімаючи їх,, щоб усі бачили.
— Я думаю., ми розділимося за інтересами й смаками,.— солідно промовив Кучмієнко, який лише на мить розгубився й мовби відсунувся в, тінь, а тепер знову пробував захопити неподільну владу.— Пристойна. вечеря в товаристві таких пристойних молодих людей. Що може бути приємніше для чоловіка втомленого й, прямо кажучи, поглинутого роботою!
— Це ти, даруй мені, поглинутий? — реготнув Юрій.— А що ж. тоді казати шістдесяти мільйонам радянських робітників — шахтарям, металургам, лісорубам, нафтовикам, бамівцям?
— Не спрощуй,, не спрощуй,— займаючи центральне місце за столом і жестом запрошуючи Анастасію сісти поруч., сказав Кучмієнко.— Ти ж прекрасно знаєш, що моє завдання набагато складніше, ніж у будь-якого рядового робітника, навіть коли це такий унікальний спеціаліст, як ти або Совинський. У чому полягає моє завдання? Осягати факти й доводити їх до загального відома. Для прикладу. Беремо наше об'єднання. Що це таке? Це передній край нашого прогресу. Це дуж-же передове об'еднання. До деякої міри навіть занадто передове, бо відірвалося від усіх, і вже ніхто його не зможе наздогнати в найближчому майбутньому. В цьому відриві приховується що? Приховується загроза. Бо навіть на найпередовішому підприємстві можуть, бути оці...
Він виразно потрусив пальцями.
— Совинський теж такої думки,— підморгуючи Іванові, недбало промовив Юрій.— Спеціально приїхав до мене, щоб повідомити.
— Про що? — безтривожно спитав Кучмієнко, накладаючи на тарілку Анастаса закуски.
— Сигнали про недоробки в наших машинах.
— Сигнали? — Кучмієнко відклав виделку, втупився в Совинського з виглядом, який не обіцяв нічого доброго.— Тобто які сигнали?
— Та не сигнали, а недоробки,— потішався Юрій.
Але Кучмієнко вже не звертав уваги ні на сина, ні на Совинського. Він помітив серед пляшок зеленкувату, з білою .етикеткою, .вміло підсунув її до себе, схилив голову на одне плече, тоді на друге, милуючись чи то пляшкою, чи етикеткою,, чи сяянням прозорого вина за тонким зеленкуватим склом.
— Це вино любив один дуже великий чоловік,— урочисто повідомив він.— Послухайте, як воно називається! "Манаві". Навіть у самій назві є щось вабливе й загадкове, як велич. Дуж-же пристойне вино. Щоразу, коли я п'ю це вино, я сумую від думки про те, яке прекрасне, але коротке наше життя.
— Тобі шкідливо пити вино. Хіба ти не читаєш журнал "Здоровье"? Там усе написано,— насмішкувато кинув Юрій.
(Продовження на наступній сторінці)