— Чого ти до мене присікався? — відіпхнув його Юрій, визволяючись із свого балконного полону.— Я що, один на цілім світі? Коли хочеш, і не від нас усіх це залежить. Обчислювальну машину з глини не зліпиш. Є так звані постачальники. Чув про таку штуку? Вони тобі підсиплють таких елементиків, що з них і трактора колісного не складеш, не те що електронну машину. От і спробуй Знак якості завоювати! А тут план. А тут завдання! А тут дай зарплатню й прогресивку народові. А конструкторам дай творчу паузу для нових задумів... Серію женемо іноді, може, й не дуже передову, зате є матеріальна можливість зосередитися на головному. Чув, що задумав Карналь? Машина трьох кілець! Минуле, сучасне, майбутнє. Всеосяжний електронний мозок. Вся держава запрограмована в його пам'яті... А ти зводиш усе до так званих планів, знаків, шурум-бурумів!.. Нам нічого думати про так звані твої престижі, бо ми поза конкуренцією! Електронники й кібернетики — це сьогодні звучить гордо!
— Тільки за деяких умов,— похмуро сказав Іван.— Тільки за точно визначених умов. А ви їх порушуєте. Коли несвідомо, то ще можна простити, коли ж свідомо, то це злочин.
— Ти ж тягнеш з мене пояснення, от я й даю тобі пояснення! — закричав Юрій майже роздратовано.— А хіба я тобі директор чи керівник якийсь? Бригадир — і все. Своє діло знаю і роблю на совість. А світовий рівень? Ти вічно все спрощуєш, Совинський! Спрощуєш життя до розпуки. Тобі не вистачає польоту думки й мрії. Побудеш з тобою десять хвилин, і пропадає вся складність, заплутаність, привабливість так* званого життя. А що є так зване життя? В ньому потрібен іноді так званий безлад, так звана непередбаченість, буря, шторм... "Четвертый день пурга качается над Диксоном..." Співав? Тоді ми вимушені творити безрозсудства, а з них народжується героїзм... Коли ж усе заздалегідь передбачено, заплановано? Нудьга! Чи може бути героїчне загвинчування гайок? Або монтування інтегральних схем? Навіть проектування цих схем. Мікроскопики, дівочі пальчики, трігери-шмігери... Ніхто ж не те що не бачить наших інтегральних схемочок, а навіть не підозрює про їхнє існування, про їхню потрібність для п'ятирічки й для прогресивного людства, а отже, й про потрібність нас з тобою на цім білім прекраснім світі. А звідси які висновки?
Совинський мовби аж зрадів, що нарешті примусив Юрія заговорити коли ще й не до кінця серйозно, то принаймні роздратовано, а з таким невловимим балакуном це вже успіх.
— Облишимо твої вулканічио-штормові настрої,— спокійно мовив він.— Ми думаємо про цінності після дій, а слід було б подумати про них, перш ніж братися за ту чи іншу справу. Тоді не було б у нас непотрібних цехів або й цілих фабрик і заводів, незакінчених об'єктів, не було б немодних тканин, спиляних лісів для непроданих меблів, мільйонів карбованців, заморожених навіть у такій прогресивній справі, як обчислювальна— техніка.
Юрій походив по кімнаті, посвистів весело, легковажно.
— Господарство планове, мені що?
— План повинен бути олюднений. Ми господарі плану, ми не маємо права мовчати, коли...
— А чому б тобі не запропонувати свою кандидатуру на голову Держплану? Мовчиш? Демонструєш переді мною державне мислення, а хто я такий і де ти його демонструєш? А ти спробуй вище!
— І спробую! — спокійно запевнив його Совинський.— Думаєш, не спробую? Ось виступлю на нараді, скажу і про вашу фірму, й про все...
— Ну, скажеш, ну й що? Карналь — академік, а ти хто? Дезертир. Утік, покинув наше діло, тепер стоїш збоку, потираєш руки. А ми вколюємо! Ось я вже бригадир наладчиків, золоті руки і так далі, а ти? А чому? А тому, що ти зануда, а я нормальний хлопець, з тих хлопців, які від Москви до самих до окраїн. Зі мною добре й начальству, й простим роботягам. А з тобою незатишно. Ти всіх лякаєш. Ти страшний трудолюб, як трактор "Кіровець" або крокуючий екскаватор. При тобі не можна вилаятися, поговорити про дівчаток, про футбол, покурити, смикнути горілочки... Ти міг би влаштовувати виставки своїх так званих достоїнств... Скажи, ти ж і не куриш?
— Не курю.
— І не смикаєш горілочки?
Юрій підбіг до серванта, дістав чарочки, передумав, поставив їх назад, знайшов скатертину, вправно застелив стіл, тоді розставив чарочки, збігав на кухню, приніс з холодильника пляшку "Столичної".
— Бачив? З медалями... Та ти ж однаково не п'єш!
— Чому ж? — здивувався Іван.— Але в нормі.
— А хто ж може встановити норму? — присікався до нього Юрій.— Указом не встановиш. Справа індивідуальна. Ну, бери! Для аперитиву. Поки там наше передове жіноцтво...
Вони випили без закуски, подивились один на одного, всміхнулися. Совинський, впритул наблизивши своє обличчя до Юрієвого, спитав:
— Ти ось міг би мені сказати — яке найголовніше завдання у всі часи?
— Завдання? — Юрій перехилив ще чарочку, витер губи.— Ну... А я знаю? Що я тобі? Академія наук? Людина людині друг, товариш...
Совинський, мовби несподівано перейшов на жартівливий Юріїв тон, повчально промовив:
— Головним завданням завжди було: знайти козла відпущення. В епоху промислових революцій це звучало так: знайти стрілочника. Ось ми й досі шукаємо стрілочників, а самі... Подумати тільки: обчислювальні машини — без Знака якості! Сумісність з прогресом тільки зовнішня, а насправді...
Він глянув, на Юрія такими очима, ніби вперше його побачив, і спитав несподівано:
— Ти скажи: Людмилу... любиш?
Юрій позадкував, округлив очі. Перехід від проблем якості до Людмили приголомшив навіть його.
— Тобто яку таку Людмилу? Так звану мою дружину?
— Я серйозно,— сказав Іван.
— Але ж... у тебе наречена... Анастасія...
— Я питаю,— не відступався Совинський.
Юрій заметався по кімнаті, визирнув на балкон, побіг до коридора, хотів навіть прорватися до жінок, але його не впустили, він спробував перейти в наступ:
— Що? Вечір запитань і відповідей? Ну, люблю! А чом би й ні! Вона мене — я теж... Взаєморозуміння, як між великими державами... А ця твоя Анастасія, знаєш? Коли б я її зустрів до нашої з Люкою ери, я б... Але тоді манекенниці ще не були в такій моді. Точніше: недосяжні були. Але ти ж діяч! Таке чудо природи відтяпав! Це ж машина краси!
Совинський самими очима показав Юрієві за спину. Той озирнувся. На порозі стояла Анастасія.
5
Але Анастасія не хотіла показувати, що почула останні Юрієві слова. Вона з'явилася в якомусь дивному вбранні, скомбінованому з її зеленої спідниці й Людмилиної жовтої блузки, пройшлася по кімнаті, крутнулася, присіла, гордо випросталася, щедро обдарувала всіх яснозубою усмішкою, спитала легковажно:
— Як ви на це подивитеся, мужчини?
Совинський мовби відразу забув про свою суперечку з Юрієм, він щосили напускав на себе усміхненість, йому захотілося виголошувати якісь веселі сентенції, він навіть заздрив у цю мить Юрієві, його невимушеності, легкості, його словоливству.
— Іноді мені здається, що жінки приміряють на себе не плаття, а цілий світ,— сказав він.
Він говорив, коли Людмили ще не було в кімнаті, але вийшло так, що почула й вона, бо саме вбігла до них теж у скомбінованому, видно, Анастасією вбранні — легенька, летюча, гарна.
— Бо жінці мало навіть цілого світу! — вигукнула Людмила.
— В такому випадку вона повинна створювати для себе щось зовсім нове,— сказав Іван.
Тут уже не втерпів Юрій. І так мовчав, дав змогу Совинському заволодіти жіночою увагою. Негайно на штурм! Відвоювати, відбити, закріпитися на досягнутих позиціях.
— Жінка й "створювати"? — закричав він.— Громадяни, рятуйте мене! Жінки тільки й уміють що руйнувати! Це иайвибуховіша сила людства! Чому колись заборонялося пускати жінку на корабель? Кораблі тонули, як тільки жінка опинялася на борту. Всі війни зчинялися через жінок. А тепер? Вам потрібні факти? Будь ласка! Щоб творити нове, треба що? Треба їсти. Харчуватися. Набиратися сили. А Люка? Вона досі не погодувала ні гостей, ні мене, передового трудівника і творця нової техніки, а заодно й НТР!
— Ти давно вже б замість своїх балачок міг розсунути стіл, а заодно й стінку,— кинула йому Людмила,— Духовку я вже виключила, все готове. А ти накрив стіл скатертиною, не розсунувши? Хіба ми вмістимося?
Юрій слухняно взявся за діло, але й тут не міг змовчати, бурмотів:
— Все мало! "Розсунь стіл, а заодно й стінку" Між іншим, Анастасіє, забув вам сказати: наша квартира розсувна. Спеціально спроектована. З трьох кімнат ми за п'ять хвилин можемо зробити одну велику. Зал. Танцклас. Місце для зібрань і демонстрацій.
Дзвінок пролунав ніби нагадування про те, що вони не назавжди замкнені в тісному просторі хай і розсувної квартири. Хтось ще добивався до них, хотів прилучитися до їхнього товариства, порушити його одноманітність, порятувати від неминучої набридливості, яка часто загрожує збитим докупи людям, надто ж коли між ними існують бодай натяки на минулі обрахунки. Людмила побігла відчиняти, але це знову з'явився сусід-танцюрист, цього разу одягнений у новий костюм, в білій сорочці, яскравому галстуку.
— Здрастє,— вклонився він сценічним поклоном,— а я чую звуки...
— До речі, в нас звуконепроникні перегородки,— нагадав йому Юрій.
Сусід умить викрутився:
— Я хотів сказати: догадуюсь про звуки!
(Продовження на наступній сторінці)