— А, що вони розуміють у тому журналі? Сьогодні пишуть одне, завтра інше, сьогодні корисна кава, завтра корисний чай, післязавтра чиста вода, а життя ж таке прекрасне й коротке, по суті... Але ви молоді і не відчуваєте ні того, що життя коротке, ні що воно прекрасне... Пийте "Манаві". Тільки в цій квартирі можна спробувати справжнього вина. Для академіка Карналя грузинські кібернетики завжди... Дуже цристойні люди...
Юрій самими очима показав усім, щоб випили без тосту, по-цмакав смачно після чарки, вкинув у рот шматочок огірка.
— Хто пристойні? — поспитав ущипливо.— Грузинські кібернетики чи ви з академіком?
— Натяку не вловив,— великодушно заявив Кучмієнко.— Але скажу тобі, Юронько, що старших треба поважати. Треба зважати на, їхню мудрість і їхню втому. Бо хто ж, як не вони...
— Пропоную випити й закусити! — вигукнув Юрій, знаючи наперед увесь Кучмієнків репертуар.— 3 того часу, як .людство винайшло стіл, —воно нічого ліпшого не може вигадати, як .випивку й закуску для гостей...
— Воно сиділо ще коло пенька,— засміялася Анастасія.— Колись частування, мабуть, викликане було тим, що подорожній прибивався .до чиєїсь господи виснажений, знесилений і зголоднілий, тому нагодувати його — це був обов'язок, освячений звичаями. А тепер іноді людям варто перейти сходову площадку, щоб опинитися в гостях у знайомих, і що ж? І відразу господиня починає метушитися на кухні, господар тягне стіл, всі падають мерщій на випивку й закуску. Це вже не звичай, а якась мовби пошесть, чи що.
— Усе ж краще, ніж півлітра на трьох у під'їзді,— зауважив Совинський.
— Головне: пристойно,— підтвердив Кучмієнко, нагадуючи про себе, бо не міг допустити до такого стану, коли про нього тут забудуть. Та, мабуть, у цьому ж був зацікавлений і Юрій, хоч, щоправда, з іншими намірами. Він зрозумів, що просто випхати батька не вдасться, перебалакати — теж, тому вирішив змінити тактику й загнати старого в глухий кут, осмішити того в очах Анастасії, а заодно й Совинського.
— То що ти можеш відповісти Совинському? — спитав він батька.
— Тобто? — вдав, ніби забув про початок їхньої розмови, Кучмієнко.
— Про сигнали.
— Сигнали? У вас є якісь сигнали? — повернувся Кучмієнко до Совинського.
— У даному випадку це не має значення,— відповів Іван.
— Тобто як? Не зрозумів. Юрій вдоволено потер руки.
— Іван хоче сказати, що він не уповноважений. Компетентні органи перевірять.
— Перевірять? — обурено вигукнув Кучмієнко.— Що перевірять? Я протестую проти вигадок!
— І, протестуючи, пропонуєш чи, пропонуючи, протестуєш? — поспитав єхидно Юрій.
Кучмієнко ніяк не міг збагнути, що з нього просто насміхаються. Він звик сприймати все занадто серйозно, з деякою зверхністю й поблажливістю ставився завжди до людей і не вмів уловити тої небезпечної грані, коли хтось вислизав з-під його зверхності й сам опинявся в панівній позиції.
— Тобто як? —допитувався він далі.
— Ти надаєш переваги узагальненням без подробиць чи обмежуєшся подробицями, не вдаючись до узагальнень? — допитувався в нього Юрій.
Анастасія не витримала, засміялася, за нею Совинський і Людмила, яку врятував дзвінок, вона побігла відчиняти й повернулася знов з сусідом.
— Третє пришестя Ісуса Христа! — оголосив сусід.
— Сідай, "замечательный",— запросив його Юрій.— Випивай стоячи, не дивлячись і до дна і жми на свої танці-шманці, виконуй план по охопленню трудящих художньою самодіяльністю. Ну, чого ж загальмував?
Але сусід побачив Кучмієнка і позадкував до дверей. Хлопець він був від природи нахабний, але не до такої міри, щоб пхатися за стіл, де сидить сам Кучмієнко, заступник всемогутнього Карналя, шеф всієї їхньої самодіяльності і взагалі шеф усього на світі. Юрій вискочив з-за столу.
— Давай, давай,— приказував він,— поки ти дотанцюєшся до заслуженого артиста республіки, ми надамо тобі звання заслуженого ковтальника. Чи злякався суворого заступника директора? Не бійся, це мій законний батечко, і він сповідує тільки режим —найбільшого сприяння, як американський конгрес...
Кучмієнко приглядався до цієї сцени з неприхованим вдоволенням.
— Колись і я отак,— нахилився він до Анастасії.— Молодість, зухвалість, надмірності... Окрім того — передчуття щастя, яке завжди більше, ніж саме щастя. Живеш, бувало, тим, що одного прекрасного дня тебе викличуть і підвищать. Що може бути прекрасніше?
Юрій, хоч як, здавалося, був заклопотаний частуванням свого сусіда, прислухався до кожного Кучмієнкового слова і вмить кинувся на виручку Анастасії, яка, власне, й не знала, що їй відповідати...
— Ага, прекрасний день! — гукнув через стіл до батька Юрій.— А коли одного прекрасного дня до тебе з'явиться твій колишній друг і повідомить, що ти маєш шанс попасти в число так званих деяких? А кому в нас охота бути деяким? Тоді вже ліпше записатися в загальну і спокійну категорію, яка визначається словами: "І багато, багато інших!"
— Ти там не втримаєшся,— зауважив Совинський.— Не такий у тебе характер.
— Чули? — вдавано злякано зітхнув Юрій.
— Щось я не збагну,— поскаржився Кучмієнко ще мовби жартома, але вже й не без тривоги в голосі, бо знав здібності свого сина і міг ждати від нього найгіршого.
— У Юрія виявилися деякі ознаки тренованої нездатності,— пояснив Совинський.
— Тренованої нездатності? Що це?
— Звичка виконувати одноманітну роботу і втрата здібності вирішувати унікальні, проблемні ситуації.— Совинському сподобалася його роль, він грав її щодалі з більшим бажанням.— Інакше це зветься технологічним кретинізмом.
— Можу для наочності навести приклад,— втрутився Юрій.— У хірургів. Операція пройшла блискуче. На жаль, пацієнт помер. Так само й у нас: наше об'єднання найпередовіше. На жаль...
— Що "на жаль"? — розгнівався нарешті Кучмієнко.— Які можуть бути "на жаль"? Ми на передньому краї прогресу... Я з усією рішучістю... Звичайно, є недоробки, не все гаразд з керівництвом... Скажімо, громадськість небезпідставно цікавиться, чи правда, що академік Карналь сказав, щоб усю увагу й енергію зосереджувати лише на тих машинах, які можуть мати перспективу одержання Державної премії? І чи правда, що наше об'єднання випускає деякі машини, які на практиці застосовувати невигідно? І чи правда, що академік усіх підлеглих називає рабами? Мовляв, я даю ідеї, а ви втілюйте!
— "Раби — не ми!" — зареготав Юрій. Але Людмила, яка досі мовчала, враз вчепилася в Кучмієнка.
— Стривайте. Я нічого не розумію. Це що?
— Сигнали,— безтурботно знизав плечима Кучмієнко.
— І, ясна річ, анонімні,— підказав Юрій.
— Ми не можемо зневажати сигнали трудящих,— поважно пояснив Кучмієнко.
— Але ж,— Людмила зблідла, в неї пересохло в горлі.— Але ж згадайте, що про анонімки сказано з дуже високої партійної трибуни. Рішуче засуджено.
Кучмієнко зробив такий жест, ніби хотів поплескати Людмилу по щоці. Дотягнутися не міг—показав, як би це він зробив, аби сидів ближче.
— Трибуна, Людмилочко, високо, а ми практики щоденні.
— У стародавньому Римі найзнамегштіший анонімник був сліпий від народження,— подав голос Совинський.
— А в нас сліпий Марголін сконструював відомий спортивний пістолет,— підхихикнув Юрій.
— Не вловив натяку,— обернувся до Івана Кучмієнко. Совинський анітрохи не збентежився.
— Я особисто не бачу різниці між тими, хто пише анонімки, і тими, хто їх читає,— твердо сказав він.— І ті, й ті сліпі, засліплені. А засліпленість — це найтяжча річ.
Кучмієнко підвівся. Монументальний і загрозливий. Цього він уже не міг простити, тут недоречні були жарти, розмова набувала гостроти, зате ставала відвертою, V вже тут він, Кучмієнко, вважав себе неперевершеним.
— Юначе! — вигукнув він.— Я вам дідом міг би бути!
— Мій дід згорів у танку під Запоріжжям,— тихо сказав Совинський.
Кучмієнко сів. Не тому, що був звалений словами Совинського. Короткочасний наліт не дав наслідку, доводилося переходити до позиційних боїв. Кучмієнко посмакував трохи вина, добре закусив і, ще не прожувавши, трагічно заявив:
(Продовження на наступній сторінці)