Сержант був водієм-батарейцем. На розклекотаній, посіченій осколками тритонці підвозив на батарею снаряди, метався між передовою і складами боєпостачання, виробив у собі відчайдушне вміння проскакувати машиною між двома вибухами снарядів, ганяв уночі наосліп, без світла по болотах і серед снігових заметів, попадав під бомби, під кулеметний обстріл, били по ньому розривними й запалювальними кулями, били фашистські автоматники, ловили на приціл ворожі снайпери, розстрілювали його безсмертну машину прямою наводкою "тигри" й "пантери", а машина жила, рухалася, розхитана в усіх своїх залізних суглобах, котилася далі й далі по фронтових дорогах, зітхала, кашляла, захлиналася старим мотором, щось у ній рипіло, стогнало, зойкало, іноді від близького вибуху вона теж мовби вибухала, поймалася димом і вогнем, але знову народжувалася і мчала ще несамовитіше з своїм молоденьким водієм, довгошиїм, зухвалим, у засмальцьованому кожусі, з невмиваним обличчям.
Дівчина була санітаркою в піхотній роті. Всю війну на передовій. У самому пеклі. Серед стогонів і вмирань. Маленька, ніжна, тоненький голосок, мало не дитячі ручки. Кожушок на Дівчині був бездоганно білий, чистий, ніби щойно з інтендантського складу, велика сумка з червоним хрестом так само вражала своєю чистотою, так ніби не знала страхітливого бруду війни, не була серед сліз і крові.
Бачила, була, зазнавала. Санітарка йшла завжди з першими. Забувала, що й саму може вбити, не вірила у власну смерть, бо не мала на те часу. Маленькими ручками вміло робила перев'язку легкопораненим, неторкано чиста, зграбно пересувалася по ходах сполучень, легко переповзала найвідкритіші ділянки, плакала над тяжкопораненими, яких не могла винести з поля бою, плакала над власним безсиллям, плакала і щоразу перемагала смерть.
Ніхто не посилав її на війну, не брав на фронт, пішла добровільно, не могла уявити себе без страшної своєї рятівної роботи, а війна вже не могла обійтися без Дівчини.
Засмальцьований, замучений фронтовими дорогами і своєю невмирущою тритонкою, водій-батареєць, уперше побачивши Дівчину, проторохтів і продимів повз неї, як побіля світлого видива. Чи могло бути таке насправді? Та ще тут, на війні! Тоді випадок знову звів їх, щоб відразу ж безжально відкинути одне від одного, але цього разу Сержант набрався нахабства й махнув Дівчині своєю засмальцьованою рукою. Дівчина сяйнула усміхом. А кому? І чи справді був усміх? Під зимовими хмарами, над похмурою землею диво дівочого усміху — таке не могло належати тільки одному. Ще коли б був генерал, славетний полководець, герой, а то просто Сержант. Навіть автомата не має, а лиш старенький обшмугляний карабін з трьома запасними обоймами.
Зима на фронті особливо нестерпна. Треба рятуватися від морозів, змагатися з глибокими снігами, долати власну неповороткість і незграбність під важким одягом. А Сержантові однаково — чи влітку, чи взимку, чи по дорогах, чи по бездоріжжю возити снаряди на батарею, все довкола було забите снігами, закуте морозом, а Сержантова машина несамовито металася між вогневою позицією й складами боєпостачання, весело торохтіла побіля піхотних позицій, погуркувала мотором у відкритому полі і нечутно поринала в причаєність лісів, забитих інтендантськими службами.
Коли втретє випадок зіткнув Сержанта з Дівчиною, він насмілився зупинити машину. Бокові шибки в кабіні були вибиті не знати й коли, ні протирати, ні опускати не мав чого Сержант, дивився на Дівчину вільно, трохи зухвало, але мовчки, а вона впізнала його відразу й сказала з ласкавою заздрістю:
— Ви все їздите та їздите.
— Служба,— зривистим баском недбало кинув Сержант.
— І все в ліс.
— Бо там боєпостачання,— терпляче пояснив Сержант.
— А я тільки в полі. Ніколи не була в лісі.
— Як же так? Хіба піхота не воює в лісах?
— Може, хтось і воює, а мені якось усе випадає в полі.
— Між іншим,— почав був Сержант і злякано вмовк. Хотів сказати: "Між іншим, міг би вас прокотити до лісу",— але вчасно схаменувся. Хто він такий, щоб з ним могла поїхати така чиста й свята Дівчина?
— Машиною в лісі навіть тяжче,— сказав трохи згодом.— В полі красота. Ну, буває обстріл, зате бачиш, куди вискочити й де проскочити. Велике діло, коли все видно.
— А ви б звозили мене до лісу? — спитала Дівчина, але спитала так, що й не збагнеш: справді хотіла б поїхати з ним чи тільки жартує.
— Коли б ви захотіли...
Зверталися одне до одного на "ви", бо на фронті панувала висока ввічливість. Вони ж, окрім усього, навіть не знали імен одне одного, знали тільки, що молоді, молоді, молоді...
— Коли ви хочете,— знову почав Сержант,— то... Я міг би хоч і зараз... Але...
— Але що? — тепер вона сміялася відверто й охоче.
— Давайте післязавтра.
— Чому не завтра? Післязавтра може бути бій.
Він хотів нагадати їй, що післязавтра останній день року і поїздку до лісу можна було б вважати його новорічним подарунком для неї, але стримався, бо чому б мала вона приймати вже й дарунки від якогось незнайомого засмальцьованого Сержанта-батарейця.
Дівчина була вселюдськи доброю до нього. Не домагалася пояснень, не мучила непевністю, не насміхалася з його нерішучості. Трохи подумала, скоса зирнула на Сержанта і несподівано згодилася:
— Післязавтра, але вже не відкладаючи. Туди й назад. Тільки глянути.
Сержант мив і чистив свою машину цілу ніч. Зашивав кожушок, тер його чорною хлібною шкуриною, вмивався й розчісував свого сторчкуватого чуба, якого все одно ніхто б не побачив під старою, пробитою в трьох місцях осколками шапкою. Все те чепуріння й прибирання затьмарив ранок, увесь у срібній паморозі, в тихому інеї, в такій неземній красі, що стискалося від захвату серце в найчерствішої людини. Сержант глянув на сиве м'яке небо, на срібне сяйво дерев, прикрашених мільярдами голочок інею, уявив, як влетить своєю тритонкою в це неземне царство, мовчки відчинить дверцята перед Дівчиною: ось краса, ось диво, ось чистота й вічність!
Одвіз на батарею снаряди, ще не вірячи в своє щастя, без надії завернув до піхотних позицій, пригальмував у балочці, коло бліндажа, де зустрічався з Дівчиною, міг би просигналити, але не наважився, тільки відчинив дверцята в очікуванні своєї пасажирки, творив злочин, замахнувся на недоступне й неприступне, в зухвальстві своєму сягнув до неймовірного, бо й хто він такий, коли подумати? Не генерал, не герой, без орденів, з єдиною медалькою, захованою так, що й не побачить ніхто, хоч як розстібай кожушок, хоч як розхристуйся. А в тої білої й пречистої звичайнісінька примха, про яку забула, щойно сказавши. Що їй ліс, що їй ця машина і що він — сержант-замазура!
Поки так карався й мучився думками, вибігло з бліндажа біле й легке, стрибнуло на сидіння його машини, зблиснуло йому темними очима. Віддав би своє життя за один лише зблиск цих очей! Рвонув з місця, розганяв машину, щоб проскочити схил, пристріляний фашистською батареєю, побитий чорними вирвами, гнав між тими вирвами, між вибухами, що стрясали цілим світом, вибирав дорогу так, щоб машина попадала на чистий сніг, не забруднений вибухами, не почорнілий від важких вибризків землі, завжди пролітав по цьому схилу, ніби гнаний дияволами, співав і сміявся від надміру вміння й щастя, обдурюючи фашистських артилеристів, а сьогодні вперше відчув справжній страх,— схил ніяк не кінчався, машина борсалася на самому низу, незграбна й безпорадна, Сержант стиха кляв двигун, колеса, пальне і господа бога,
Дівчина ж зовсім не переймалася його тривогою, вмостилася на сидінні досить вигідно, ще раз зблиснула на Сержанта чорними очима, сказала:
— Мене звуть Людмилкою, а вас?
Він кинув їй своє ім'я, незграбне й непотрібне на цьому проклятому, прострілюваному й нівеченому фашистськими снарядами схилі, ось так кінчається те, що* не встигло й розпочатися, ось так кінчається світ, він не міг допустити кінця, бо ж йому вірили й повірили, він кидав свою машину по божевільній шахівниці смерті, між чорними й білими квадратами, між чорною, вивергнутою з надр землею і білим снігом, десь у недосяжній височині виднівся верх схилу, впирався в сиве збавче небо, стрибнути б туди просто знизу, вдертися з розгону, за одним замахом, щоб покінчити з оцим незграбним борюканням і униканням смерті й кінця.
Голий схил, беззахисність машини, яка билася об порожнечу, об вибухи, об Сержантову безпорадність. Чому ти безсилий саме тоді, коли від тебе ждуть сили і сприту?
Він таки здолав отой схил смерті. Ліс постав перед ними між небом і землею, тихий, закований у срібло, починався відразу, неначе білий вибух, котився безмежними валами вічного спокою, виповнював увесь простір, панував у просторі, земля тут видавалася навіки голою, і небо так само видавалося голим, був тільки ліс, всеосяжно-урочистий, всесущий і всепоєднавчий. Машина вдерлася на узлісся, перші дерева розскочилися перед нею, і тоді тихо доторкнулася до Сержантової руки Дівчина й попросила:
— Зупиніть, я хочу подивитися.
(Продовження на наступній сторінці)