Він не зумів відчинити для неї дверцята. Поки гальмував, вона вже зникла, побігла, легко ковзаючись по снігу, зісмикувала рукавиці, порухом плеча відгорнула за спину санітарну сумку, з якою ніколи не розлучалася, бігла до краю лісу, до високих молодих ялинок, що тулилися під могутніми дубами, сніг був чистий, рівний, без жодного виямка, без щонайменшої западинки, ні кореня, ні галузки під ногою, Дівчина бігла легко й гарно, Сержант міг би сказати, що вона бігла натхненно, хоч ще не знав тоді цього слова, проте здогадувався про його існування. Він зупинив машину, дивився вслід Дівчині, завмерши на своєму водійському місці, але хоч як пильно проводжав поглядом Дівчину, все ж не вловив тої миті, коли вона зненацька спіткнулася і впала. Упала обличчям у сніг і чомусь лежала, не ворушилася, не зводилася.
— Людмилко! — гукнув Сержант, але то йому тільки здалося, ніби подав голос, насправді ж ледь прошепотів умить пересохлими губами. Тоді незграбно видобувся з кабінки й ще незграбніше побіг до Дівчини. Шпортався в глибокому снігу, забував дивуватися, чому так глибоко вгрузає, коли Дівчина перед ним пролетіла, навіть не зоставивши слідів, біг важче й важче, поки й спіткнувся і неоковирно впав мало не на Дівчину, тільки вже коли падав, краєм ока зауважив, як щось невидиме збило іній з ялинки і відчахнута галузка впала поряд з ним на снігу. Ще не вірячи в страшну правду, поповз до Дівчини, доторкнувся до її руки, тоді, мов сліпий, кінчиками пальців погладив її обличчя, приклав долоню до чола. Світ обрушився на нього й спорожнів. Вдарило таким холодом, що Сержант аж застогнав.
Перевернув Людмилку, рвав застібки кожушка, припав вухом— до грудей. Серце мовчало. Тоді рвав гімнастерку, сорочку, заплющив очі, щоб не бачити найбільших святощів, але приречений був побачити маленьку ранку навпроти серця. Яке маленьке серце і яке ж велике, коли треба любити й умирати.
Сержант дбайливо застебнув гімнастерку й кожушок, обережно, підняв Дівчину, поніс до машини, не лякався фашистського снайпера, який пристріляв узлісся й з катівською жорстокістю терпляче ждав багато днів, поки хтось тут з'явиться.
Провисла за сивим небом холодна ворожість, але вони обоє не помітили її. Були надто недосвідчені й молоді. І ось Дівчина вбита, невинно й жорстоко. А хіба можуть завинити такі молоді? І хіба не для них настання нових днів і нових років? Він хотів зробити їй новорічний дарунок, а подарував смерть. Хотів сказати: "З Новим роком, Людмилко!" — а мав мовчки, без слів, самотньо плакати. Під ним була гола земля, над ним було голе небо, в кабіні лежала мертва, невинно убієнна, а він не мав часу навіть для сліз, затято вергав важкі ящики з снарядами, тоді летів своєю вмираючою, але вічно живою машиною по розстрілюваному фашистськими артилеристами схилу, квапився на батарею, пробивався крізь сніг, і сніг той був для нього мов забуття.
У суворому царстві пам'яті назавжди зберігається те, що має бути збережене. З роками пам'ять стає пронизливішою, виразнішою. Вже давно той Сержант з далеких фронтових днів став Генералом Кібернетики, вже розсмикали, розпланували, привласнили весь його час для потреб державних, не полишивши йому самому бодай крихти. Але все одно проростає крізь залізну безжальність щоденності вічний спогад про Дівчину — і тоді, коли крутолобо здіймається перед ним Красна площа і з-над несамовитих барв Василія Блаженного б'є йому в очі високе московське небо; і коли палають небеса над найбільшими в світі домнами України; і коли мовби розгортає для нього долонями бездонну синяву над Бюраканською обсерваторією вірменський астроном; і коли вслухається він в океанічно-органне звучання електронних машин. Може, скрізь вчувається йому биття серця тої невинно вбитої безсмертної Дівчини?
Роки вмирають і живуть завжди. Старі змінюються новими, зливаються з ними в безконечність. Далекий спогад вносить сум у саме серце, але віддаль часу минулого приховує в собі обіцянку прийдешності. Щоразу мовби ждеш відродження й настання минулого в майбутньому. Люди змінюються, й час змінюється, тільки біль вічний. Іноді колишньому Сержанту здається, що його призначення на цій землі саме в тому, аби щоразу, коли кінчається старий рік з його трудами, радощами, втратами, неповторністю й щедротами, сказати, звертаючись до своєї доньки, а найперше до тої незабутньої, вічно молодої, прекрасної і невинної:
— З Новим роком, Людмилко!
У житті Карналя була якась трагічна невідповідність: що вище він сходив, що ширші обрії відкривалися перед ним, то більших зазнавав утрат. З жінками, в яких закохувався, щось мало статися, якесь нещастя, над ним ніби нависала невисловлена загроза, то дороге для нього, кохане, єдине буде неминуче зранене або знищене. Доведений до відчаю, віддавався він похмурим думкам. Що є життя? Втрата найдорожчого: людей, молодості, любові та й самого життя? Колись Фауст продавав душу дияволові, щоб навзамін отримати знання, силу, багатство й жінку. Прагнув спокус, вміло розставлених, власне, й не дияволом, а самим життям, не через свою обмеженість, а через неможливість бути іншим. Спокуси чи призначення твоє на землі?
Ось він, вдячний Айгюль за її любов, хотів самознищитися в тій любові, простояти все життя коло першої куліси, сповнений захвату перед тією, зітканою з музики й світла, але його розум не піддавався почуттям, змаловажив їх, потоптав, і вже Карналь відкинутий у власний світ, вже їхній час з Айгюль розділено безповоротно, і ущелина пройшла по живому тілу їхньої любові — рани були хоч і не помічені ще ними, але невигойні.
Ми ладні звинувачувати в усьому цілий світ, але не самих себе. А що провина не може існувати безособово, то завжди знаходяться її добровільні або випадкові носії, ці своєрідні бруски для відточування великих характерів або ж (і це незміримо трагічніше!) мертві тягарі, які намагаються затягнути на дно буття все найдорожче.
Кучмієнко, раз з'явившись у житті Карналя, вже не міг відчепитися від нього. Коли і за яких обставин він знайшов знову Карналя? Зрештою, це не має значення...
Кучмієнко не належав до тих, хто плентається в хвості подій. Прекрасно поінформований про побут родини Карналів, він вибирав день, коли вони обоє були вдома, бавилися зі своєю маленькою донечкою, вільні від турбот і думок про свої обов'язки й заняття, що невблаганно керували тепер їхнім життям. Кучмієнко був розповнілий, у новісінькому костюмі, сірому в синьо-червону клітинку. В двері він стукав ногою, бо в руках тримав подарунки для маленької Людмилки, радісний галас вчинив ще на сходовій площадці, щоб чули всі сусіди, щоб засвідчити перед усіма: до Карналя прийшов не хто інший, як він, Кучмієнко!
— Сховалися! — весело галасував Кучмієнко.— Засекретилися? А Кучмієнко розсекретив і знайшов! Кучмієнко добрий! Кучмієнко не забуває давніх друзів! Ну, як ви тут? Показуйте, розказуйте! Дочка? Знаю! Все знаю. Від мене ніщо не сховається. Дочці — оце добро. Старалася Поліна. Прибіжить потім. Я не взяв. Заважатиме, у мене серйозна справа. Але що справи? Тебе, Айгюль, бачив мільйон разів! Захват і смерть! Твій вічний раб, дозволь, стану на коліна! А ти, Петре, перескочив нашого брата, кандидата. Доктор? Вітаю й поздоровляю. Від імені й за дорученням. Та ти не кривись, бо доручення маю справді. Тобі й не снилось, які доручення. Хоч я й сам три "К" Чув? Кандидат. Кібернетик. Керівник. Усе в наших руках.
— Кібернетик? Ти? — не повірив Карналь.
— А що? Тільки буржуазії насолоджуватися здобутками науки? А яке суспільство найпередовіше? Може, не наше? А в ньому найпередовіші ми! Що, не всі? А як можуть бути в найпередовішому суспільстві не передові люди? Всі ми найпередовіші теж. Ось так. А меблі у вас що ж це такі стародавні? Це в тобі селянська душа промовляє. Треба модерн! Чеські, угорські, югославські — тепер це крик, а не твої старі дрова. А це що? Порожня кімната? Самий килим, та й той старий? Викиньте його, такі люди — й дрантя на підлозі?
— Цьому килимові триста років,— спокійно сказав Карналь.
— А що таке триста років? Древність. А в тебе має бути все нове, як з голочки! Ти думаєш, чого я прийшов до тебе? А я прийшов тягнути на нове діло! Тобі й не снилося!
— Нікуди я не піду,— твердо заявив Карналь.
— Ще й як підеш! Побіжиш! Підстрибом! Айгюль ще в спину підштовхуватиме! Став шампанське, а то я поставлю! Чи, скажеш, не п'єш? Чиста наука в тебе, а в Айгюль — чисте мистецтво? Тоді ж де взялася у вас донечка? Міг же зіпсувати таку балерину, такий талант!
— Я так захотіла.— Айгюль заступила собою Карналя, так ніби Кучмієнко намірявся його викрасти від неї.
— Ясно, ясно. Сім'ю треба цементувати. Моя Поліна не заспокоїлась, поки не зцементувала нас синочком. Тепер ажур. Няньку знайшли? А то поможу. У мене Поліна сидить удома, а няньку все одно тримаємо, а вам же ж як — дитячий садок? Хіба діти геніїв повинні виховуватися в дитсадках?
Карналь насмішкувато озирнувся.
— Де ж вони? Ти віриш в існування геніїв?
— Я їх роблю!
— Яким же методом?
Кучмієнко ще й досі не міг зупинитися, мандрував по квартирі, все обдивлявся, пробував, колупав нігтем, ніби якийсь купець, чи що, спробував угніздитися в глибокому шкіряному фотелі.
— Ну! Ти ж сучасний чоловік, твоя Айгюль заслужена артистка, а в домі у вас що— музей?
(Продовження на наступній сторінці)