Обід з першої до другої. їдальня спільна для всіх. Самообслуговування, столики на чотирьох, відкрита кухня з блиском нержавіючої сталі, веселий гамір, світлі барви, широкі вікна, на стінах графічні картини, написані електронними машинами: плетиво кривих, головоломні поєднання квадратів і багатокутників, космічні пейзажі серед дикого хаосу туманностей і завихрень, спокійні симетричні малюнки, гармонійні й тонкі, мов японські гравюри. Коли до їдальні кібернетиків потрапляли гості, то неодмінно ахкали:
— Це ж абстракціонізм! Хто дозволив?
— Електронна машина,— віджартовувався Карналь.— Вона вибудовує навіть гауссовські 51-кутники, в чому ви можете легко пересвідчитися.
Олексій Кирилович вибрав місце за столиком так, щоб мати перед очима якусь спіральну туманність. Не збагнеш, розкручується вона чи закручується: процес у самому розпалі, точнісінько, як у душі в Олексія Кириловича. Йому ніхто ніколи не заважав обідати, знаючи, який заклопотаний помічник академіка, ніхто не підсаджувався, давали спокійно з'їсти обід за сімдесят шість копійок — борщ, шніцель січений, компот або кава, салат, залежно від пори року — із свіжих овочів або з квашеної капусти. Стандартний обід не обов'язково призводить до стандартизації мислення. Казали, що це афоризм Карналя, але пустив його в обіг Кучмієнко, мабуть, аби виправдати уніфікацію обідів, введену за його ініціативою. Зробив він це, як сміявся дехто, для того, щоб їсти завжди те саме, що й Карналь. Колись у їдальні був більший вибір, але це допроваджувало Кучмієнка буквально до розпачу, бо коли він не встигав пообідати водночас з Карналем і прибігав трохи пізніше, то допитувався у кухарів:
— Що сьогодні їв академік? Давай мені те саме!
Він намагався наслідувати Карналя навіть у зачісці й набридав перукареві, в якого академік завжди підстригався:.
— Стрижи мене, як Карналя. Що? Голова не така? Чуб не так росте? То в тебе руки не з того місця виросли.
Єдине, в чому Кучмієнко був оригінальний, це в костюмах. Носив тільки з матерії в клітинку — більшу або меншу, залежно від моди, від пори року й просто від примх.
Обідав він теж завжди сам, хоч радо вітався з усіма, ласкаво всміхався, обіцяв, заохочував: "Заходь, заходь! Підписати? Принось! Подзвонити? Подзвонимо!" Олексія Кириловича в їдальні не зачіпав ніколи, "дотримувався декоруму".
Але сьогодні не встиг Олексій Кирилович сьорбнути ложку борщу, як на його столик брязнув емалевий підніс з таким самим обідом, тоді ногою відсунуто стілець, зображення спіральної туманності заступило широке черево, обтягнуте сірим, у велику клітину піджаком, черево схитнулося, його власник усівся навпроти Олексія Кириловича, вдоволено поплямкав соковитими губами, добродушно промовив:
— Ось де ти, голубчику! А я тарабаню по телефону.
— Прийшов пообідати,— скромно пояснив Олексій Кирилович.
— Обідати мають право всі трудящі. А от ти мені скажи, чом трубку кидаєш?
— Я не кидав — поклав.
— Поклав? — здивувався Кучмієнко.— А я й не розібрав: кинув чи поклав. Ох, ти ж дипломат який, Олексію Кириловичу! Та ти їж, а то прохолоне. А холодний борщ, то вже не борщ — помиї.
Сам він устигав і говорити, і їсти — швидко, вміло, пожадливо, з апетитом.
— Я так і думав,— переходячи до шніцеля, сказав Кучмієнко,— подумав і вирішив: там була жінка. Мене, брат, не обдуриш.
— До чото тут жінка взагалі? — здивувався Олексій Кирилович.— Петро Андрійович...
— Петро Андрійович холостяк такий самий, як я. Ми з ним трагічні холостяки, коли хочеш. Тримаємося, поки тримаємося. Це таке діло. Житейське. Але він переживає більш за мене. Аби не я, то й не знати, як би воно... Ти чоловік новий, тобі воно чуже. А мені...
Кучмієнко перейшов уже до компоту, а Олексій Кирилович застряв, здавалося, безнадійно на борщі, хоч говорити йому Кучмієнко й не давав.
— Я повинен його оберігати! Це мій обов'язок громадянський, коли хочеш. А тут ви пропадаєте — і як у воду. Таке буває тільки тоді, коли заплутується жінка.
— Та ніякої жінки...
— Тоді чому не повідомив про приїзд? Сказали — повертаєтесь у понеділок, а приїхали в неділю. Машину не послав, сам не зустрів...
— Петро Андрійович машиною не користується, ви ж знаєте...
— Не розказуй мені байок! Ще й як користується, коли припече! То кажеш, сажі —приїхали, без нікого? А Совинського бачили?
— Він там налагоджує роботу АСУ на металургійному.
— Наладнає, той наладнає! .Академік обіцяв йому щось?
— Обіцяв? Не можу сказали.
— Ну, запрошував назад? Повернутися сюди просив? Кликав?
— Ви ж знаєте...
— Я все знаю, а от хочу почути вад тебе, бо ми з тобою однаково відповідаємо за Карналя. Він, брат, мов та велика дитина. А про Совинського 'я ж тобі розповідав. Хлопець меткий і баламутний. Повернеться — знов тут почнеться...
— Петро Андрійович дуже високої думки про Совинського як про спеціаліста.
— А я — ти думаєш — якої? Теж високої! Але Петра Андрійовича цікавить тільки технічний бік справи, а я відповідаю за людський елемент. Спеціаліст Совинський прекрасний. А як людина? Що за чоловік? Хто це знає? Я знаю, бо відповідаю. То, кажеш, не запрошував? І зустріли вас, мабуть, неважно, раз ви так швидко прикотили назад?
— Зустріли нормально.
— Обід де був?
— В обкомівській їдальні.
— Теж мені обід. Ті самі сімдесят шість копійок, що й у нас. Навіть пива не дають. Не могли пообідати в ресторані? Хто вас зустрічав? Директор заводу? Мабуть, молодий. Молоді нічого не знають і не вміють. Старі кадри, ті знали поводження. А тепер комсомолія пішла — суцільна несолідність. Ну, доїдай шніцель та йди до свого академіка. Він чому не обідає?
— Не знаю. Він не завжди обідає. Забуває.
— А ти нагадуй. Не бійся нагадувати. Тобі довірено все — здоров'я Карналеве теж.
Кучмієнко добродушно поплескав Олексія Кириловича по плечу й пішов з їдальні, милостиво розкланюючись з керівниками відділів і даруючи усмішки всім, хто траплявся йому на дорозі. Усміхнений тигр! Стрибне — й не помітиш. Але тигр стрибав за поживою, а Кучмієнко? Він лишався для Олексія Кириловича незбагненним і загадковим. Небезпечний — так, але чому? Може, через те, що його підозріливість межувала з провидництвом. Такий, коли вже захоче, доскіпається до всього. Побоюючись, що Кучмієнко не заспокоїться і, не задовольнившись його запевненнями, все ж спробує розвідати більше про їхню поїздку, надто ж про повернення, Олексій Кирилович вирішив попередити Анастасію.
Знайшов її по телефону в редакції лише другого дня, спитав, чи міг би з нею побачитися в зручний для обох час, Анастасія спитала його:
— А який час для вас найзручніший?
— Взагалі-то в мене день ненормований, Петро Андрійович часто затримується на роботі; а я то й ще частіше, але це не має значення.
— А вдома вас не лають?
— Дружина ще й рада, коли я приходжу пізно, аби переспати. У нас, знаєте, малометражна двокімнатна, а ми маємо двох хлопчиків, такі жваві й веселі парубки, що для мене місця в квартирі, власне, й не лишається.
— Чому ж академік не подбає за квартиру для вас?
— Він квартирами не займається,, до того ж я ще мало тут працюю. Та ми з дружиною й не скаржимося.. Район гарний, сонячна сторона, близько дитсадочок. Одне слово, все прекрасно. Про мене ви не думайте. Коли, зручно вам?
—Можна було б сьогодні, але я ввечері пообіцяла бути в Будинку мод. Давні мої інтереси. Іноді я помагаю дівчатам демонструвати моди.
— Де це?
— А ви ніколи не були в Будинку мод?
— Уявіть собі.
Вона сказала, куди приїхати, і він добрався туди, коли вже почалася демонстрація моделей, пропонованих на осінь... Жіночі костюми з довгими, конусоподібними спідницями (майже все в клітинку, ніби в Кучмієнка, тільки й того, що клітинка тут ще більша і виразніша), легенькі пальта,, розширені донизу, все гарно розлітається;, оголюючи стрункі шиї модельєрок, взуті в черевики— на височенних товстих підборах, (підборами просто по чоловічих серцях,, трах, трах, трах!:), вже без "платформи", на тоненькій підошві, високі дівчата крокували по вузькому помосту, що пролягав посеред залу, ступали дрібно, мов спутані, тупцювалися майже на місці, щоб дати можливість, глядачам оцінити переваги того чи іншого ансамблі®, якоїсь вдалої дрібнички, деталі, акценту, кольору, виточки, шва. Дівчата всі високі, розмальовані, пихаті, неземні, ось образ двадцятого віку, летючість, нематеріальність, космічність, суцільний твіггізм, великоока задума на всіх лицях, зневага— до— земних справ. Олексій Кирилович* ніяк не міг розпізнати Анастасію серед модельєрок, всі дівчата здавались однакові, всі неприступні, горді, якесь нове плем'я, новітні завойовниці й повелительки. Серед товстих, бридко і з претензією^ одягнених жінок Олексій Кирилович почувався— старомодним, чужим для: отих високих і великооких, навіть смішним, мимоволі щулився, малів, втягував голову в плечі, вгнічувався в стілець. Забув про престижність своєї професії, про те, що він носій прогресу, творець НТР. Тут умирали всі престижі, зникала ієрархія, зміщувалися цінності, тут панувала краса, перед якою відступало все на світі, яку треба або приймати, або бути знищеним нею безжально.
(Продовження на наступній сторінці)