— Ні наради, ні виступу. Мене нема і надовго! Так і передайте всім. Можете посилати до мене. Сам відбиватимусь! Можуть вони пошанувати людські почуття, чи вже все з'їдене цими безкінечними нарадами?
Карналь далі гортав папери, натрапив на брошурку в сірій обкладинці, з веселим подивом прочитав: "С. В. Кучмієнко. Математизація дійсності як теоретична процедура. Автореферат докторської дисертації".
— Олексію Кириловичу, а це що?
— Це? — помічник для певності глянув ближче.— Кучмі-єнків автореферат.
— Як же? Він тільки вчора сказав мені, що закінчує роботу над дисертацією, а сьогодні вже автореферат?
— Вчора ще, мабуть, реферат не був надрукований, то він і Скйзав, що закінчує. Надмірна скромність.
— Ви жартуєте, Олексію Кириловичу? Скромність у Куч" мієнка? Перед ким і де? Хіба що перед наукою. Ви не проглядали брошури?
— Я ж не математик.
— Радите мені ознайомитися?
— Вам прислали для цього з ученої ради.
— Кучмієнко про це знає?
— Не можу сказати.
— Ага. Дякую. Доведеться глянути. Я залишу брошурку, тоді скажу вам, що з нею робити.
Зла цікавість проймала Карналя, ще більше посилюючись від тяжкого настрою, з-під влади якого не міг визволитися попри свої цілонічні роздуми і нинішнє вдавання бадьорості й цілковитого заглиблення в справу. Зламалося щось у ньому безповоротно й незворотно. Тому мадо не по-хлоп'ячому хапався за все, що могло обіцяти забуття бодай на короткий час, де міг би загорітися, спалахнути, віднайти себе давнього, звичного, живого передовсім для самого себе, знов повернутися до вічного, неубутного великого тепла життя, прилучитися до його енергії, яка народила і живить той неповторний світ математичних абстракцій, точного знання і його машин, що залишаються для нього найвищою, коли не єдиною метою існування.
Тільки розгубленням і безпорадністю перед ударами долі міг би з'ясувати Карналь ту, загалом кажучи, нездорову цікавість, з якою взявся переглядати автореферат Кучмієнка. Напружений до краю, знесилений переживаннями, зосереджений у незвичній для нього розгубленості, Карналь сидів над марною брошуркою з тих, що, подібно до ступенів, які майже неминуче за ними йшли ("Довів до захисту — захистився",— сміялися циніки від науки), здебільшого були тільки свідченням тупого працелюбства, залізнозадства чи навіть простого нахабства, а не справжньої обдарованості й натхнення. В людині неминуче наявний баласт. Мабуть, так і в науці. Є частина діяльна, згусток енергії, втілення талановитості, запас здібностей, а.є простий тягар, лінощі, нікчемність, пустопорожність. Яка життєдіяльність індивідів, такі вони й самі. Це місце з "Німецької ідеології" завжди згадувалося Карналеві, коли доводилося відбиватися від нашесть на науку "індивідів", життєдіяльність яких спрямовувалася тільки на самих себе. Захиститися,— а там хоч трава не рости! "Цель оправдывает посредственность". Ученим можеш ти не бути, а кандидатом •— зобов'язаний. "Відірвати ступінь" — і все життя смоктати з державної сосочки молочко. Всі ці так звані афоризми повторювалися чоловіками з танцплощадочною статурою, з вигнутими хвацько спинами, з викладеним хвилями волоссям, цими виявниками курортної психології, пожирателями солянок, осетрини, курчат-табака, вірменських коньяків і кавказьких вин.
Тисячі докторів, а відкриття можна полічити на пальцях, та й то належать вони здебільшого людям без ступенів. Три проценти вчених рухають прогрес, шістнадцять процентів помагають рухати, а решта — мертвий баласт. Для докторської дисертації вишукує такий "учений" проблему, яка потрібна тільки йому, щоб стати доктором, а більше нікому. Науку ці люди уявляють спорудою у вигляді куба, в якого одної грані бракує, і тому в нього легко входити і вводити бажаних. Девальвація звань, приниження самої науки, яка повинна існувати для на-множення зручностей роду людського. Карналь ненавидів усі.х цих любителів легкої наживи, він упізнавав їх з льоту, ще на відстані, він відчував їхнє наближення, радарні установки його вимогливості били на сполох, і він сміливо й рішуче кидався в бій, щоб викрити чергового лжевченого, захистити радянську науку від ще одного паразита. А тим часом усі ці роки терпів коло себе Кучміенка, і той зрештою повірив, що він теж причетний і втаємничений. Захистив же колись дисертацію про дірки! Пограбував якогось бідного механіка, зрозпаченого практика, який самотужки хотів створити сякий-такий науковий апарат для своїх практичних цілей, навіть у гадці не маючи за це домагатися вченого ступеня. А Кучмієнко підібрав те, що погано лежало. Його науковий керівник, хоч бачив і знав, що ніяка то не дисертація, все ж "пропхнув" на захист свого підопічного, бо вже отримав од держави гроші за "керівництво"! (а вважається так: що більше в тебе "керованих", то більший ти вчений). Хтось інший міг би, може, обдурити Карналя, але ж не Кучмієнко, якого знав аж надто добре від першого курсу університету. В голові — нічого, крім інтриганства, підступів, хитрувань, хоч зовні — сама привітність і доброта. Вміння вживатися, вростати в будь-яке середовище, аби згодом вихоплюватися на самі верхи, користуючись зайнятістю людей, які роблять справжнє діло. Він не пропустить замінити в свій час і його, Карналя. Коли ти терпиш коло себе посередність, повинен бути готовий до того, що рано чи пізно вона тебе проковтне, як у біблійному сні фараона сім худих корів проковтнули сім ситих. Щоправда, Кучмієнко не такий примітивний, як біблійна зажерлива корова, він — за "пристойність", він зробить свою справу непомітно, природно, невимушено, коли хочете, закономірно. Ось лиш стати йому потихеньку доктором наук. А там пробитися в лауреати, доплюсувавшись до якогось талановитого колективу,— тоді вже ніяка сила не втримає Кучміенка. Він уже провів колосальну роботу по вивченню біографій всього багатотисячного колективу. Читав і перечитував. Ділився своїми спостереженнями з Карналем. Дивувався, обурювався. Всуціль—люди без біографії. В кожного два-три рядки, народився, учився, ніякої роботи, нічого позаду, ніяких заслуг. У хвилини відвертості Кучмієнко визнавав, що починає поважати навіть Карналеві страждання. Не забував натякати, що він мовби доповнює Карналя з кращого боку, додаючи те, чого бракує академіку. Кучмієнко — додає! Яке блюзнірство! Невже все справді неминуче опаскуджується, зношується, споганюється, погіршується від довгого вжитку, ніби двигун у машині, і зміни завжди на гірше? А поступ? А закони розвитку? Чи саме на ньому, Карналеві, слід демонструвати трагічний виняток, бо він умів часом світити, але, виходить, не завжди вмів спаілювати? Справжнє ж світило повинне випалювати довкола себе все лихе й шкідливе, щоб не прокрадалося йому на зміну якесь жалюгідне жевріння, а влітало з невідомих орбіт світило ще більше і яскравіше. Смішний володар, який свідомо виховує свого наступника. Династії вироджуються неухильно й закономірно, бо сама ідея панівного династизму — це косиість. Така влада уповільнено-недовірлива. Ті, хто сидить на місці, завжди бояться нових доріг, бо по них нічого, крім загроз, прийти не може. Але ж повинні бути династії творчі? Розумний той керівник, який умів оточити себе розумними помічниками. Дурень підбирає ще дурніших за себе. Карналь не підбирав Кучмієнка, але й не відтручував. І ось той простягає руку за найвищим: дай! Не розуміє того, що він тільки ситуаційне породження епохи, випадковість, цілковите заперечення законів суспільства, де все зумовлене, де тільки здібності повинні братися до уваги. Всі будуть зняті або вмруть — це сказав Пронченко саме про кучмієнків. Але й про Карналів, коли вони неспроможні будуть випручатися з-під впливу цієї новітньої дия-волічної сили, ім'я якій — посередність.
Що ж, просвітлений власними трагедіями, Карналь готовий був до відповідальності' найвищої. Старіє навіть велике, падають і залізні монументи, помилки скрізь і завжди можливі, а тому важливо не зберегти правоту і слушність, а знайти істину.
Автореферат Кучмієнкової дисертації Карналь проглянув за півгодини. Не повірив сам собі, ще раз перечитав одне місце, друге. Невже все це всерйоз? Такого відвертого грабіжництва всіх популяризаторів, узятих разом, Карналь ше не зустрічав ніколи. Враження таке, ніби десять помічників пона-висмикували з масових видань довгих цитат, а тоді хтось один все це змонтував, склеїв, зброшурував — і готово. Все науково-подібно, благопристойно, освічено, але до чого тут наука? Натомість гостра хіть до вченого ступеня пробивається навіть крізь освіченість автора (чи авторів?). На жаль, освіта не знищує низьких почуттів, навпаки — надає їм гостроти, витонченості, наповнює історією, щоб рано чи пізно відкинути в первісний стан.
(Продовження на наступній сторінці)