— Я знаю, яка ти добра і благородна... Тоді, вночі, ти готова була навіть до крайнощів... І тільки щоб захистити мене... А хто я для тебе? І хіба можна захистити людину від зганьблення, якого вона завдає сама собі? Коли хочеш правди, то я тоді просто злякався тебе. Ти видалася такою неприступною. І я часто думав, чим заповнено ці кілька років між нашими випадковими зустрічами? Цього просто незмога тобі передати...
Вони випили. Анастасія надкусила яблуко. Спідлоба дивилася на Совинського. Сама налила ще коньяку йому й собі, мовчки піднесла склянку.
— Не думай, що я п'яниця. Ненавиджу п'яниць. Але сьогодні... Ти нічого не знаєш і не можеш знати. Чомусь завжди видавався мені зовсім заблуканим у темному світі почуттів. А щодо заповнення... Життя треба заповнювати любов'ю. Це для жінки головне. Захоплення, флірти, дріб'язок — це теж можливе. Але є набагато вище. Не те, що співають у сопливих пісеньках: весна, трава, роса, зорі, любов'ю серце не половинь, люби мене, не покинь, три місяці літо, три місяці осінь, вічна весна... Є захвати вищі, триваліші, є великий світ людини, у який входиш іноді поволі, боязко, часто навіть недовірливо, скептично, а то й зі зневагою, витрачаєш, буває, цілі роки. Роки — розумієш? А тоді, пізнаючи, вже не можеш визволитися, і тоді вічна вже не весна — вічна відданість!
Совинський злякано порипів кріслом. Голос йому недовірливо зламався, коли він спитав:
— Це ти... Могла б так і про мене?
— Не має значення. Ти ж любиш цю формулу. Спитав, чим заповнено мої роки, я відповідаю... Може, й не про тебе. Може, про всіх. Може, це прикмета любові двадцятого віку. Відданість! Як у Анни Кареніної. Тільки там була трагедія. Вона з відкритим серцем, з відданістю, а до неї всі — з каменюками байдужості й себелюбства. Рано вона народилася. Не було тоді ще людей для такої любові. Ромео і Джульєтта — теж не такі. Там ЕСОЖЄН тільки для себе. Коли мені немає любові, то я не хочу житиі Найжорстокіші самолюби в історії. І Пірам і Тіс-ба, і Лейлі і Меджнун, і Трістан та Ізольда — всі!..
— Мабуть, ти не зовсім справедлива, Анастасіє... Все ж таки про це досі якось інакше...
— А хто інакше? Професори літератури? Що вони знають? Жують, жують, розкладають на полички, класифікують, убивають все живе, знищують саму таїну любові. А що всі найвищі почуття без великої таємничості? Усуньте таємничість — і життя стане суцільною нудьгою. Як таблиця множення або розклад руху автобусів. Найдивніше:. людей завжди зачаровує таємничість, як і жінка, але ту й ту вони будь-що прагнуть розкрити, підкорити і, отже, знищити. Але даремні зусилля! Навіть учені, які щороку відкривають нові й нові елементарні частки, безрадно розводять руками перед невичерпаністю матерії. Завжди залишається щось невідкрите й нерозгадане. Таємниця існує далі. Чи не тому справлені вчені якісь мовби приголомшені, несміливі в поводженні, навіть сором'язливі? Най-зухваліші свої здогади вони висловлюють якось ніби сором'язливо. Зате невігласи завжди нахабні.
— Я ж не вчений,— лякаючись незбагнених перескоків її думок, нагадав Анастасії Совинський.
— Хіба вимагаю від тебе перестати бути собою? Будь, ким є. Те, чого можна навчитися, мене зовсім не цікавить. Головне в людині — неповторність і вміння віддаватися до кінця. Ти думаєш — інтелігенти це ті, хто багато знає? Інтелігентом може бути навіть малописьменний чоловік. Коли в нього серце відкрите людям, коли він уміє відгукуватися на всі голоси, на всі болі світу. Так стають великими інтелігентами дворянські діти Пушкін і Толстой, і селянські сини Шевченко, Франко, Довженко. Ти не думав над цим ніколи?
Совинський важко посовався в кріслі. Потонув у ньому, на-півлежав, сковувало рухи, відгороджувало від Анастасії просто безнадійно, а коли взяти до уваги, що Анастасія була ув'язнена в такому самому кріслі, то ситуація, в яку потрапив Іван, мала б вважатися просто безглуздою.
— Боюся, що я далекий від таких високих взірців,— сказав Совинський.— І зовсім антиінтелігент. Скільки ти мене знаєш, я те й робив, що виставляв наперед власні переживання, нічого не помічаючи довкола навіть на відстані простягнутої руки. Куди вже там про цілий світ, коли й про тебе я жодного разу... Не спитав, не поцікавився... Мабуть, я залізний егоїст. Плюнути на мене — ото й усе...
— Я ж не розповідала тобі про себе. Про інших. Може, я ще більша егоїстка...
— Ти не така. Не можеш бути такою. З твоїми думками?
— Мабуть, слухаєш і думаєш: от попав на проповідь!
— Мені цікаво тебе слухати.
— А коли була б менш привабливою? Адже я тобі подобаюся? Як подобаюся всім чоловікам. До мене залицяються ще з восьмого класу. Коли йду пішки містом, таксисти пропонують везти будь-куди безплатно. Навіть мій редактор, чоловік суворо-непохитний, потай від самого себе симпатизує мені, і я безсоромно й нахабно експлуатую ці симпатії, говорячи йому в очі те, чого ніхто із співробітників ніколи не наважиться сказати.
— Я слухав би тебе, хоч би якою ти була.
— Ага! Все-таки мене? А я можу бути тільки такою, як є, інша — то вже була б не я. Як кажуть філософи: форма осут-нена, сутністю оформлена... Але ти кажеш: слухати. Слухають лекторів, доповідачів, учительок. Слухають — то ще не люблять. Чи не здається тобі, що чоловікам більше подобаються жінки дурні. Нащо їм розум? їм дай безтурботність, легковажне ставлення до життя, тоді найзаклопотаніший чоловік спочине душею, щось мовби молодість упаде на нього... Ну, я не можу всього...
— За всіх я не можу сказати, але...
— Ну, так, ти серйозний, а серйозні живуть довго. Ти вибиратимеш розсудливо, без поквапу, солідно...
— Анастасіє, ну навіщо?
— Ти ходитимеш роками цілими, придивлятимешся, прислухатимешся... А тим часом... Тим часом боятимешся взятися бодай за мізинець дівчини.
Совинський не знав: чи вона сміється, чи провокує його до рішучості, якою не відзначався ніколи. Щиро кажучи, він боявся цієї вродливої і дуже розумної жінки, ніколи не знав, як з нею вестися, цей вечір міг стати для нього і найбільшим, може, щастям, але ганьбою теж.
— Ми ще вип'ємо?—зухвало поспитала Анастасія.— Ти можеш налити мені шампанського? За що нам випити? Давай я вимкну це світло. Воно діє мені на нерви. Досить того, що з вулиці!
Вона встала, пройшла до вимикача, кімната знизу налилася темрявою, хоч стеля світилася мертвим відбитим світлом вуличних люмінесцентних ламп. Совинський десь утонув на дні темряви, Анастасія легко пройшлася кімнатою, ледь доторкнулася до крісла, де сидів Іван, здається, зачепилася й за його плече, одним лиш пальцем, було й немає, їй хотілося сповідатися про все, що з нею сталося й не сталося, говорити й не до Совинського, а до темряви — тільки зблискують очі, схвильоване тепло випромінюють невидимі постаті, уривчасті віддихи, звертаєшся чи до себе самої, чи до свого добровільного слухача, чи до всього простору. Дві душі билися в ній, колотилися лихоманково, відчаєно, гірко. Одна потопала сама, друга прагнула рятувати іншого. Чи можливе таке? Сама в розпачі, а хочеш порятувати від розпачу когось стороннього красою, радістю, любов'ю до життя, порятувати ціною своєї суворо-лукавої недоторканості й неприступності. А може, це почуття помсти? Зійшлося двоє скривджених Карналями, вона — батьком, Іван — донькою. Змова покривджених? Помститися навіть гріхом? Хай знають! Хай вони знають! Вона може стати грішницею — ось тільки простягне руку.
— Совинський! Я хочу, щоб ми випили за твоє щастя! Іван і собі підвівся, головою сягав до світляного рівня в
кімнаті, здавався ще більшим, ніж був насправді. Втілення всього чоловічого.
— Скільки тобі? — несподівано спитала Анастасія.
— Чого? — не зрозумів Іван.
— Років.
— Двадцять сім.
— Хлопчисько! Я старша за тебе на цілу тисячу років!
— Не вигадуй.
— Іноді мені здається, що вже була завжди і всюди. Метемпсихоз. Ти віриш у переселення душ?
— Я ж маю справу з точними знаннями.
— То й що? Хіба не хочеться часом повірити в якусь дурницю? Це дає відчуття незвичайного і... свободи. Люди живуть любов'ю і працею. А що поєднує працю і любов, крім самої людини? Адже повинно бути щось поза нею. Це "щось" — творчість. Ми в газетах щодня повторюємо; творчий підхід до життя.
А як це зрозуміти? Що це? Як на мене, то це — не з'їдати життя, не зжовувати його в примітивному споживацтві, а щодня витворювати у всьому радість, красу, піднесеність, пристрасть. Ти віриш у. пристрасть?
— Хіба я неживий?
— Скільки на тебе дивлюся, завжди здається мені, що ти в полоні якоїсь упертої порядності. Може, тому... Але не маю права, та й не треба. Про що я? Пристрасть? Істинна пристрасть існує знаєш де? Лише в гріхові. Там вона вічно молода. У всіх інших випадках стає з часом смішною пародією на живе почуття. Отож, про що ми з тобою говорили? Про твою молодість? Давай вип'ємо за неї! За все твоє!
— Ти — за моє, я — за твоє. Давай за наше... Грішниця? А що таке гріх? І що таке щастя? Де межа? Де
рубікон? Всі рубікони найлегше переходити, коли вони замерзають. Або висихають. Хоча висохлого вже й переходити не варто.
(Продовження на наступній сторінці)