Анастасія випила все до дна, вино незвично вдарило їй у голову, але вона не злякалася, а зраділа: розмити всі межі, залити кордони, потопити приграничні знаки обережності. Розуміла, що п'яніє, але свідомість працювала чітко, точно, хоч десь з-за її далекого краю кричало щось темне і відчаене до цього несміливого чоловіка: "Візьми мене! Візьми! Чого ж чекаєш? Добий мене! Хочу вмерти! Не хочу більше нічого!.."
Чи Совинський підійшов до неї, чи вона, стали поряд, схитнулися, доторкнулися одне до одного, так і лишилися, Іван обережно підтримав Анастасію, яка похилилася йому до плеча, боязко оточив її рукою. Напівобійми. Вона спитала насмішкувато:
— Що тебе приваблює в мені? Задоволення?
— Недосяжність,— сказав він тихо.— Справжня жінка завжди недосяжна. А ти — справжня.
— Не боїшся помилитися?
— Ні.
— Можеш мене поцілувати?
Він нахилився над нею невміло й боязко, вона вирвалася, відскочила, засміялася:
— Боже мій! Не так! Зовсім же не так!
Іван спробував упіймати Анастасію, але вона обкрутилася довкола нього, підскочила з іншого боку, обпекла губами, забила йому віддих, знову зникла на мить, а коли з'явилася знов, він уже був напоготові і не дав вхилитися, зграбастав її в обійми, притиснув до грудей і навіть злякався, коли вона зм'якла, піддалася без опору, чи то в заціпенінні, чи в збайдужінні. Незграбність і поквап зближення. Сором. Ганьба. Відчай. Вона відштовхнула Совинського, затулила обличчя руками. Банальний жест. Тепер — ще банальніші слова? Анастасія закусила губу. Ні слова, ні звуку, ніби вмерла. Совинський налякано завовтузився в темряві.
— АнастасієІ
Вона мовчала. Гнала його від себе мовчанкою, гнала звідси, звідусіль, тут, скрізь, завжди! Йди і не вертайся, не приходь, не згадуй, забудь! Боже! Що вона наробила? Що наробила?!
А Іван нічого не міг збагнути. Такий ніколи не збагне, він довірливий, але й занадто заглиблений у себе. Ніколи не навчиться зазирати в чужу душу. Він невинний. Все вона! Це все вона!
— Анасгасіє! — Іван знайшов у темряві її руку, але Анастасія висмикнула її, зіщулилася на дивані, мовчки благала його: "Іди вже! Іди звідси!" А він не розумів, пробував втулитися на диван, де йому не було місця, бурмотів:
— Повір мені: я не хотів... Напало, мов землетрус. Все мало б бути зовсім не так, я розумію... А може, так? Га, Ана-стасіє? Я... Ти не можеш уявити... Спасибі тобі!.. Ні, не те... Тут треба щось інше... Я не знаю... Ти дозволиш? Я не можу тебе так залишити. Я побуду тут... На кріслі, чи як.
— Ні,— нарешті здобулася вона на слово, злякавшись, що він справді лишиться і просидить до ранку в кріслі, а тоді... Незносно й нестерпно!
Він згодився швидко й слухняно.
— Ну, гаразд. Я піду... Ходитиму он там у сквері навпроти твого вікна до ранку.
— Ні, ні!
— Поїду з тобою до Києва. За тобою. Завтра дам телеграму Карналю. Попрошуся. Благатиму. На будь-яку роботу. Аби повернутися. Аби бути там, коло тебе, з тобою.
— Ні-і! — мало не закричала вона і навіть зіскочила з дивана, уявивши все те, про що сказав Совинський.
— Однаково я приїду,— вперто повторив він, і тоді вона справді закричала відчаєно: "Ні-і-і!" — і зі злою силою стала випихати його з номера, так що навіть сонна чергова в кінці коридора здивовано випручалася з дрімоти й з цікавістю приглядалася, що там діється. Але Анастасія вчасно схаменулася, тихо просичала до Совинського:
— Не смій! Нічого не смій! — і зачинила за ним двері. Одразу й пожаліла Совинського, але ще більше жаліла
саму себе. Навіщо, навіщо все? І хто винен? Сама. Триматися стільки років, а тоді піддатися безглуздому почуттю. Вхопилася за якесь випадкове слово, кинуте, може, задля простої ввічливості, витворила для себе хтозна й що, тоді здуріло кинулася від моря, переміряла пів-України, писала про цю домну, сиділа й сиділа тут, так ніби ждала чогось, хотіла, шукала. І ось діждалася, знайшла, зламала печать безсоромності. Яка ганьба, яке приниження, яке падіння! Помстилася, не маючи ніяких підстав для помсти, Зрадила, не даючи зобов'язань вірності й сама не отримавши жодного зобов'язання. Кривда, зневага, біль — все насунулося на Анастасію тяжким валом, гнітило її, підминало під себе, і вона конала десь на самому дні розпачу, сорому і жаху. Що наробила? Що натворила? Гралася зі своїм лукавством, а тепер воно потьмяніло і покрилося брудом. Так довго трималася за свою неприступність і холодність, тепер усе скінчилося, але чи ж так, як належало? Чи для того берегла себе? Велике було її розчарування, але ще більше каяття.
Металася по кімнаті, світло з вулиці боляче било їй в очі, спробувала запнути вікно шторами, але тонка тканина не затримувала світла, в кімнаті стало ще примарливіше і безнадійніше, Анастасія рвонула штору, глянула мимохідь на себе в дзеркало. Леліє щось у темряві біле, як мрець. Вона чи не вона? Якась злиняла, як розмокла газета. Все в ній знищене: відчуття життя, нерви, душа. Стала коло вікна, невидющо дивилася вниз через вулицю, не бачила Совинського, який ходив у сквері навпроти готелю, зате помітила, як народжувався вітер, вловила найперше його зітхання, простежила наростання вітрової сили, все в ній здригалося від нетерплячки, просило, кричало до вітру: "Дми! Лети! Ламай і мети!" Вітрові оргії, відьомські шабаші вітру, щоб ніякого сліду, нічого!
Вітер стугонів, ломився в шибки, стрясав будинок, шарпав дерева, Совинський загубився в потоках знавіснілого повітря змаліло-безпорадний, гуло, сичало, свистіло, вимітало й вичищало вулиці досвідку, нічого не лишало. Ах, якби нічого не лишилося і в її серці! А ще ж не знала того, що було в Карналя, не могла б ніколи подумати, що він під оцим вітром їхатиме від тої жадібно-безжальної землі, яка поглинула його батька. А коли б знала? Коли б могла вгадати? Та не могла, бо й ніхто не може. Ще навіть не здогадувалася, що й сама завіється з цим вітром неждано й негадано. Тим часом стояла коло вікна, вчепившись збілілими від напруження пальцями у підвіконня, гостро звузивши зіниці, поблідла й стемніла водночас обличчям. За вікном починався людський рух. Уже не тільки Совинський безглуздо боровся з вітром у сквері. Молоді матері несли сонних діток до садочків. її майбутнє? Ось тут вона, там — Совинський, а між ними — отаке сонне, тепле м'якеньке? Чом би й ні! А чому не минуле? Вже давно могла б... Але недоторканість, невторгнення... І чим усе скінчилося! Ще не знала, що робитиме. Просидить цілий день, замкнувшись у номері? Взяти у чергової чаю. Ні їсти, ні думати, сховати голову під подушку. Так і провести решту відпустки. З подушкою на голові в готельному номері. Прекрасно! Відскочила від вікна, ніби кинута вітром, знову заметалася по кімнаті, несподівано для самої себе стала збирати речі. Звикла до подорожувань, усе робила швидко, вміло, чітко. Віддала ключ черговій, подякувала.
— Так рано їдете? — сонно мовила жінка.
— Далеко добиратися. Аж до Києва.
— Та воно й недалеко.
— Вітер великий. А я машиною.
— Ну, коли вітер, тоді так. Проти вітру не зідмешся.
З мстивим усміхом сідала в свої "Жигулі", які стояли в готельному дворі. Совинський стереже її вікно, а вона вискочить з двору,— і вже ніколи він її не побачить, ніколи!
Однак вулиця йшла повз сквер, повз Совинського, і він побачив машину, ще й не знаючи, вгадав, що в ній Анастасія, кинувся просто через клумбу з червоними каннами, замахав руками, мабуть, щось кричав, але вітер знищив його крик, Анастасія натиснула на педаль акселератора з такою мстивою силою, що "Жигулі" аж підстрибнули — все лишилося позаду, та чи ж усе?
Гнала до самого Києва, не зупиняючись. Чула, як бився об машину вітер, бачила, як обабіч шосе дерева аж на землю клалися, здогадувалася, скільки лиха заподіє стихія, але здоровий глузд умер у ній мовби назавжди, кусала губи, шепотіла, шукала знеможено слів для жорстокості, для бездушності, для болю і крику. Вирватися б з цього світу, полинути туди, де панують швидкості, що переважають швидкість світла, де вже ціле не завжди більше за частку, а точка набуває протяжності, де матерія, сконденсовуючись у нематеріальну, тяжкість, само-знищується, кінчає самогубством... Ні, жити! Побороти душевну знемогу, очиститися, оновитися і жити, інакше від чого й куди б вона втікала? Жінка оновлюється, як місяць, вона очищається любов'ю, може, в цьому її порятунок? А чоловік ні забруднюється, ні очищається, суцільна непевність. Вона опинилася розіп'ятою між непевністю й невизначеністю, мала каратися цим, може, ще тяжче, ніж своїм безглуздим гріхом, своєю зрадою не знати кому.
Знов не знала того, що в'їздить у Київ майже одночасно з Карналем, тільки іншою дорогою. Могла б навіть зустрітися з "Жигулями", в яких він їхав, але що з того?
Удома було самотньо й тяжко. Звичні речі відлякували її так само, як бридота готельного номера. Хотіла нагадати їм про себе, дати їм свою душу, але вони холодно відштовхували це лякливе намагання. Пішла в кафе на Хрещатику, але їсти майже нічого не могла, взяла в гастрономі булочку і пляшку кефіру, замкнулася, упала на тахту, і, здається, заснула, бо коли розплющила очі, було вже темно. Запалила світло, довго щось надумувала, навіть не поцікавившись, котра година, крадькома наблизилася до телефону і швидко, неначе боялася опектися, набрала номер. Довго не відповідали, тоді почувся жіночий голос. Анастасія тихо поклала трубку.
(Продовження на наступній сторінці)