Баязида повели до овечої загороди, і там у кутку, серед овечих бубуришків, у холодній багнюці він побачив сповитого брудним реміняччям чоловіка, мов дві краплі води схожого з убитим шах-заде Мустафою. Навіть повержений у бруд, сповитий сирицею, в подертому, але ще з залишками багатства одязі, він був величний, по-своєму пишний, і не знати, як здійнялася рука в цих убогих людей на таку позірну могутність.
— Чом же ви його так, між вівці? — спитав Баязид.
— А де берегти? — відказали іхтіяри.— Плем'я завжди в путі. Зінданів у нас немає.
— В Токаті в'язниця для державних злочинців. Можна б послати його туди.
— До Токата далеко. Та й не віддамо його нікому, бо він наш. Сказано ж, що купили у тава.
Баязид обійшов загін, наблизився до зв'язаного.
— Хто ти? — спитав Баязид.
— Мустафа,— відповів той.
— Мустафа мертвий.
— А хто бачив його мертвим?
Справді, крім султана, дільсізів і Зал Мухаммеда-паші, ніхто не бачив. Ніхто навіть не знає, де поховані останки шах-заде, інакше яничари викопали б тіло й зробили своїм султаном мертвого.
— Не знаю, хто ти й звідки, але діло ти затіяв дурне,— спокійно промовив Баязид.
— А я знаю, що ти шах-заде Баязид, і дивуюся, як можеш допустити, щоб я лежав перед тобою в цьому бруді та ще й зв'язаний.
— Якби я сюди не заїхав, ти лежав би, мабуть, ще довше.
— Але ти заїхав і стоїш наді мною.
Баязид повернувся до іхтіярів і сказав, щоб розв'язали гарам-заде. Ті відповіли, що розв'язати, ясна річ, можна, чом би й не розв'язати, коли велить сам шах-заде, хай благословить аллах його добре серце і хай очі його ніколи не бачать людської неволі і людських страждань, бо хіба ж і так не прийдуть до кожного після смерті чорні ангели Мункір і Накір і не стануть катувати, допитуватись про гріхи. Та й для них самих споглядання чоловіка, позбавленого змоги й здатності вільно пересуватися, чоловіка, так тяжко поневоленого й знедоленого,— хіба не найтяжча кара? Для їхніх очей це така сама мука, як побачити той день, коли небо розколеться і стане жовтим, як шкіра, і коли гори зсунуться і стануть, як вовна, а тоді розвіються і стануть маревом. Але ж вони добре знають, які вчинки слід вважати дозволеними людині, себто халал, а які забороненими — харам, або й негідними — мак-рух. Цей чоловік хотів підняти племена проти його величності султана, хай аллах дарує йому многоліття і благополуччя. І колії ж? Коли могутній падишах із своїм непереможним військом стоїть поряд і його караюча рука нависає над усіма синами доріг і мандрів, хай ніколи не вкорочується ця рука і хай захистить нас од страху. Тому цей чоловік перебуває в стані законному, а розв'язати його буде беззаконням.
— Гаразд,— сказав Баязид, терпляче вислухавши хитрих аксакалів,— я куплю його у вас. Ви заплатили за нього гаман срібла. Я даю гаман золота.
Старі пожвавішали. Адже сказано: "Чи знаєш, що є вершина доброчинства? Викупити полоненого, нагодувати в дні голоду сироту ближнього і жебрака безвісного".
Баязид узяв у свого хазнедара шкіряний кисет з золотом, кинув іхтіярам. Кисет зник десь у таємничих складках широких брудних халатів, але ніхто не кинувся розв'язувати гарам-заде.
Баязид уже не радий був цій пригоді. Десь далеко звідси в караван-сараї при дорозі лежить мертвий Джихангір, якому тепер уже все байдуже, а його цікавість загнала аж так далеко, що не знав тепер, як і виплутатися. Хитрі юрюки мовби навмисне підклали йому на путі цього загадкового ошуканця, який видає себе за шах-заде Мустафу, вони добре знають, що султанський син не зоставить цього гарам-заде тут, а забере його з собою або ж звелить негайно вбити. Загалом кажучи, останнє було б найліпшим виходом для всіх, крім самого гарам-заде. Але Баязид не відчував у собі такої жорстокої рішучості, до того ж стояли обабіч дві смерті його братів — чи не задосить? Залишати гарам-заде в руках юрюків теж не міг. Щастя, що вони показали цього Лжемуста-фу йому, а не відвезли тихцем яничарам. Ось тоді було б справжнє лихо.
— Ну,— знетерпеливився Баязид,— чом же досі ніхто не розв'язав цього чоловіка?
Іхтіяри караєвлі пояснили, що вони передають його достойному шах-заде в такому вигляді й стані, як придбали у племені тава, тобто зв'язаним, а вже справа його високості султанського сина, чи звеліти розв'язати гарам-заде, чи забрати зв'язаним.
Баязид звелів своїм огланам звільнити від пут гарам-заде. І коли той став перед ним, сказав йому:
— Тобі дадуть інший одяг. Простого оглана. І поїдеш зі мною.
— До Стамбула? — спитав той.
— Там видно буде. І забудь про те ім'я, що ти ним мав нахабство називатися.
— А коли я справді Мустафа? Скільки разів ти бачив мене в Стамбулі і ніколи не мав сумніву в моїй справжності. Чом же тепер не віриш?
— Хто ти? — вже тривожачись, тихо спитав його Баязид.— Я мав би вбити тебе ще там, у овечім загоні.
— Але ти розв'язав мене і зробив добре діло. Бо коли я справді шах-заде Мустафа...
— Хто ти? — знов перепитав Баязид.— Мустафа вбитий. Я сам бачив його тіло.
— А коли вбили не того Мустафу? Хто може знати, де справжній, а де несправжній!
— До султана прийшов справжній. Мав прийти. Чоловік засміявся. Голос, сміх — усе, як" у Мустафи.
— Ти кажеш: мав прийти. А коли цього разу сталося інакше? Ніхто не знає, що навіть у свій гарем Мустафа ходив не завжди сам, часто посилаючи свого двійника, може, тому сплодив тільки одного сина.
Баязид зрадів. Нарешті впало це слово: двійник!
— То ти був двійником Мустафи?
— Хто це може знати? А може, вбитий був моїм двійником? Але Баязид уже не відступався.
— Як твоє справжнє ім'я?
— Мустафа.
— А до цього?
— А до цього — не знаю. Забув.
— Пригадай. Коли хочеш жити, пригадай.
— Димитр.
— Ти християнин?
— Так само правовірний, як і ти.
— Народився християнином? Де народився?
— Це було давно.
— Не так уже й давно, щоб забути. Де?
— Під Серезом.
— Грек?
— Болгарин. Названий іменем святого Димитра з Солуня.
— Хто тебе знайшов?
— Взяли в девшірме.
— А далі?
— В Бейоглу серед аджемів побачив мене кизляр-ага.
— Ібрагім?
— Ні, чорний. Привів до валіде, показав їй. Тоді вночі відвезли мене в Ескі-серай, віддали Махідевран.
— Ріс з Мустафою? Усі останні тридцять років?
— Так.
— Всього навчився разом з ним?
— Мав час. Часто жартували ми з ним. З'являвся я замість нього. Обдурювали всіх. Тебе, шах-заде, так само кілька разів. Мустафа не наважувався обдурювати лише султана.
— Смерті теж не обдурив.
— Ніхто того не знає. Навіть я не знаю, кого вбито насправді: мене чи Мустафу? А хто ще може сказати па цім світі?
— Не дратуй мене, бо я згадаю, що давно мав би тебе вбити.
— А я хочу тебе розізлити, щоб довідатися про твої наміри щодо мене. Тільки в злі ми щирі, а не в добрі. Переконався ще раз у цьому з юрюками. Хотів сколотити їх проти султана — мені не повірили. Та й, видати з усього, Мустафа їм не потрібен. Голодранці вірять тільки голодранцям.
— Мав би знати, кому ти потрібний,— обережно натякнув Баязид.
— Яничарам? Боюся їх. Вони однаково легко люблять і вбивають. До того ж володіють звірячим чуттям. Завжди відчували, що я не Мустафа. Мовчали сторожко, загрозливо? і я знав, що чужий для них. Для юрюків теж чужий. Показали мені це досить одверто й щиро.
— Для кого ж міг би стати своїм?
— Хіба що для людей, серед яких колись народився. Мабуть, слід було б утікати туди одразу.
— Тепер пізно,— сказав Баязид.— Якби я на тебе не натрапив, тоді все могло бути інакше. А так — не можу тебе відпустити. Доведеться везти тебе до Стамбула і повідомити султана.
— А чи й не відпускай — просто дай мені змогу втекти. Знаю тебе: ти з синів Хасекі найдобріший.
— Доброта тут ні до чого. Ти державний злочинець, я повинен одвезти тебе в Еді-куле.
— Здасться, ти везеш до Стамбула свого мертвого брата? Як же можна везти мертвого і злочинця водночас? Хіба не великий гріх? Найліпше все ж дати мені змогу втекти. Буде спокійніше для всіх — і для мертвих, і для живих.
— Сказав тобі: не можу.
— Я втечу без допомоги, сам. Ти тільки не помічай цього. А коли помітиш, пошли погоню назад, бо ніхто ж не повірить, що я побіжу до Стамбула.
— Що ти робитимеш, добравшись до рідних місць? — спитав Баязид.
— А що маю робити? Спробую жити, хоч це й тяжко. Досі був не самим собою, мовби й не живим чоловіком, а тільки чужою тінню. Не знаю, чи мені вдасться жити, як усі люди. Коли ж справді вдасться, то, може, ще стану в пригоді й тобі, шах-заде.
— Ну, навряд.
(Продовження на наступній сторінці)