Служка, здійнявши руки, щоб проганяти далі голубів, закляк, забачивши султаншу, ходжа мерщій заховав віничок за спину і низько вклонявся, поки Роксолана проходила повз нього. Ці люди не заважали їй — зливалися з мовчазною гармонійністю святині, з голубами, з небом і сонцем. З шанобливою поштивістю, не наважуючись навіть доглянути вслід, супроводжували султаншу покірливими поклонами, і вона на якусь мить ніби аж повірила, що ввійде до Софії сама, без нікого, і заховається там бодай на короткий час од всевидячих очей, загубиться в огромі мечеті так, що не знайде її навіть лиха доля. Переживала це відчуття щоразу, хоч і знала, що воно оманливе, що розіб'ється воно на друзки, щойно помине вона схиленого в поклоні ходжу, наблизиться до велетенського порталу — маленька піщинка в хаосі світобудови перед цими кам'яними масами, об які вже тисячі літ б'ються крики й шепоти перед цим велетенським кам'яним вухом бога, що слухає молитви, благання, скарги й прокльони і нічого не чує.
Думала не про бога. І не про тих, від кого хотіла сховатися за товстими стінами Софії. Що вони їй? Навіть найчистіші її наміри витлумачують по-своєму, щоразу вишукуючи в них щось затаєне, мало не злочинне. Коли віддавала Сінану свої коштовності для забудови дільниці Аврет-базару, весь Стамбул загудів, що зробила те навмисне, щоб перешкодити Сулейманові відновити Фатіхів Ескі-серай, який згорів під час останньої великої пожежі. Мовляв, Сулейман, вбачаючи в тій пожежі руку бога, хотів відновити перший палац Завойовника і переселити туди весь гарем на чолі з Хуррем, замкнути її за височезними Фатіховими стінами, за які по зазирає —навіть сонце, а самому сховатися в Топкапи від її чарів.
Коли й цього видалося замало, зродилися нові чутки. Нібито Сулейман хотів вибудувати для себе у Топкапи окремі покої, куди заборонено було б входити навіть Хуррем, але вона намовила його взятися нарешті за спорудження його мечеті Сулейманіє, і тепер Сінан вкладає в ту будову всі державні прибутки, а сам султан для поповнення державної скарбниці вимушений ось уже третій рік гибіти десь у кизилбашських землях.
Вірний Гасан, хоч як страждав, дбайливо зносив їй усі чутки, вона приймала все добре й лихе зовні незворушно, іноді навіть розвеселено, а сама поволі наливалася отрутою і гіркотою. Не було нічого святого на сім світі і не відчувала ніяких святощів, входячи навіть до цього найбільшого храму, в якому поселився суворий аллах. Але поряд з ним і далі жили боги християнські, і, коли пильно вдивитися в глибоку півсферу абсиди, видно ніби крізь жовтогарячий туман постать з розпростертими руками, постать Оранти, Панагії, покровительки Царгорода, яка й далі живе, захована в тайниках великої церкви, і молиться за рід людський, як той священик, що увійшов у стіну, коли турки вдерлися до святині, і має вийти колись, щоб відправити службу за всіх настражданих.
Роксолана знала, що за неї ніхто не молиться. І сама, здається, теж не молилася в душі. Хіба що била поклони та промовляла слова корану, але то не для себе, а для інших, для тих, що стежать за нею, наглядають, вивчають, вичікують: ану ж не так ступне, ану ж викаже себе, ану ж... Входила до цієї найбільшої в імперії мечеті, до цього житла аллахового, прикривала повіками очі, так ніби відчувала трепет побожності, а в самій розлунювалися слова найбільшого мусульманського богохульника Насимі, якого фанатики колись безжально вбили, може, саме за ці вірші: "Чи входжу я в мечеть, чи йду побіля храму, чи вбік я заверну, чи йду сміливо прямо, я думаю завжди, я вірю в те завжди, що бог — це кожен з нас, синів отця Адама".
Про Насимі довідалася десять років тому, на перший погляд, цілком випадково, але коли згодом думала про цього поета і про випадок, який одкрив їй існування великого богоборця, зрозуміла, що це просто одна з тих подій, які неминуче мали статися. : Вже багато років лякала Роксолану ї)ї здатність всезнання, мало , не ясновидіння. Знання про все, що діялося в світі, про науки, мистецтва, таємні культи, про геніїв і єретиків, про вознесіння , й переслідування, падіння й кари,— все входило в неї мовби само по собі, промовляло таємничою мовою, якої вона ніколи не знала, але розуміла в якийсь незбагненний спосіб, так ніби приходили до неї з незнаних земель і незміримих відстаней щоразу нові вісники і помагали не тільки —все розуміти й знати, а ще й жити разом з усім. світом — бачити ті самі сни, радіти й плакати, народжуватися щоразу й страждати, долати перешкоди й гинути, заламувати руки у відчаї і виявляти незламну волю до життя.
Воля до життя. Десять років тому султан звелів старому тезкіристу [77] Лятифі зібрати для нього все найліпше з османської поезії за всі віки.
Лятифі на кілька місяців засів у старій книгозбірні султана Баязида, перегортав рукописи, шарудів папером, рипів каламом, бризкав чорнилом сам, гримав на підлеглих-язиджі, приділених йому для переписування. Невтішна в материнському горі після смерті Мехмеда, Роксолана металася тоді, не знаходячи собі місця від розпуки, ніхто ніколи не знав, чого забажає султанша, куди захоче піти або поїхати,— так опинилася вона в книгозбірні Баязида, не давши ні часу, ні змоги наляканому Лятифі зникнути з-перед очей.
Розсипаючи рукописи, загортаючись у свій широкий темний халат, старий схиляв негнучке кістляве тіло в низькому поклоні, намагався непомітно просунутися до виходу, вислизнути з приміщення, щоб не накликати на себе високого гніву, але Роксолана показала йому рукою на його місце, сама підійшла до старого, ласкаво привіталася, спитала, як просувається його робота.
— Я знаю, що його величність султан доручив вам укласти тезкіре славетних османських поетів "Мешахір-уш шуара",— сказала вона,— і мене теж цікавить ваша благословенна робота.
Лятифі приклав пальця собі до ока — жест, що мав означати: "Ваші бажання для мене дорожчі від мого ока". Тоді став перелічувати поетів, яких він уже вніс у свою тезкіре,— Румі, Султан Велед, Юнус Емре, Сулейман Челебія, автор божественного "Мевлюда"...
— Але я, нікчемний раб Всевишнього, зіткнувся з деякими труднощами, ваша величність, хай дарує аллах вам щасливі й довгі дні.
Роксолана усміхнулася.
— Я думала, труднощі бувають тільки в поетів, коли вони складають свої пісні,— сказала вона.
— Моя султаншо,— вклонився Лятифі,— над поетами тільки бог, а наді мною великий султан, хай подовжаться його дні і хай його могуття розіллється на всі чотири сторони світу. Султан же заклопотаний високими державними справами й законами. Чи ж смію я турбувати його своїми дрібними клопотами?
Вона хотіла сказати: можеш спитати в мене, я передам султанові. Але суто жіноча цікавість штовхнула її поговорити з цим старим мудрецем докладніше. Звелівши принести солодощі й напої, Роксолана примусила Лятифі сісти на подушки навпроти себе, уважно проглянула вже переписані розділи тезкіре, тоді ласкаво спитала:
— То в чому ж ваші труднощі, шановний і предмудрий Лятифі?
— Ваша величність,— сполошився старий,— чи ж смію?
— Коли султанша питає, треба відповідати,— грайливо погрозила вона йому пальчиком. Лятифі зітхнув.
— Коли я брався за цю справу, то все здавалося таким простим. Тепер сумніви шматують мою старечу душу, розум скаламутився, розгубленість запанувала в серці, від першого й до останнього намазу, бесідуючи з аллахом, щоразу допитуюсь, кого включати в мою тезкіре, кого вписувати для найясніших очей великого султана, кого вибирати, допитуюсь і не маю відповіді.
Роксолана навіть не здивувалася.
— Кого включати? Хіба не ясно? Всіх великих!
— Моя султаншо,— молитовне склав худі свої долоні Лятифі,— а хто великий?
— Той, хто славний.
Тоді старий тезкірист і назвав ім'я Насимі.
— Хто це? — спитала Роксолана.— Я ніколи не чула його імені.
— Я вчинив гріх, потривоживши ваш царствений слух цим іменем. Цей чоловік був боговідступник.
— Тоді навіщо ж?..
— Але й великий поет,— квапливо додав Лятифі.
— В чому його боговідступництво?
— Він ставив людину вище від бога.
— А в чому його велич?
— В тому, що возвеличував людину в прекрасних поезіях. У нього є такі вірші:
О ти, хто називає камені й землю перлами,
Хіба людина в своїй привабливості — не перлина?
О ти, що прагнеш досконалості, дбай про душевну красу.
Душевна досконалість в людині — хіба не перлина?
І ще багато подібних віршів.
— Чому я ніде не зустрічала його поезій? — поспитала Роксолана.
— Вони не проникають у палаци, хоч увесь простір наповнений їхньою музикою.
— Десь вони є записані?
— Так, ваша величність. При султані Баязиді Ахмед Хараві почерком талік переписав увесь диван Насимі. Я знайшов рукопис у цій книгозбірні.
— Чому ж ніколи не давали мені тут читати цих поезій? Мені здавалося, що я перечитала всіх поетів.
— Моя султаншо, вам давали тільки рукописи, загорнуті в шовк, себто найцінніші. Диван Насимі зберігався незагорнений, як усе безвартісне.
— Але ж ви стверджуєте, що він великий поет?
— Моя султаншо, ви можете переконатися в цьому, коли дозволите вашому рабові Лятифі прочитати бодай один вірш Насимі від початку до кінця.
— Читайте,— звеліла вона.
Старий став читати таке, від чого здригнулася Роксоланина душа. Ніколи не чула вона таких віршів і навіть у гадці не мала, що людина може написати щось подібне:
(Продовження на наступній сторінці)