Сулейман не зворухнувся. Дивився, як загортали тіло Мустафи в килим, як виносили з шатра. Тоді звелів покликати візирів, великого муфтія і великого нішанджію. Сказав писати фірман про спадкоємця престолу. Спадкоємцем проголошувався найстарший син султанський шах-заде Селім.
У справі вибору спадкоємця Сулейман не мав з ким радитися. Хасекі була далеко, та він і так знав її думку: схилялася серцем до Баязида, бо нагадував їй самого султана, єдиного чоловіка, якого мала любити. Власне, вибирати й не мав з кого. Було п'ять синів, зосталося два. За Селіма промовляло старшинство. Окрім того, в ньому в необхідна поважність, сказати б, султанська обважнілість, Баязид занадто легкий, меткий, здобичливий, невтомний, непосидючий, здавалося б, справжній воїн і зовні навіть схожий на свого батька в молодості, але не успадкував у султана глибоко захованої непорушності, здатності до впертого думання. Хто не вміє сидіти на місці — не вміє думати. Мудрість — у непорушності, у вмінні зосередитися. Він, Сулейман, умів це робити навіть у походах. Баязид не здатен до цього, навіть коли затримується на якийсь час на одному місці. Все в нього врозкид: думки, настрої, зацікавлення. Навіть гарем свій він якось примудряється розкидати так, що частина одалісок завжди опиняється там, де він виринає: то в Стамбулі, то в Брусі, то в Коньї. Вже встиг сплодити чотирьох синів з своїми жонами, жде, здається, п'ятого в Брусі. Навіть у цьому мовби схожий з султаном, але водночас і одмінний, бо Сулейман тримав свій гарем (допоки тримав) у непорушності й царственій неторканності, як і належить для двору падишаха, а цей розвозить по всій імперії.
Селім не такий. Щоправда, не переймається державними справами, згаює час у ловах та пиятиках, пропадає в гаремі, знай вкладаючи свій виноград до кошиків улюблениць, але зате завжди на місці, не метається, знаєш, де його знайти, є в ньому внутрішня непорушність, така мила Сулеймановому серцю, ще ж миліша зовнішність Селімова, який мовби повторив свою неповторну матір лицем, волоссям, сліпучістю шкіри.
А спадкоємцями володарі завжди проголошували тих, хто наймиліший їхньому серцю. Так Чінгісхан назвав своїм наступником Угедея, Тімур — Улугбека.
Військо довідалося про смерть Мустафи ще тої самої ночі. Крик і зойк стояв над табором до ранку. Яничари кричали, що все це підступи султанського зятя, і домагалися в султана Рустемової голови. Рустем і тут зостався вірний своєму похмурому гумору. "Миша, народжена в млині, грому не боїться",— спльовуючи собі під ноги, посміявся вів на дивані.
Сулейман надто добре знав своїх яничарів, щоб не вдовольнити їхніх вимагань. Все життя супроводжували вони його, були найвірніші, але водночас і найнепокірливіші, завжди невдоволені, завжди чогось вимагали, і він давав їм щоразу не те, чого хотіли, щоразу обдурюючи, але вміло вдовольняючи найбільших крикунів то ласкою, то підкупом, то обіцянкою. Обдурив і цього разу. На дивані відібрав державну печать у Рустема-паші, звелів йому негайно повертатися до Стамбула, а великим візиром назвав хитрого Ахмеда-пашу, хоч усі думали, що вже цього разу печать опиниться за пазухою в Мехмеда Соколлу, який стільки років догоджав шах-заде Селіму. Але султан розумів, що військо не прийме взамін шорсткого Рустема-паші, може, ще брутальнішого Соколлу. Вони могли вдовольнитися лише чоловіком м'яким, а саме такий був Ахмед-паша.
Після цього султан пішов у Халеб, де мав намір провести зиму, щоб рано повесні вдарити на шаха кизилбашів. Сини Селім, Баязид і немічний Джихангір їхали слідом за султаном. З Амасії вивезено гарем Мустафи і саму Махідевран, вони мандрували два місяці до Бруси, де кизляр-ага Ібрагім задушив єдиного сина Мустафи семирічного Мехмеда. Колишня Володарка Віку, Весняна Троянда Махідевран ще дванадцять років оплакувала сина й онука, жила всіма забута, мало не жебруючи, зате все ж діждалася смерті своєї суперниці й ворогині і цим мала вдовольнитися.
Роксолану ж згодом звинуватять у смерті Мустафи ті, хто був занадто далеко від тих подій, хоч керуватимуться у своїх звинуваченнях тільки здогадами та вигадками, звалюючи на худенькі плечі цієї згорьованої жінки ще й тягар смерті сина чужого, так ніби не заламувалася й не зламувалася вона від смертей синів власних.
Степами йтиму, як голубка густиму.
ДЖИХАНГІР
Вузькоплечий, як птах, безсилий і безрадний, виявляв дивну ворожість до людей і до речей. Не терпів коло себе нічого, крім килима на підлозі, навіть подушки викидав геть, метався, горів, падав у непам'ять, повертався до свідомості лиш на короткий час, але нічого не розумів, не хотів знати, не чув, не лякався навіть грізного імені султанового. Що йому султан? Йому сказали, що Мустафа вбитий. Він не —повірив, тоді забув про Мустафу, коли ж згадав, то засміявся від власної мудрості. Бо хіба ж не говорило йому передчуття, що найстарший брат буде вбитий? Про це сказано навіть у корані: "А бути йому вбитим! Як він передбачив! А бути йому вбитим! Як він передбачив! Тоді він подивився! Тоді спохмурнів і насупився! Тоді відвернувся і возвеличився!"
Все записано в книзі книг. І про нього, Джихангіра, так само. І вб'ють його, бо не жорстокий, а ще тому, що сам — не вбивця. Тужу за тобою, брате мій, Мустафа. Був ти добрий мені, любов твоя для мене перевищувала любов жіночу. Якщо бездонна пустка приховується під усім, то чим же є життя, як не розпачем? Коли немає ніяких святих уз, що з'єднують людей, коли покоління за поколінням щезає, мов листя в пущах, коли людина зникає, як спів птаха у лісі, як корабель у морі, як вихор у пустелі, коли вічне забуття чигає на свою здобич, то навіщо жити?
Щастя не є людською прикметою, тому глибоко-глибоко, в найдальших закутках цього щастя неодмінно живуть розпач і страх перед нічим. Тому глухий неспокій жив у його душі ще змалку, ніщо не подобалося, ні на чому не міг зосередитися, зненацька накочувалася дика туга, і він, знемагаючи, метався туди й сюди... Якісь дивні видіння майоріли перед очима, срібло дзвеніло в душі, тоді наповзала туди густа нетеч, тоді... Кольори пливли крізь нього, крізь барвисті вікна Топкапи. Синє, зелене, найчастіше червоне, як сік граната, як кров, як барва життя. Тепло і захват. Біль і пожежі в душі. Може, горіло в ньому все не допалене султанами? І коли дав йому Мустафа від доброти великої зеленкуватих кульок забуття, Джихангір упізнав стан, в якому опинився, мов у знайомім домі, де жив давно, тільки не знав, що живе там. І завжди чув там веселу пісеньку: дем демі — хайдер, сахібі — календер, мюккіре — некір [72]. Не знав тільки, що таке "дем", хоч і чув, що навіть сам падишах вживає його для звеселення духу. "Дем" [73]— сумно-зелений, як світ ісламу. Напружена барва. Велетенські рівнини, могутні гори, палаючі небеса, блискавиці, бурі всесвітні. А що чоловік? Бездонними ночами мчать його вогненні коні. А куди? В країну сріблястих хмар, тонконогих скакунів і тонкостанних дів? А пил на дорогах — до неба. На яких дорогах він загубив себе? В якім маячінні загубив і згубив? І де його улюблений брат Мустафа, який має дати йому пучку дему, щоб усередині все гуло й горіло, і земля тоді теж загуде, як орган грецький. І тоді жорстокі сині звірі, які терзають його серце, стануть рожевими, і весь світ сповниться тонами рожево-прозорими, тепло-жовтими, м'яко-зеленими...
У Тімура був улюблений син Джихангір. Помер молодим. Чи всі Джихангіри мають умирати молодими? І вб'ють його, бо не жорстокий, бо не жорстокий, бо... Все довкола — зло. Перемогти його несила. Ніхто не може змінити своєї долі. Чоловік нічого не знає. Живе в порожнечі. Накинуть тобі на шию чорний шнурок, не ширший за лезо ножа. Слава й пітьма — все сплелося в химерних бганках османських тюрбанів. Слава виблискує коштовними самоцвітами, а пітьма ховається в безлічі складок, виповзає з них, наповзає, як пекельний дим. Колись сидів він у золотій колисці й грався золотими яблуками, а тепер топтали душу коні. Дикі коні, дикі коні, не грайтесь душею, о не грайтесь! Далга, амма гечйорсун! [74] І знов птахи літали в ньому, і шуміли вітри насолоди в його невагомому тілі. В стані одурманення вже нічого не помічав, бачив тільки власні руки в безупинному русі. Дивувався, чому їх так багато і чому вони весь час рухаються. Руки здіймалися, ламались, кричали й плакали. Це було нестерпно. Якби став султаном, звелів би пообрубувати всім руки й ноги. Ноги, щоб до нього ніхто більше не прийшов. А то прийшли і сказали, що султан Сулейман НЕ дозволив давати Джихангіру ні крихти дему. Джихангір тихо засміявся. Що йому султан? Туди, де він був, уже не проникнуть ніякі султани. І сказано тиранам: "Спожийте те, що ви придбали". "І вранці спіткала їх кара, що стверджена". Проказував чи тільки хотів проказувати, а насправді тільки в думці кволо перебирав вірші корану, так само як перебирав пальцями ніг. Взуття мав з такого тонкого сап'яну, що видно було крізь шкіру, як ворушить пальцями ніг. Взуття таке саме, як у Мустафи. І халат на ньому теж з таких самих бруських шовків, і шаровари, й тюрбан.
І тоді прийшов до нього сам Мустафа. Сів коло узголів'я, задумливо дивився в простір, був величний і неприступний.
— Це ти? — поспитав Джихангір.
— Я,— відповів Мустафа.
— Але ж тебе вбито?
— Вбили не мене — іншого Мустафу.
— Звідки знаєш, що вбили не тебе, а іншого?
— Цього незмога пояснити. Знання дається від народження.
— Як це прекрасно! — прошепотів Джихангір. А Мустафа відповів йому рядками з корану:
— "Губить нас тільки час".
— А ненависть? — спитав Джихангір.
(Продовження на наступній сторінці)