— Що ненависть? Любов дужче за неї стократ. Ось я полюбив тебе і прийшов, щоб допомогти.
— І ти поможеш?
— Поможу.
І дав Джихангірові дему. І шовкова тиша обступила його звідусіль, наповнила йому душу, і аромати забуття заволоділи ним, він був ніби ангел, не розбирав, де живе, а де мертве, і Мустафу бачив чи й не бачив, той відпливав від нього, зникав нечутно, м'яко, тихо й повільно, поки й щез. Лишилося ім'я. Але що ім'я? Навіть воно розтануло з димом. Тільки в невидимому — найвищий ступінь реальності.
І ще безліч разів приходив до Джихангіра Мустафа, сідав коло нього, і вони цілими годинами вели неквапливі бесіди. Приставлені султаном люди метушилися довкола, прислухалися до голосів, що лунали нізвідки, але не бачили Мустафи, не володіли даром проникнення в невидимість. Нещасні, жалюгідні люди!
Відходячи, Мустафа щоразу подавав на прощання Джихангі-ру свою сильну білу руку і непомітно вкладав недужому в долоню галька кульок дему. "Пам'ятай мою любов до тебе, брате",— казав тихо. Джихангір плакав од розчуленості, так на сльозах і запливав у світ, де червоними снами розцвітали маки, палали бахромчатими вогнями в солодко-обезвладнюючих мареннях, по-слушливо відкривали перед Джихангіром безміри безодень, де клубочіли ядучі випари небуття, а над ними розлунював роззухва-лений спів бюль-бюля.
Вже не повертався до свідомості.
Султанські прибічні лікарі були безсилі. Все в Джихангірі отруєне. Якби змога замінити його кров і його тіло, тоді хіба повернувся б до життя. Не шах-заде, а тільки його душа. Сулейман тяжко мовчав. Ніхто не може змінити даного аллахом. "Нема зернятка на землі, яке б не було записане в книзі очевидності". Тіла віддаємо землі. Душу забирає аллах.
Тепер для Джихангіра не було зупинки. Місячне сяйво мертво лилося на його путі, плоскогір'я, потоки, ріки, каміння, білий порох,— і він, мов вічний паломник, бо все говорило про вічність, так ніби на землі не було смерті.
А тоді з найглибших надр землі зринуло потрясіння, і дрож став бити знищене тіло Джихангіра, дрож від страху перед неви-значеним, що наповзало на нього із склубоченої пітьми, з хаосу, з жаху. Він спробував відмахуватися від того жаху, замірився, здійняв ламливі, як у його матері, руки — і так умер.
Як десять років тому Мехмеда, Джихангіра покладено в посудину з медом, і Сулейман звелів везти синове тіло до Стамбула, щоб поховати поряд з братом коло мечеті Шах-заде.
Довго думав, кого послати супроводжувати тіло Джихангіра. Врешті сказав: "Хай їде Баязид". Сподівався бодай цим поменшити горе султанші Хасекі, якій судилося оплакувати вже третього свого сина. Послав їй листа, сповненого чулості й гіркого болю, але не безсонними гонцями, а разом з Баязидом. Щоб не поспішати з лихою вістю, а привезти її водночас з його султанським утішанням.
А сам сподівався втішитись у перемозі над ворогом.
Він вторгся в землі шаха Тахмаспа, нищачи все на своїй путі, Повелитель Віку, кара і меч трьох сторін світу. Його страхітливе військо не зустрічало ніякого опору, бо хитрий шах мерщій заховався за свої високі гори, тоді дика, сліпа сила вдарила на простий люд, на тих, хто жив на своїй землі тисячі років, розводячи сади, будуючи храми і пишучи книги,— на вірменів, азербайджанців,. грузинів — і кривава імла затулила сонце.
Схований у неприступному гірському монастирі, вірменський хроніст Ованес Цареці писав про прихід султана-хондкара в його рідну землю: "Я, грішний Ованес, бачив ці гіркі дні своїми очима. О, душо моя! Скільки людей вмерло від мечів, від гармат і рушниць, від голоду, від боязні й дрожу. Деяких убивали мечами, деяким відрізали руки, носи, вуха, бо їм нікуди було сховатися, і люди країни розбрелися в різні боки, а інші вночі, пойняті жахом, переляком і трепетом, згорьовані серцем, у гірких сльозах, зітхаючи, відривалися одне від одного, і рідні й любимі з жалібними стогонами, а решта втікала, і країна стала безлюдною на цілий рік, і все те сталося з нами через наші гріхи, і вимушені ми були змандрувати на чужину, і стали жалюгідними і згорьованими".
А Сулейманів дієписець Печеві, вихваляючи перемоги падишаха над невірними і кизилбашами, перелічує здобич, особливо смакуючи тим, що "дісталися османським воїнам також юнаки-коханці, які мали тіло, як срібло, молоді й ніжні дівчата з трояндовими лицями, незрівнянні й чудесні невісти, кількість яких перо нездатне висловити. Не було жодного намету, де число коханців і коханок налічувало менше трьох, а тим, що мали понад п'ять і десять, не було й ліку".
Зруйновані були древні вірменські міста Єреван і Нахічевань, зрівняна з землею тисячолітня Гянджа, дика лавина посунула двома потоками — один на Грузію, другий на Курдистап. Сулейман мовби хотів жорстокістю заглушити сум'яття в похмурій своїй душі, викликане смертями двох своїх синів, найстаршого і наймолодшого, бо ті смерті звузили його власне життя до тоненького струмочка, який ледь жебонів серед нагромаджень часу і щомиті загрожував перерватися. Не жалко йому було ні вбитих ворогів, ні власних воїнів, що гинули не так у битвах, як од виснаження, від холоду й голоду, він небезпек тяжкої путі й суворих країв, у які заглиблювався султан. Непотрібні люди мають бути знищені. Коли при цьому загине якесь число воїнів — така воля аллаха. Хто загинув — теж не потрібен. Бо коли вмирають навіть сини падишаха, то чому не мають вмирати прості люди, які заповнюють такі манливі для нього простори. Найпорожніший, на перший погляд, простір завжди виявляється заповненим, і доводиться його завойовувати, платячи кров'ю воїнів і власним терпінням. Колись він вірив, що простір вимагає терплячості й терпіння ще більшого, ніж вимагає час. Бо час долається сам собою, він тече, як ріка, обтікає тебе, мов вода камінь, без уваги на тебе, а простір можна покорити, лише вирушаючи щоразу в походи.
Але тепер, коли старий Сулейман зрозумів нарешті, що йому потрібен тільки час, то побачив, що здобути його вже піде не зможе: ні завоює, ні купить, ні відніме, ні вкраде.
З цим гірким усвідоленням безсилля повернеться. він через три роки до Стамбула, щоб уже більше не вирушати в походи до смерті своєї улюбленої Хасекі, а коли нарешті вирушить, то у власну смерть.
БАЯЗИД
Один їхав по землі, другий плив над землею в океані холодного бурштинового світла, і дні; стелилася перед ними, мов безберега, хистка пустеля, то збрижена мертвими горбами, то перегороджена кам'яними пасмами гір, а то несподівано оздоблена зеленими оазами міст, оточених садами, в дзюркотінні й райському хлюпостанні пречистих джерельних вод. Так ніби справді здійснювалася обітниця про те, що праведні будуть введені в сади, де течуть ріки, де вічний затінок, чисті гурії і благосклонність господа.
Тоді той, хто їхав по землі, давав знак утомленим носіям, вони спускали на землю тяжкі білі ноші, вкриті білим килимом і коштовними перлистими шалями, і на кілька днів наставав спочинок для живих і для мертвого.
Баязид перепроваджував до Стамбула тіло вмерлого Джихангіра.
Султан велів одвезти. Баязид вирішив нести на руках. Більше шани до небіжчика і повільніше просування до місця вічного братового вспокоєння. В столиці їхня мати, вона жде всіх синів живими, отож з мертвим до матері треба йти якомога повільніше. Якби й не дійти туди ніколи, Баязид охоче пристав би й на це. Несли білі ноші з тілом Джихангіра тяжко й повільно, часто змінювали носіїв, прикликаючи їх з людських поселень, які були на їхньому шляху, із стоянок юрюків, беручи людей на поміч навіть з купецьких караванів, бо ж умер син великого султана Сулеймана.
Дні, тижні, місяці. Повільне просування, тривалі зупинки, відпочинок для людей і коней, лови в горах, небезпечні виправи на ведмедів і пантер, дика гонитва за оленями і газелями. В такі дні Баязид забував про тіло Джихангіра, зоставлене десь у хані або в караван-сараї, вглиблювався із своїм супроводом у дикі гори або й розлеглі рівнини далі й далі, тільки кінська грива серед очима, гостро нашорошені кінські вуха, стукіт копит — туп-туп-туп — далі, далі, пил доріг, холод і спека, вітер і дощ, кінський піт і піт людський, міцний запах молодих немитих тіл, млость від свіжої крові вбитих звірів, насолода від убивання, смакування смертями тварин, бо ж ти сам зоставався безсмертний, поки володів життям і смертю цих доріг.
Занурювався в розбурхане море анатолійських племен кочовиків-юрюків, дивуючись їхній численності й різноманітності,, од якої рябіло в очах. Калач, кангли, кайї, баят, алкаєвлі, язир, дудурга, афшар, кизик, бейділі, каргин, байіндир, печеніг, чавун-дур, бюгдюз, каник, ще далі — тава, чапні, салор, караєвлі — безземельні, бездомні люди, яким заборонялося зупинятися довше, як на три дні, займати ущелини й гірські проходи, їздити верхи, оперізуватися мечем, мати вогнепальну зброю, їх переслідували, примушували працювати в рудниках, на спорудженні святинь Стамбула й Едірне, на будуванні й лагодженні укріплень. Юрюк завжди вважався дармовою робочою силою, його навіть не годували, бо повинен був брати власних харчів на півроку, лиш іноді виділяли їм по дві перепічки на день. Непокірних убивали, великий муфтій давав фетви, які дозволяли вбивства юрюків так само, як і невірних, не вважалося богоугодним ділом на цім і на тім світі. Вождів збунтованих племен засилали на острови, де вони вмирали від туги за вільними степами, верблюдами, кіньми, вівцями.
(Продовження на наступній сторінці)