Ешелонів із теплушками на вокзалі не було, не було й забезпеченого місця на дощаних нарах. Звичайні пасажирські поїзди, незвичайні тільки тим, що всі пасажири — вчорашні воїни, які повертаються до мирної праці. Іван теж повертався, хай йому чорт! Втікав, зірвався з прив'язу, зринув із нашийника, визволився, вискочив на оперативний простір, врятувався від мари й докорів сумління. Додому, до мами! Як то співається!
Вернись, вернись, сину, додомоньку.
Змию тобі голівоньку...
Вирвав у військового коменданта посадочний талон, але сідати нікуди, всі вагони — під зав'язку, біля кожного клекотнява, десятки й сотні в шинелях, з речмішечками за спинами, в кирзячках, що протупали пів-Європи. Куди там Іванові в його хромових чоботях, в офіцерській шинелі, з чорними чемоданярами!
Знайшов-таки вільний вагон, посунув туди один чемоданяру, за ним другий, мало не збив з ніг навідницю, коли та закричала, що це вагон матері й дитини, Іван зареготав: "Якої матері! Якої дитини! Спекулянтів тут возите, тилову пацючню!"
Зайняв ціле відділення плацкартне: на верхню полицю речі, на середній постіль, внизу — сидітиме, і ніяка сила його звідси не сколупне.
От уже інтендантка квоктатиме, як довідаєтьсяі що втік її дорогий зятьок!
На цьому Іван ставив крапку. Нікому нічого ні про що. І вдома мовчав, як заціпило. А всім же було цікаво; де і як воював, що вернувся такий вгодований. Безногий Костик, якому пожувало ногу залізним приводом на крупорушці ще до війни, аж нестямився, стрибаючи на своїх костурах довкола Івана, розпитуючи, заздрячи і навіть плазуючи, аби тільки взнати хоч на копійку, щоб тоді рознести по селу й продати на сто рублів. Іван відгортав його великою долонею, відганяв, як осінню муху. Зневажав і упосліджував. Хіба це чоловік? Говорить швидше, ніж думає, а розповідає завжди більше, ніж знає.
А Іван мовчав навіть перед мамою. Вони стали геть старенькі, легенькі, мов пір'їнка, тільки голос лишився той самий, ще з Іванових дитячих літ, який знаходив його в травах і лозах і кликав ласкаво, болісно й безнадійно: "І-іва!.."
Мама розказували, яке лихо було тут під фашистом, а тоді прийшли наші, і наче розвиднилося і зійшло сонце, і вже зиму зимували на волі, а як прийшла весна, то треба ж було сіяти, а воно все неоране, в бур'янах, і ні машини ж, ні худобини, ні путящого чоловіка на все село, то вже тоді вони, вдови, повпрягалися в плуги, а де й лопатами скопали, а таки ж посіяли, і оце...
І ставила перед Іваном на стіл хлібину з нового урожаю горьованого, а Іван злякано відсовувався, бурмотів: "Ну, мамо! Ну, не кажіть мені отого всього, а то я й не знаю, що з собою зроблю! Як ото можна — в плуга! Хіба ж ви худоба? Як же це так?"
Він готовий був навіть заплакати, але мама не дали йому цього зробити, стали вспокоювати, бо й що там оті плуги і та оранка, як подумати, що випало йому і їхньому батькові. Батько й не вернувся, пропав безвісти, може, йому й легше, а він же, синочок, перейшов усі фронти, перейшов і пройшов, ото ж страх і горе, ото ж муки які...
І тоді Іван з дурного розуму — чи то щоб похвалитися перед мамою, чи заспокоїти її? — взяв і розляпав усе про Старшого, і про його секретну службу, і про машини, на яких їздив, надто ж про останню, що звалася так, ніби людей лякати: "Хорх".
Мама не то що не повірили, а мовби не дочули чи не хотіли чути: "То ти, мабуть, про когось таке розказуєш, а не про себе. Та й про когось — хіба ж можна людську душу хоч одну занапастити? Який же то гріх непростимий! У пеклі ж горітимеш! У пеклі..."
Іван уже пошкодував, що не втримав рота на клямці, щось промурмотів — чи то хотів виправдатися, чи звернути на когось, але мама вже не слухали, відсунулися од нього боязко, мовчки пішли до хатини, лягли там на вузенькому тапчанчику, відвернулися до стіни — і вже більше не встали.
Ні їсти, ні пити, ні до кого не обізвалися, заплющили очі, затулили вуха — ніякими громами, ніякими гарматами не проб'єшся, не вблагаєш вислухати, зрозуміти, простити.
"Мамо, — кричав Іван, — ну, що ви ото надумали! Причім тут пекло? Ну, мамо, ну їй же богу! Ну, хочете, я отут головою об стіну битимуся? Хоч і до крові! Хочете — я що хочете для вас зроблю. Ну, мамо!.."
Ні мови, ні хуху, ні духу до сина. Може, не було вже в неї сина і нічого не було на цім світі.
Іван метнувся до голови колгоспу, до району, привіз лікаря, привіз уже й не одного, кликав сусідів, родичів близьких і далеких — нічого не помагало. Може б, помогло, якби знали причину маминої страшної немочі, але причину Іван одкрити не міг ні за які гроші.
Так мама і вмерли, не озвавшись до Івана хоч словом, і все вмерло йому тут, навіть оте із зелених трав і лоз і золотого роздолля "І-іва!", бо то вже не мама кликали і не його, Івана, а когось зовсім іншого, він і сам не знав, кого й коли.
В розпачі він бив себе кулацюрами по голові — аж гуділо. Дурна голова! Ой, дурна! Ну хто сіпав за язик? Треба було сказати мамі, що він снайпер, ворошиловський стрілець, — і все тобі точно! Ще й пишалися б ним. На зборах — у президію, до піонерів запрошували б. Розказувати про бойові подвиги... Про... Ага, а що ж він розказував би піонерам? Не зосталося йому тут місця, як умерли мама.
Іван зібрав своє манаття і метнувся до міста.
Найняв куток у вдови з двома дітьми, влаштувався водієм до якогось невеличкого начальничка. Взяли одразу, бо анкета ж! Машина до анкети не дуже підходила: трофейний "оппельок" мишачого кольору, начальничок, судячи з машини, теж був дрібного калібру, але Іван за звичкою (а може, для власного душевного вспокоєння) вже за день чи два став звати його "Старшой", чим здивував і навіть налякав начальника.
— Я всю війну під броньою, — пояснив той, ніби виправдовувався, — то ж ні старшим лейтенантом, ні сержантом не був.
— Однаково ви для мене Старшой, — заявив Іван. — У мене всю війну був начальником Старшой. Такий чоловік, що якби я вам розказав... Та я ще розкажу, як розкачаюся трохи...
Розкачатися він не встиг. Чи то про нього десь довідалися, чи пронюхали, чи так злякалися — не минуло й місяця, як його покликали до кадрів і повідомили, що переводять на нове місце. Висувають. Бери вище!
Машина вже була краща, більша, хоч і не лімузин, а кабріолет із брезентовим верхом, і начальник теж поважніший — вищий, товщий, сердитіший. Це вже справжній Старшой.
Біля цього Іван протримався довше: мало не цілий рік. А тоді знову його "висунули" і дали блискучу характеристику, а про Іванову анкету то й не кажи — там кожна графа так і дзвенить і навіть про родичів на окупованій території — нітелень, бо були й нема, то нічого й писати.
Машина тепер була — куди твоє діло, відповідно й Старшой, а після того ще й ще машини і нові та нові Старші, так що ні Іван не встигав звикати до них, ні вони до Івана — тільки знай підпихали його, і він ріс, як на опарі.
Та й як не рости, коли довкола таке діялося! То притиснули письменників, щоб не дуже розмахували своїми перами; то поколошкали отих учених, що забули про корів і взялися за якихось мушок, сподіваючись, що народний академік Трохим Денисович Лисенко спатиме на посту і не помітить ворожих підступів; то вчасно викрили мерзенних космополітів, які хотіли продати наше радянське первородство за сочевичну юшку; то вирвали гадючі жала в лікарів — професорів, що бризкали отрутою вже й на товариша Сталіна; то сам товариш Сталін вкоротив язика так званим ученим, які щось там мудрячили з самою мовою нашою, може, хотіли зробити нас зовсім німими перед лицем світового імперіалізму. Це щоб він, Іван, та німий! Та Боже ж мій! Він аж репається від слів, таких круглих та великих, як його кулаки, а вони хотіли позапихати ті слова назад?
Він би сам усіх отих професориків та інтелігентиків... Уночі, коли заснуть, ще тепленькими, і самому безпремінно в шинелі і в чоботях. А розмір же сорок шостий! І по отих паркетах, під люстрами, між книжками — чоботи сорок шостого розміру і шинельний дух, як від старого валянка. Хай понюхають тонконюхі! І з м'якої постелі, від м'якої професорші, від м'якого хліба — прямо в дощ, у сніг, у хвищу й хурделицю! Все точно і просто, бо й шинеля проста, як народ, як їхній вождь, що теж завжди тільки в шинелі, а не в пальтах з м'якими хутрами та гладесенькими підкладочками.
У всіх тих подіях угадувалося Іванові щось, як ото співається в пісні, знайоме до болю: Старшой! Його рука, його почерк! І скромність теж його. Справи такі, що гримлять на весь світ, а він собі скромненько в стороні. Не висовується і не викрасовується. От хоч би як і він, Іван.
Коли вмер Сталін, Іван добряче розгубився, але не плакав разом з усіма тонкосльозими, а тільки здригався, як коняка: самою шкірою.
Душею здригнувся пізніше, коли прийшла вість про кривавого ката (та ще, виявляється, і англійського шпигуна!) Берію і стали називати його поплічників. О, яке ж далеке було це від того благородного і загадкового тремтіння місячного сяйва в нічних водах! Скажемо відверто: Іван тремтів, як собачий хвіст. Він ждав: ось-ось назвуть і його колишнього Старшого, ось-ось доберуться, а в самого душа стискалася, маліла, стала вже меншою макового зерняти, закотилася в самі п'яти, котилася далі, провалювалася в тартарари, у безвість.
(Продовження на наступній сторінці)