— Хвалю! — безбарвним, як завжди, голосом промовив Старшой, так що й не збагнеш: справді хвалить, чи гудить, а то й осуджує.
Вже відійшовши від Івана, він кинув через плече:
— З'явись до мене!
Які вже тут лошата! Іван, обсмикуючись і відкашлюючись, став біля порогу в Старшого; їв очима начальство і молив усіх богів, щоб не стало чутне оте скавучання в його душі, від якого не було рятунку.
Старшой виявив небачену привітність. Показав Іванові табуретку, звелів сідати. І ще не все. Виказано ще й найвищу довірливість Іванові. При ньому, не ховаючись, не затуляючи спиною, Старшой відімкнув сейф, дістав звідти папір, поклав на столик перед Іваном (Іван сам і збивав той столик з трьох дощок), звелів чи й попросив: — Прочитай.
Очі сльозилися (мабуть, від розчулення), Іван ніяк не міг вловити літер і скласти їх у слова. Коли ж спробував нарешті скласти, то аж відхитнувся від столика. Старшой пильно стежив за ним і помітив той його відрух, але не сказав нічого. Ждав, поки Іван проковтне все написане.
А Іванові, хоч ще й не дочитав, уже все стало кісткою в горлі. Куди там ковтати! Тут хоч би й розжував хтось, то не проковтнеш.
Що ж він читав? Звідки на нього така напасть? Писав не він, а написано мовби ним від початку й до кінця. Написано і підписано. Як свідком, присутнім і допущеним, а також — і це найперше! — патріотом і вірним, а також відданим і все, що там треба...
Написано про того трибунальщика, який наважився вимагати якоїсь там законності від Старшого. Ну, не навпростець написано, не те, що чуло Іванове вухо крізь двері, не про сказане юристом, а так — ніби відлуння його слів у чиїйсь голові, дзвеніння в чиїхсь вухах. Мовляв, такий-то і такий, в такому званні і при такій посаді, в моїй, а також мого командира присутності виказував нездорові настрої... припускався ворожих висловлювань на адресу... нехтував і порочив... на справедливі зауваження реагував неправильно... в своїй злочинній поведінці дійшов до того, що зірвав з стіни портрет найдорожчої всім нам людини, нашого улюбленого вождя зірвав і в звірячій люті пошматував портрет, який я особисто вирізав з газети і наліпив на стіні в кабінеті мого командира, як...
Іван глянув на Старшого. Той вхопив його погляд своїми твердими очима і не відпустив.
— Як же воно це? — прошелестів пошерхлими губами Іван. — Я ж не писав, а написано. Я й не чув нічого, а тут ніби й бачив.
— Ти? Не чув? — Старшой засміявся б, але не вмів, тому перепитав ще раз, тільки навспак: — Не чув? Ти?
— Я.
— А хто ж тоді чув? Може, показати місце на дверях, де ти притулювався вухом? Там уже ямка вичовгана. Як блюдце. Ну! Не чув?
— Так не бачив же! — Іван мало не плакав.
— Повинен був бачити. Чи ніколи не чув про пильність?
— А портрет? Товаришу Старшой! Хіба ж я його вирізав з газети; хіба наліплював?
— Деталі! Трибунальщик на столі в мене побачив портрет і розірвав. Мало тобі? Розірвав на шматки й потоптав ногами! Ще мало? Тоді — вкинув шматки в пічку і спалив.
— Так пічка ж не топилася!
— А ти затопиш. Перепишеш оце все власноручно додавши про те, що трибунальщик потоптав портрет ногами й спалив у пічці, а тоді спалиш те, що я тобі дав, а твою заяву відправимо в інстанції.
Іван зробив ще одну, щоправда вже зовсім мляву спробу відкрутитися:
— Хіба мене хтось послухає?
— Не твій клопіт. Знайдуться такі люди.
Він стирчав над душею в Івана, поки той переписав неправедну заяву, мерщій забрав її, перечитав уголос, сказав, як біля лошат: — Хвалю!
Ще довго після того кривописання трусило Іванову душу від страху: а ну ж поставлять його в око з трибунальщиком і стануть випитувати правду. Але ніхто не ставив, не питав, про того юриста Іван теж не розпитував у Старшого, лякаючись самої думки про те, що вибризком чорнила людину можна вбити ще легше й простіше, ніж кулею з залізного автомата. Хоч іноді наповзало на Івана щось темне й невідоме, виникала сверблячка показати, який він є похвалитися коли й не перед усім світом, то хоч перед дрібною штабною обслугою, всіма отими вартувальниками, годувальниками, комендантниками Попустивши командирського пояса (ремінний, прошитий зигзагами, з мідною зірчастою пряжкою) на кілька дірочок після подвійної обідньої порції, Іван похмикував:
— Як хоч, то ми можемо стрельнути, а можемо й писнути. І писнути, тож!
І покотилася Іванова служба далі, і тепер уже острах на людей наводив не тільки Старшой, але й він, Іван, хоч у самого страху в душі не меншало, а щодалі більшало і розрісся він там вже не окремими кущиками, не густими чагарями, а непролазними хащами.
Поки його село було на окупованій території, Іван не мав ніяких звісток від рідних. Старшой, дякувати йому, не доскіпувався, чому батьки не евакуювалися (хто б їх там став евакуювати, хто б вивіз у тили народ цілий?), хоч і спорудив якусь анкетну і примусив Івана заповнити графу про родичів на окупованих територіях. Уже аж у Карпатах Іван отримав од мами трикутничок, де писалося, що батька після визволення села мобілізували, і він десь у війську, може, й біля Івана. Іван здуру подумав був, що Старшой міг би знайти батька і навіть перевести кудись ближче до Івана, може, й до штабів, але, подумавши, злякався свого наміру. А тут прийшов новий трикутничок з дому, і мама писала, що прийшла похоронка на батька, в якій значиться: "пропав безвісти".
Такого клопоту Іван ще не знав. Хіба що отої ночі на початку війни, коли думав, що поженуть у піхоту, а довелося стріляти по дезертирові. Батько — безвісти. Хто пропадав, то всі безвісти. Занесуть тебе в списки чи не занесуть, а вже ти ~ безвісти. Іван боявся смерті для себе до здригання, до скімлення в душі, але бачив, як люди гинуть довкола, тепер от загинув і його батько, і якась млява думка заворушилася в його байдужій душі: а ти? Хто ти, що не гинеш? Чи міг би ти звершити подвиг, стати героєм? Ось так, як і твій батько, — злетіти, полетіти — і безвісти, і не вернутися, і в саму вічність?
Коли прибирав у Старшого (тепер вони зупинялися у багатих віллах, хоч Старшой завжди сидів у підвалах біля свого сейфа і своїх секретних документів), Іван спробував заговорити про те, що ворушилося в ньому. Невміло, незграбно, затинаючись, червоніючи, обливаючись потом. Старшой слухач терпляче.
— Хочеш, щоб тебе вбили? — спитав спокійно.
Іван перелякався на смерть. Одне діло — віддати життя для подвигу, а зовсім інше, коли тебе просто візьмуть і вб'ють, як собаку. Старшой змилувався.
— Твоє життя належить, знаєш, кому?
Іван не знав. Кому ж? Матері, батькові, йому самому? Де там! Все так переплуталося, що тут уже ніхто нічого не збагне.
— Може, товаришеві Сталіну? — прошепотів він.
— Так, — зчіплюючи пальці кроковкою, кинув Старшой, — так, так.
Іван із жахом дивився на ті пальці. Лікті сперті на стіл, білі пещені руки перед хрящуватим обличчям, пальці перехрещені. Цей знак Старшой щоразу подавав Іванові, коли велів: "В-ван, пров-ди'" Перехрещені пальці Старшого — ще одне перекреслене людське життя. Але то ж усе були зрадники, а тепер хто? Він сам, Іван?
Старшой змилувався ще раз. Не став довго катувати Івана видовищем своїх перехрещених пальців коротко зітхнув, клацнув дверцятами сейфа, дістав з його сталевого нутра якийсь папірець, поклав перед собою на стіл, приляпнув долонею.
— Яким треба бути, знаєш? — спитав зловісно.
— Яким же? — захапався Іван — Вірним і відданим!.. Щоб до кінця...
— А чесним і щирим до кінця?
— До кінця! — дрібно закивав головою Іван кивав мовби всім тілом, трусився, дрижав, лопотів як листок на осінньому дереві.
— А це що? — жорстоко спитав Старшой і знов приляпнув аркушик, але Іванові не показав, що там написано і про що.
— Це? — Іван не знав, що йому подумати. — Це…Я ж…
Він подумав, що вернулася його наклепницька заява на трибунальщика, і заметушився в душі шукаючи виходу і виправдань, але вийшло, що тут — ще страшніше.
— Це повідомлення про те, що твій батько зрадник. — Старшой і далі говорив тихо, а краще б він кричав бо тоді з чоловіка вилітає злість і воно якось легше. А так злість тільки згущається і осідає свинцем
— Мій батько не зрадник! — швидко заговорив Іван. — Мама написали мені. Я вчора отримав листа. Вони написали... Він безвісти. Не зрадник — ні.
— А що таке безвісти? — майже ласкаво подивився на Івана Старшой. — Безвісти — це найстрашніше. Він може опинитися, знаєш, де? Він скрізь може опинитися. Тому твій обов'язок який? Повідомити!
— Я ж і прийшов... я оце саме...
Старшой його не слухав.
— І не тільки повідомити, а довести свою відданість.
— Я доведу! — заквапився Іван. — Я все зроблю! Не шкодуючи...
— Стривай, не торохти тут мені словами, — скривився Старшой. — Ти ж знаєш, що для нас слова не значать нічого. Нам треба в письмовій формі. Заяву приніс?
— Заяву? Про що заяву? — не зрозумів Іван, жахаючись самої думки, що знову його, мабуть, у піхоту, на передову, в жах і погибіль.
(Продовження на наступній сторінці)