«В-ван!» Павло Загребельний — сторінка 7

— А що майори? — сміялася Ангеліна, горнучись до Івана. — Мені потрібна твоя сила!

У Старшого було багато роботи і після закінчен­ня війни. Вороги так і кишіли! Він не поспішав до­дому, залишався ще, мабуть, надовго поблизу від лігва поверженого ворога, Іван мав надію, що залишить­ся й він, але не вийшло. Може, Старшой хотів, щоб Іван повернувся додому разом із воїнами-визволителями? Бо коли повернешся пізніше, після всіх, сам-один і не знати звідки, то вже ти ніби й не воїн, і не визволитель, а це може викликати небажані думки в людей. А може. Старшого попросив отой інтендант­ський полковник, батько Ангеліни? Бо Ангеліна ждала Івана, і після демобілізації Іван однаково ж повинен був їхати не до мами в село, а до Ангеліни.

Хоч як там було, із Старшим вони розлучилися. Може, й назавжди, бо Старшой нічого Іванові не сказав на прощання, не пообіцяв писати або хоч обізватися, не дав своєї адреси, а спитати Іван не наважився. Іван не припускався навіть думки, що Старшой просто викинув його, як ганчірку, позбув­ся небажаного свідка, прибрав з-перед очей, як на­гадування, відтрутив і відсунув, мов непотріб.

Він їхав до Ангеліни, і все було гаразд. Коли зго­дом пробував згадати, коли й чому сколотилася його душа, так до пуття й не міг цього зробити. Чи тоді, як слухав фронтові бувальщини своїх супутників по вагону, а сам мовчав, бо не мав чого розповідати. Чи коли спробував похвалитися трофеями і вимі­нював за них на станціях самогонки на всіх, але замість вдячності й заздрощів ловив тільки недоброзичливі погляди. Чи тоді, коли, прокинувшись удо­світа на якійсь станції, побачив віддаля високі, ніби кремлівські, древні мури, попробивані й поруйно­вані, як людські душі, і церкви над ними — так само поруйновані й понищені. Хтось сказав: "Смоленськ", і це чомусь наповнило Іванову душу страхом і здри­ганням. Він ніколи й не чув, що в Смоленську був свій кремль. Хіба ж Кремль не один на світі? І хіба може знайтися сила, щоб його поруйнувати, проби­ти, мов душу?

Отоді, вже десь на останніх перегонах перед сто­лицею, і прийшов у Іванові думки хирлявий корот­козорий музикант, з його вовняним шарфиком до­вкола тонкої шиї і хворобливою, майже нелюдською чутливістю. Прийшов і не відходив, так ніби ждав чогось, хотів, домагався. Коли б сказав, пояснив, чого хоче, чого йому треба, Іванові, може, відляг­ло б від серця. Але музикант мовчав, і це було не­стерпно. Чужа душа стала над душею Івановою, і яка з них ціла, а яка пробита, і ким же, ким?

Ну, чому він не пробував утікати тої ночі в хо­лодному чорному парку біля чужої вілли? Тоді було б хоч якесь виправдання для Івана: підконвойний про­бує втекти, і доводиться сповняти обов'язок... При спробі втекти — це завжди виправдання для того, хто... Для обох виправдання... А так...

Ешелон готувався до зустрічі в столиці, їхали ге­рої, поверталися з Перемогою, заслужили на велику зустріч, на квіти, оркестри, радість і сльози, сльози і радість... Солдати начищали медалі, чепурилися, прибиралися. Іванові не треба було й чепуритися. Був і так найкраще зодягнений, найвгодованіший, найрозкішніший, не тільки в їхньому вагоні, а, ма­буть, і в усьому ешелоні. Легка була війна для нього, ой, яка ж легка! Може, тому й обминає рідну домів­ку, не наважується поглянути в очі рідній матусі, а їде до людей, власне, чужих, про яких нічого не знає. А чи знає щось про себе? Де ти був, Іване? Хто він такий — священний воїн чи блудний син? Спита­ють, що робив на війні, в які атаки ходив, на які штурми й приступи, де тримав оборону, на яких ріках і в яких містах, кого визволяв, брав під захист? Що він відповість? Хоч би ж раз довелося відбиватися, бути між життям і смертю. Прорив ворожих танків, напад здичавілих есесівців, десант автоматників — все це було десь, колись, у чутках і розповідях, але ніколи не там, де Іван. Хтось так вдало вибирав місце для штабів, а надто для Старшого і його таємничих служб, що сиділи вони, мов у Бога за пазухою.

І тому він не просто вцілів, зберігся, проскочив, а ще й розкохався на ситих штабних харчах так, що навіть полковницька донька вибрала не когось іншо­го, а саме його, Івана.

І зустрічали Івана не як інших — у відчаєних радощах, в сльозах до непам'яті, у скриках до самих небес, — його зустрічали поважно, з точно відміря­ною урочистістю, виокремлюючи з розклекотаної людської маси, з обіймів, плачів, танців, пісень. Ангеліна, мати-полковниця (така молода, ніби вона сестра Ангеліни), ад'ютанти, шофери, безіменні лакизи — Івана привітали, як воїна-визволителя, а та­кож в надії слави і добра, оточили, забрали його тро­фейні ремінні чемоданяри, всадовили в машину, повезли, привезли, влаштували. Про те, щоб йому десь шукати притулку, не було й мови. В полков­ницькій квартирі окрема кімната, і то так далеко від Ангеліниної кімнати, що зійтися можна тільки під невсипущим оком полковниці, у них на фронті була якась самостійність і воля? Тут не фронт, не війна, вже мирний час, треба забувати про всі ті кошмари, тепер маємо право на людське життя. За кілька днів повертається батько-полковник, буде здійснено гро­мадянський акт, відсвяткують весілля, тоді все на­буде законного установлення, вони стануть моло­дим подружжям, з'єднають свої долі, своє життя...

Іван міг би ждати й не дні — місяці, а то й роки, коли треба. Війна була довша, та й нічого. В селі в нього дівчини не було, службу мав таку, що про сто­роннє не дуже розженешся подумати. Ну, запиша­лось там інколи після штабного начальства — то медсестра Таня, то регулювальниця з комендатури Катеринка, але то все дим і суєта.

Забулося й оте, чого зазнав у ешелоні, коли се­ред сотень людей ти ніби сам-один, і щось обгризає тобі душу, і дірки в ній, ніби в отих смоленських

древніх мурах.

Він освоювався на інтендантській території, при­стосовувався, звикав, приживався. Наїстися, виспати­ся, вилежатися, поледарювати од пуза — ну, житуха!

Але їв чи не їв, спав чи не спав, відкрилося йому зненацька таке, що хоч головою об стіну, хоч реви від розпачу, хоч кричи: "Рятуйте!"

Вдень ще нічого. То Ангеліна, то гості, то на дачу, то по місту. А наставала ніч, і починалася мука. Іван звик до нічного життя, чотири роки, вважай, не спав, щоб бути напоготові, вмить відгукнутися на поклик Старшого, це стало звичкою, перейшло в кров, от­руїло йому кров, перетворивши його з добродушно­го, здорового тілом і душею сільського хлопця на якусь дивну нічну істоту, — щось ніби велетенський

кажан абощо.

Квартира, весь дім, величезне місто — все спало, а Іван не міг заснути, нудився, мучився, задихався в своїй тісній кімнатці, не знав, що робити, куди себе подіти, як діждатися коли й не нового дня, то хоча б досвітку.

Тільки тепер згадав, що у вагоні теж не спав жод­ної ночі, і вже дійшов був до того, хоч кидайся під колеса. Може, через те й маячив йому тоді перед очима темношиїй схарапудливий музикантик.

Але навіть у вагоні було легше, бо там стукотіли колеса, кричав паровоз, кудись тебе везло, щось змінювалося довкола.

А тут — наче смерть.

Іван прокрадався з своєї кімнатки, босий, у са­мих армійських підштаниках, блукав по темних про­сторих залах інтендантської квартири. Рятунку ніде не знаходив. Паркети гад його тяжким тілом рипіли так, наче аж бахкали, від кожного віддиху мовби розлягалася луна — так і жди, що з темного кутка простогне відчаєне музикантове: "Ой! Що шумить?"

Ну, вскочив! Хоч вовком вий. І що ж це воно виходило? Вбити чоловіка простіше й легше, ніж примусити його замовчати, заткнути рота, не дати ні зойкнути, ні застогнати, ні... проклясти. Музи­кант ніби оживав у кожному нічному шереху, в кожній Івановій безсонній миті, підходив упритул, наближав до просторого Іванового виду своє муче­ницьке лице, тихо допитувався: "Хіба може вбивця заборонити убитому ним стогнати віц болю? Відпо­відай: хіба може?"

Коли б поряд був Старшой, Іван знав би, що ка­зати і що робити. Бо Старшой — то було все для Івана: дім, опора, захист, надія.

Тепер утратив усе, і чужий він усьому й усім, а йому так само чуже все довкола. Бездомний страх заволодівав Іваном дужче й дужче, і тута така, хоч вішайся.

Міг би розповісти про музиканта Ангеліні і тим хоч трохи очистити душу. Може, полегшало б? Але ж нерозголошення таємниці. Підписку давав Старшо­му. Та й як він казатиме Ангеліні, що казатиме? Вона, звичайно ж, не повірить, гляне на нього такими очи­ма, що хоч плигай у них, як у глибоку воду, розтягу­ючи слова, спитає: "Що-о таке-е? Це пра-авда?" — "Чого б же я тобі брехав? — промуркоче він. — Мене змалку вчили казати правду", — "Ах, тебе вчили! Його вчили — чи хто бачив таку зачаровану душу! Не підходь до мене! Кому сказала? Не підходь, ти, стра­ховисько!"

В квартирі розпочалося генеральне прибирання (хоч там і так все вилискувало, як офіцерські халя­ви), Ангеліна металася по кравчинях, перукарнях. манікюрницях, Іван улучив момент і попросився на дачу, щоб не плутатися тут під ногами. Його не три­мали, полковниця викликала машину з ад'ютантом, Іван повкидав туди свої чемоданяри, впав на заднє сидіння, прохрипів:

"На вокзал!" Ад'ютант спитав, на який: на Кур­ський, Київський, Білоруський? Чи Іван там знав! Аби ближче до дому. "Поганяй на Київський!" — сказав він.

(Продовження на наступній сторінці)