— Написати треба, яке твоє ставлення до батька-зрадника.
— Моє ставлення? Написати? А як же писати? Старшой, що писати?
— А що писав піонер Павлик Морозов про свого батька, який злигався з класовим ворогом? Чи, може не чув, не знаєш?
Ще б пак не чути й не знати! їхній піонервожатий Грицько Вареник так розмальовував подвиг піонера Павлика Морозова, що малому Іванові тоді аж прикро стало, що він просто Іван, а не Павлик. Старшой же це тобі не Грицько Вареник. Там досить було, заплющивши очі і вхопивши в груди повітря, відбарабанити те, що безтямно визубрив учора, а тут балачками не відбудешся. Тільки в письмовій формі і тільки в найглибшій таємниці. Я, такий і такий, засуджую, відмовляюся, зрікаюся... обіцяю чесною і самовідданою... спокутувати... коли треба, то й власною кров'ю...
Так Іван зрікся рідного батька.
І ні жалю, ні каяття, ні краяння душі. Мертвому однаково ж не поможеш, а живому треба жити. Та й ніхто ж не знатиме, бо для Старшого найперше — нерозголошення таємниці. Не розголосить він і про Івана, про його відступництво і святотатство.
Не від ненависті й злості зробив це, а від байдужості. А байдужі, хоч нікому й не бажають зла не люблять теж нікого, а люблять тільки самих себе бояться тільки за своє життя, і цей страх такий великий, що не вміщається ні в душі, ні в тілі, хоч би воно й було таке просторе і потужне, як у Івана. "В-ван, провди!" Хапався за ті два холодні слова, що падали, мов удари долі для приречених, а для нього лунали збавчою музикою, вигравали райдугами и хоралами життя мало не вічного. Проведи, відведи, заведи іншого, когось, а сам зостанься, будь, тривай 1 втішайся життям, пий його, як нектар, як меди стояні. Проведи над прірвами, над отхланню, над пеклами, над самим краєчком, тонким і ріжучим, мов лезо бритви, — черкнув тим лезом волосинку чужого життя, а в тобі все радіє і клекоче від щастя й захвату, що цілий, живий, незачеплений
Душа змізерніла в ньому вже, мабуть, до макового зернятка, а йому здавалося, що вона розростається нестримно і буйно, мов весняні сади, — таке свято 1 таке розкошування власною цілістю і безкарністю відчував Іван. Тому й не помітив, як ударило його в душу, зоставивши там уже й не просто слід, а глибоку, невигойну рану. Він не помітив, бо то був і не удар, а так собі — приторк, як від мушиної лапки, налетіло й відлетіло, мов тінь од малесенької хмарки. Хіба то для нього? От коли лежав тоді під бомбами в донському степу і коли відхопило в нього шматок м'яса в такому місці, що соромно й сказати, так то був справді удар.
А це?
Нікчемне, нещасне, нездатне ні до чого. Питається: ну, чого плутаєшся під ногами? Здорових, нахрапистих, хоч і найтяжчих ворогів, Іван по-своєму поважав. Сам мав силу, знав, що то таке, отож і чужою силою не нехтував. А цей — якийсь музикантик, худе й бліде, хитається навіть без вітру, шинелька на ньому, наче вкрадена, шапку загубив, у протигазній сумці ноти. Тонка шия замотана сірим вовняним шарфиком. Де він його взяв? Який може бути шарфик у солдата? І як це нещастя із своїм шарфиком добралося так далеко, аж до Пруссії, до самих глибин війни? У нього, крім шарфика, мабуть, ще й градусник під пахвою! А прізвище? Люди добрі! Хто ж із таким прізвищем воює проти німця. Сиділо б собі в Ташкенті чи де там йому сидіти...
Музикант (хоч де ж те, на чому він грав колись?) був ніби контужений, чи що, він розбив (чи загубив) окуляри, нічого не бачив, заблукав між нашим і фашистським переднім краєм, його мали б убити і наші, і фашисти, але якось обійшлося, він все ж прибрів до своїх, ну, а тут уже — пряма дорога до Старшого.
Старшой довго з ним воловодився, вганяючи Івана в подив і навіть в обурення. Все ж ясно! Музикант придурюється і крутить! Окуляри, те-се, світу божого не бачив і не добачив... Коли в тебе очі в лобі стирчать, то повинен бачити без усяких там окулярів! А то: ноги має і не ходить, а швендяє; руки теліпаються, а нездатен ними й ложку втримати; очі світяться), а сліпує й при сонцю. Создав Бог — і ніс висякав!
Коли повів музиканта і на ходу зручніше підтрушував автомат у себе піц плечем, знов подумалося про отой градусник піц пахвою. Нащо такий чоловік? Воно й землі топтати неспособне.
Старшой займав віллу якогось фашистського туза. Башточки, ґаночки, різнокольорові скельця, зали, обшиті темним деревом, кабанячі й оленячі голови на стінах. Підвали теж нівроку собі, хоч і цілу роту там розташовуй.
Іван вивів музиканта з підвалів під мокрий сніг між чорними деревами. Десь тут треба його й прилаштувати, парк просторий, місця на все стачить. Іван поправив автомат і спробував непомітно наблизитися до музиканта, ступаючи легко, сильно, нечутно, по-звірячому гостро вистежуючи кожен порух темної хиткої постаті поперед себе.
— Ой!— застогнав музикант.
— Ти чого? — здивувався Іван.
— Що це? —Де?
— Та ось тут. Шумить.
— Що шумить? Що ти вигадуєш? — розсердився Іван.
— Але я ж чую! — Музикант навіть зупинився, так, ніби хотів показати Іванові, де воно й що шумить.
— Ану, вперед! — скомандував Іван. — Не пробуй мене злякати, бо я вже ляканий-переляканий!
А сам теж спробував прислухатися, що ж воно шумить та гуде, але нічого не почув, крім власного дихання.
Знову став присуватися ближче до музиканта, але знов той аж підскочив:
— Ой!
— Знов шумить? — засміявся Іван.
— Ще дужче. Просто нестерпно.
— Ну, то я тобі безплатно пояснюю. То я так дихаю. У мене ж груди круглі — ото воно й шумить. Циркуляція, пойняв? А в тебе — ні хуху, ні духу. Тонкий, як газетка. Ти, мабуть, і не їси, а все ото тільки харапудишся?
— А-а, не має значення, — тужливо долинуло з холодної темряви.
Тепер Іван, підкрадаючись до музиканта, затримав повітря в грудях, так ніби пірнав піц воду, але знов невдача.
_ Ой! — застогнав музикант. — Що це на мене насувається?
Спиною Івана бачив, чи що!
Тепер уже Іван і не зневажав цього чоловіка, а наче аж боявся.
Досі він бив падаючих, а цього стяв, як колосок у полі. Стоячий, беззахисний, у чутливому здриганні і якійсь незбагненній красі.
Лише згодом, коли музикант чомусь не відходив у забуття, а вперто стояв Іванові в пам'яті, Іван став думати, що в музиканта, мабуть, була якась особлива тонка і ніжна душа, і, може, й гріх було вбивати такого чоловіка. Може, треба було його відпустити? Але як же ти відпустиш, коли за спиною в тебе Старшой, та й цей музикант нездатен до життя простого й черствого, як шкуринка чорного хліба. Він з тою своєю дурною чутливістю тільки мучився б і ніколи й ніде не знайшов би ні щастя, ні спокою. Хіба що треба було тоді вернутися і попросити Старшого, щоб відпустив музиканта, бо хто ж його знає: може, він якийсь талант або й геній.
Але Іван лякався самої думки про таке. Старшой би мовчки його вислухав, а тоді наставив би на нього своє біле, як глина, хрящувате лице і відкарбував:
— У нас геніїв нема! У нас — тільки зрадники!
І що ти йому відповіси? В сорок першім відступали через зрадників, тепер наступаємо недостатньо швидко також через зрадників. Як же тут може меншати суворості? Що далі, то суворості більше й ще більше. У Старшого все точно, як у аптеці.
До їхнього інтендантського полковника приїхала в гості донька (теж знайшла місце для гостювання!), і полковник привів її, щоб показати віллу. Мовляв, це мисливський палацик отого Коха, що розпадлючувався і в Польщі, і в нас на Україні. Іванові і цей палацик, і той Кох, все було до лампочки, він знав свою службу, ото й усе. Але полковник це полковник, Старшой звелів скрізь провести, все показати (сам з підвалів і не висовувався, обіймався там із своїм сейфом), Іван, козиряючи і згинаючи товсту шию, шанобливо посунув слідом за опасистим полковником і його донькою, все б, може, обійшлося благополучно, але інтендантові щось стукнуло в голову, в отому залі з кабанячими головами і оленячими рогами він глянув на Івана і буркнув:
— Старшина, познайомтесь із моєю донькою.
Іван був уже тоді старшина, це правда, але ж перед полковником, який зодягає і годує цілу армію, це просто мізерія.
Полковницька донька (треба визнати, досить підходяща дівчина) стрельнула на Івана великими чорними очима, подала руку;
— Ангеліна.
Він розгубився і від тої пещеної руки, і від чудернацького імені, спаленів лицем, геть забув, що треба відповідати "старшина такий-то!", і бовкнув несподівано для самого себе:
— Іван!
— Ой, як це мило! — не знати від чого зраділа Ангеліна.
На тому ніби й кінець, Іван показав, відпровадив, відкозиряв, але другого дня його покликано до інтенданта, і виявилося: не для службових справ, а на чай із полковником і Ангеліною!
Його, Івана, на чай!
І як почалося, як пішло!
Ясна річ, Старшой про все довідався негайно. Але не нагримав на Івана, не лякав, не погрожував, не забороняв. Сказав коротко: "Хвалю!"
Коли в душі суцільний переляк, то яка ж тут любов? Іван не знав, що воно таке, зате знала Ангеліна і пішла на нього штурмом.
Він спробував нагадати їй, хто він і що. В столицях не жив, орденів на війні не заробив, самі медальки та подяки на бланках, не майор і не капітан, а тільки старшина...
(Продовження на наступній сторінці)