Лукас над цим не задумувався.
5
Цілий вечір і цілу ніч ждав він дзвінка від Пат, але телефон мовчав.
Хосе Дельгадо в своїй книжці "Фізичне контролювання розуму" писав: "Хочеться сподіватися, що загроза ядерної катастрофи буде усунена за рахунок того, що досконаліший мозок майбутнього породить нові ідеї".
А сам пропонує вживлювати в мозок електроди і керувати людьми з допомогою електроімпульсів! Тоді людьми легко можуть маніпулювати такі сірі злочинні суб’єкти, як містер Ор. Може, до цього йде світ? Бо це зручно і навіть комфортабельно для в’ялих душ і для нездар. Для нездар найперше. Гуманістичний індивідуалізм Комстока. Ні страждання, ні експлуатації, а тільки своє щастя для кожного.
Яка облуда! Хіба можна говорити про щастя там, де люди — тільки запасні частини для сліпого державного механізму?
Телефон заклято мовчав, зате навіть сюди, в номер "Мірамару", долинав з каюти Лукасових тортур шерех голосу містера Ора: "Ви повністю використовували американський прапор у своїх інтересах, тепер треба однозначно поглянути, чи відповідає ваша поведінка інтересам американського прапора".
Лукас лежав у темній кімнаті, слухав гриміння трансамериканських експресів і велике дихання океану, заплющував очі, викликав уявою образ Пат. Вона з’являлася перед ним, але щоразу безмовна. Волосся в Пат світилося на кінцях, мов німб. У золотому вінку — тонке лице, здивовані очі, ніжні губи.
"Чого ж ти мовчиш, Пат?" — питав її Лукас, а вона не відповідала, і телефон теж мовчав, і все мовчало, тільки гриміли за стіною тяжкі експреси і незграбно дихав океан.
6
Опинитися в такому райському місці, бути на краю океанських просторів, де немає перепон ні для вітрів, ні для людей, і забратися в цей дерев’яний ящик, який гнітить тобі мозок і душу?
На третій чи на четвертий день, так і не діждавшись дзвінка від Пат, Лукас вийшов із свого добровільного сховища. Особливої свободи він не відчував. Враження було таке, ніби ти в замкненій кімнаті Едгарда По. Визволення було в голосі Пат, може, допоміг би й Хатчінс, коли б подзвонив.
Але телефон мовчав і вдень і вночі.
Лукас вирішив піти повечеряти в готельному ресторані. Коли б пив, то напився б, але вже обійдеться й так. П’яних на світі задосить і без нього.
Вечеря, як і сніданок, була влаштована за принципом "шведського столу". З підносиком у руках обходиш довгі столи з наїдками, береш, що довподоби. Можеш з’їсти на сто доларів або на десять центів, платити однаково треба десять доларів. Скалькульовано за принципом безпрограшної лотереї. Для тих, хто її влаштовує.
Лукасові захотілося поласувати фруктами і сиром, він попрямував туди, де золотилися під тьмавими ресторанними світильниками гори плодів, і коли клав на свою тарілку жовті скибочки папайї, несподівано відчув якусь загрозу.
Він озирнувся майже панічно і мало не впустив тарілку.
Позад нього, зодягнений у новісінький чорний костюм, тримаючи в руках піднос з цілими горами їжі, стояв Хантер і шкірився до Лукаса своїми конячими зубами.
— Ви-и? — не повірив власним очам Лукас.
— В цьому немає найменшого сумніву, — весело заявив Хантер.
— Що ви тут робите?
— Як завжди, збираюся попоїсти.
— Я не про те! Що ви робите тут взагалі?
— Те, що й ви.
— Я рятуюся від таких мерзенних людей, як ви!
— А я женуся за вами, щоб переконати вас, що не належу до мерзенних людей.
— Тоді до кого ж ви належите?
— Ні до кого. Посто сам по собі. Іманентна особа. Вільний, незалежний американець.
— Хіба ви американець!
— Цікаво: а хто ж я?
— Ви… ви… — Лукасові забракло слів. — Я ось тут візьму й задушу вас! Розтопчу, як жабу! Як!..
Хантер зітхнув.
— Ви користуєтеся моєю безсилістю. Коли я голодний, я безсилий не тільки фізично, а й духовно. Давайте нарешті десь сядемо, я з’їм свою убогу вечерю, а тоді спробуємо порозумітися.
— Я не хочу бути з вами під тою самою покрівлею, не те що за тим самим столиком! — вигукнув Лукас.
— Однак доведеться. Ви ж, мабуть, заплатили за готель наперед? Тут такі порядки, як мені відомо.
— Ви вже пронюхали?
— Просто я тут буваю щороку. Тому все знаю.
— Щороку? Не брешіть! Що вам тут робити?
— Уявіть собі: ми щороку проводимо тут свій з’їзд. Нам сподобалося це тихе місце, затишний зал "Мірамару".
— Хто це "ми"? — не повірив Лукас.
— Адвентисти сьомого дня.
— Ви — адвентист?
— Повинен же я кимось бути? От ви, я знаю, католик. Ну, а я — адвентист. Від пророка Єзекиїла: "Невже, переловлюючи душі народу мого, ви спасете душі власні?"
— Може, ви скажете, що містер Ор теж адвентист?
— Цілком можливо. Хоч він і не афішує своїх переконань.
— Вони в нього на обличчі.
— Цікаво: які ж?
— Гумова жуйка!
— В цьому щось.є, — засміявся Хантер. — Мені подобається, що у вас пробуджується почуття гумору. Бо досі я вважав, що ви абсолютно позбавлені здорового глузду і почуття гумору. А так жити не можна. Що це за життя? То ми. десь сядемо?
Непомітно він уже доштовхав Лукаса своїм кістлявим плечем до вільного столика. Лукас скорився. Він повинен був випитати в цього дохляка, чи той прискочив сюди справді випадково і тільки сам, чи слід очікувати й решту.
Хантер нагадував удава, який проковтнув надто великого кролика, але хотів би проковтнути ще більшого, хоч і відчуває, що ось-ось трісне. Але удави мовчать, а Хантер, запихаючись, примудрявся ще й безугавно говорити.
— Поки цей ошалілий світ остаточно сконає, ми повинні пожити, — просторікував він. — Я дивуюся вашій наївності, містер Лукас! Наївності і дурній упертості. Хлопці з Стенфордського синхротрону дещо мені показали й розказали. Пунктирно. Бо ні вони, ні я неспроможні сягнути глибин, які доступні тільки вам. Але вже видно й так! У вас золота голова, містер Лукас. І ваша ідея — це щось унікальне. Цим можна перевернути світ! Які перспективи і які прибутки! Я щасливий, що відкрив вас. Не для фонду "Імансипейшн" і навіть не для людства — я відкрив вас для вас же самого! І треба скористатися з цього, а не бути впертим, як осел. Це просто смішно. Ви можете ставитися до нас як завгодно. Хто ми такі? Маленькі люди. Службовці фонду "Імансипейшн", і більше нічого. Я селекціонер, доктор Ор — координатор, доктор Олсон — дистрибутор, місіс Олсон — комутаторка. Ми чесно робимо свою справу, щоб мати змогу вдовольняти свої маленькі пристрасті. Док Ор п’є свій бурбон і співає про Кеті. Доктор Ол шпигає людей гидотою. Місіс Олсон прагне міняти чоловіків у своїй постелі частіше, ніж простирадла. Ну, а я — попоїсти. В Фріско я завжди йду до ресторану "Голодний тигр". Від самої назви вже збуджується апетит!
Лукас підвівся. Нічого він не почує від цього чоловіка.
7
Телефон у його номері захлинався від дзвеніння. Лукас, не зачинивши дверей, побіг до столика, вхопив трубку.
— Хелло! Тут Лукас! Це ти, Пат?
Дзвонила мама Беренікс. Голос без філантропійних захватів, сухий, ніби з автоматичного пристрою.
— Містер Лукас? Шкодую, що вимушена повідомити вам…
Він нічого не розумів. Що повідомити? Чому "шкодую"? І що це за голос?
— Місіс Хіган, про що ви? Одну хвилиночку" я тільки зачиню двері. Прошу вас, місіс Хіган.
— Справа в тому, — не відпускаючи його від телефону, повільно промовила мама Беренікс, — справа в тому, що Пат загинула, містер Лукас.
Це було схоже на якийсь жорстокий жарт. Щоправда, матері так не жартують, але ж коли йдеться про смерть їхніх дітей, тоді вони плачуть! Місіс Хіган і в гадці не мала плакати. Принаймні оце тепер, перед телефоном.
Лукас щось став белькотіти в трубку, але мама Беренікс безжально урвала це белькотіння.
— Містер Лукас, слухайте мене уважно. Очевидно, Пат була у відчаї, коли не зустріла вас в аеропорту. Вона так само вразлива, як і я, і, природно, була у відчаї. На знак протесту вона з тими своїми спільниками хотіла висадити в повітря один із сквотів (яке жахливе слово!), але, видно, щось там у них скоїлося, і вони всі загинули разом з будинком. Детективи знайшли в руїнах тільки третю фалангу пальця правої руки Пат. Ми впізнали його по смарагдовій змійці. Пат завжди носила це кілечко, вважаючи його своїм талісманом. Я дуже шкодую…
Може, вона все ж заплаче? І чому урвала на півслові?
Лукас так і стояв у темному номері з трубкою в руці. Крізь незачинені двері вривався до кімнати гуркіт машин на шосе. А може, то гриміла безнадія?
Він поклав трубку. Пішов, зачинив двері. Не знав, куди себе подіти. Про що говорила мама Беренікс? Ага, талісман. Пат вірила, що його талісман врятує її від лиха. Подарований у дні їхньої найбільшої любові. Різдвяні вулиці Грініч-Віліджа. 3атишні крамнички з дріб’язком. Відвідини старого букініста, дарунки Пат йому, Лукасу. Карта подорожей апостола Павла і його подорож у нещастя. І той талісман. Не врятував ні Пат, ні його самого. Як і його ідея не принесла щастя ні людству, ні йому самому. Може, й загибель Пат — теж від його божевільної ідеї? Наслідок і кара за те, що замахнувся на всю світобудову.
(Продовження на наступній сторінці)