— Тепер уже не страшно. Ми куди летимо?
"Боїнг" розганявся по бетонній смузі, от-от мав знятися в повітря.
— В Санта-Барбару.
— От і прекрасно! Давно там не був. Колись зупинявся в готелі "Мірамар". Чудо! Ви знаєте "Мірамар"?
— Мені трохи далі від Санта-Барбари. Автобусом.
— Ну, а я в "Мірамар". Чарльз, хочеш зі мною? Завтра ми пішли б на пірс ловити рибу.
— Він ще малий і не розуміє.
Літак пробився в надхмар’я, стюардеси пропонували напої, готувалися нагодувати пасажирів сніданком. Малий Чарльз белькотів щось нерозбірливе. Джейн пояснила:
— Він турбується, щоб ви теж снідали з нами.
— Дякую, Чарльз. Я постараюсь поснідати, щоб мати якомога більше сили. І ти теж повинен добре їсти, коли хочеш бути дужим. Ти хочеш мати багато сили?
У малого горіли від захвату чорні круглі оченята. Лукас мимоволі подумав: чому він не отакий маленький чорний хлопчик?
2
Аеродром у Санта-Барбарі був провінціальний, домашній якийсь, чи що. З "боїнга" сходили по металевій драбинці просто на спалену сонцем траву. Будівля аеродрому нагадувала мексиканську гасієнду. Червона черепиця, відкрита галерея, щось ніби паті о. Лукас рвався до телефону, щоб дзвонити до Фріско й розшукувати Пат, але довелося махнути рукою. В цьому сонному царстві, мабуть, проіржавіли й телефонні проводи. Подзвонить уже з готелю.
До міста він добрався в мікробусикові. Коли назвав водієві "Мірамар", той здивувався: до такого готелю пасажири мікробуса ніколи не їздили.
— Не переймайся занадто, — заспокоїв його Лукас. Вигляд він мав справді не для дорогих готелів. Хоч перед тим, як поїхати з плантації, виправ свої джинси, а в Майамі купив нову сорочку, деякої пошарпаності позбутися не вдалося. Пат, ясна річ, була б у захваті, бо її просто нудило від напрасованих людей, але Пат немає і нічого немає, крім безпритульності й гоніння.
Мікробус котився понад океаном. Дорога під пальмами, зелені газони, розквітла бегонія, чепурні, мов з поштових листівок, будинки людей середнього і трохи вище, ніж середнього, достатку.
Готель "Мірамар" втулився між шосе і вузькою смужкою океанського пляжу. Між океаном і готелем пролягала, здавалося б, непереборна перешкода: лінія трансконтинентальної залізниці, поїзди між двома океанами — Пацифіком і Атлантичним — з інтервалом у три-п’ять хвилин сто вагонів по сто тонн кожний, залізний перестук коліс, зітхають рейки, вгинається земля, рветься на шмаття простір, для людини — ні місця, ні спокою. А "Мірамар" став так, ніби був там вічно. Вигнувся, повторюючи вигин сталевих рейок, довгим невисоким корпусом, затулився від шосе широколистими банановими деревами, пустив уздовж номерів відкриті тераси, які з одного боку збігали сходами до ресторану, а з другого — до неглибокого тунелю, що виводив просто на пляж. Лукас жив у цьому готелі вже двічі. Вони приїздили пограти з командою Центру вивчення демократичних інституцій. "Мірамар" запам’ятався як химерний барак з вигодами. Дерев’яна кімната без стелі, газовий калорифер замість кондиціонера. У ванній — електробойлер для нагрівання води. Є навіть міні-кухня, де можна зварити каву або підігріти щось із купленого в супермаркеті, коли ліньки йти до ресторану.
В шухляді готельного столика Лукас знайшов папір і кулькову ручку, накидав програму найближчих Дій:
1. Подзвонити до Пат.
2. Залагодити справу з кредитними карточками.
3. Найняти у "Гертца" машину.
4. Знайти Хатчінса з Центру вивчення демократичних інституцій.
5. Подзвонити до Пат.
6. Подзвонити до Пат.
7. Подзвонити…
Рука вже тягнулася до телефону, Лукас навіть не глянув, котра година, не подумав, є в Хіганів хтось дома чи немає, цифри набиралися мовби самі собою, і телефонні гудки лунали, ніби музика сфер.
Несподіванно Лукас попав на маму Береніке. Він трохи розгубився. Все ж таки місіс Хіган — це не Стів.
— Місіс Хіган? Це Лукас. Як ся маєте?
— Ах, містер Лукас! — проворкувала мама Беренікс. — Як це мило з вашого боку, що ви подзвонили. Сподіваюся, у вас все гаразд?
— Дякую, місіс Хіган. Стів казав мені, що ви були в Найробі і там зустрілися з Пат?
— Ви навіть не уявляєте, містер Лукас, в якому я захваті від конгресу. Це було грандіозно! Міжнародний конгрес жінок-філантропок. Найблагородніші серця планети в цьому африканському місті, довкола якого на волі гуляють леви, слони, носороги, буфало, леопарди. Уявляєте? Я головувала на одному з засідань. Враження незабутнє!
— А Пат? — несміливо перепинив Лукас потік захватів. — Як же Пат?
— Ви питаєте про це несерйозне дівчисько? Хіба вона що-небуть розуміє? Я пробувала затягти її хоч на одне засідання, але куди там! Вона заявила, що споглядання диких звірів для неї набагато приємніше, ніж нудьга від пустого словоливства. Уявляєте: називати наш надзвичайно плідний обмін думками словоливством!
— Але ви повернулися додому разом? — делікатно поцікавився Лукас.
— Це я привезла її до Штатів. Інакше це дике дівчисько досі б металося там десь між Кенією, Танзанією і ще якимись там первісними країнами.
— Пробачте, місіс Хіган, але я хотів би… Ви не могли б сказати, де тепер Пат? її немає вдома?
— Вдома? Вона взагалі ніколи не живе вдома. Але сьогодні… Стривайте, містер Лукас, але ж, здається, Стів сказав, ніби Пат вас має зустрічати. Де ви, містер Лукас? Звідки дзвоните?
Лукас завагався: казати чи ні? Коли ця банда підслухує всі телефонні розмови Хіганів, то рано чи пізно доберуться й до його вимушеного сховища.
— Я в Санта-Барбарі, — сказав він. — Готель "Мірамар". Коли ваша ласка, місіс Хіган, передайте Пат мій номер телефону. Я ждатиму щовечора. Вдень тут у мене деякі справи.
— Передам неодмінно, — запевнила його мама Веренікс, — мені було приємно почути ваш голос, містер Лукас.
— Тоді що ж казати про мене? — витискуючи з себе всі рештки ґречності, промимрив Лукас.
Він весь зіпрів од цієї розмови і, щоб хоч трохи просвіжитися, вирішив збігати скупатися.
Коли проходив коротким тунельчиком, над головою загримів трансамериканський експрес. Враження було таке, ніби на тебе валиться мало не вся земна куля. Лукас мерщій вискочив на волю, вгрузаючи в тяжкому піску, побіг до океану, тільки біля самої води озирнувся, провів поглядом поїзд. То був ешелон контейнерів. Сталевосірі, зеленкуваті, сріблясті, темно-червоні, мов бичача кров, міцні чотиригранні коробки з ребристої сталі котилися повз нього, виринаючи з-за повороту, ховалися за новим поворотом, мігтіли виразними, видними здалеку написами: "Локхід", "Дженерал Дайнемікс", "Мацусіта", "Міцубісі", "Морфлот. Одесса".
Ешелон з контейнерами пройшов, ось-ось з-за невидимого закруту з’явиться новий експрес, а Лукас. забувши, навіщо він тут, стояв і не міг відвести погляду від рейок, по яких щойно котилися герметично закриті таємничі контейнери з назвами фірм, корпорацій, країн і континентів, їхнє видиво промайнуло в нього перед очима за якусь мить, але не зникло, а мовби розпросторювалося в душі, сповнюючи її нез’ясованою тугою і відчуттям безсилля. Чому людині не дано ось так вільно й могутньо переміщуватися в просторі, полишаючи позад себе непривітні краї, злих людей, сувору долю? Чому не можемо ось так несподівано з’являтися і ще несподіваніше зникати за поворотом, линути далі й далі, нестримно, потужно, вічно?
Жадоба безмежжя народилася в Лукасовій душі, мов жадоба вирію у перелітних птахів, і він подумав, що ось тут згодилося б уміння неймовірної концентрації розуму, про яку мріяв, бо тоді не було б ніяких перепон, самою тільки силою розуму йому вдалося б дифундувати крізь сталеві стінки контейнерів, стати самому сталевим і водночас невагомо-летючим, зникнути з цього узбережжя, щоб зродитися десь в іншому місці, зматеріалізуватися там і тоді, де й коли ти вважатимеш за потрібне.
Лукас аж застогнав од нестерпного болю в душі. Що з ним? Може, ще й досі діють страшні препарати червоном’ясого Олсона? Може, знов тоне він і задихається від стисків анектину і не може вибратися на поверхню, щоб ухопити бодай ковток повітря?
Тоді вже краще втонути в справжньому океані, поволі занурюючись у його води, що пахнуть далекими островами, райськими плодами, тайфунами і загадковістю.
Жбурнувши на пісок товстий готельний рушник, Лукас бігцем кинувся назустріч високій океанській хвилі.
3
День був довгий — саме для ділових людей. Найперше треба було подбати про кредитні карточки, бо зароблені на плантації гроші вже кінчалися, а видатки тепер зростатимуть щодня й щогодини: адже не досить вирватися на волю — за неї треба ще й платити.
Лукас найняв у прокатній фірмі просторий "Матадор" (велика машина давала відчуття свободи), з’їздив до банку (незграбна споруда, яка псувала листівковий пейзаж Санта-Барбари, вже двічі хтось її підпалював, але пожежники не дали згоріти), одержав нові кредитні карточки, хотів був купити щось з одягу, але махнув рукою і вирішив з’явитися в Центрі вивчення демократичних інституцій так, як був.
(Продовження на наступній сторінці)