І він гордо пояснив, що на його батьківщині всі звуть його "курячим королем", бо він володіє величезними птахофермами, де щодня вилуплюється один мільйон двісті тисяч курчат! Вся країна їла б тільки його курчат, якби там не було ще одного "курячого короля", з яким доводиться весь час змагатися — в кого більше купуватимуть курчат. Містер Квік усе своє життя займається цією справою. Хіба ж можна примусити такого великого знавця й спеціаліста прийняти індика за курча?!
Все це він розповів такою покаліченою мовою, що ви нічого не зрозуміли б, коли б так все написали, як він казав. Отже, тут тільки передано приблизний зміст його обуреної промови.
Але офіціантові неодноразово доводилось мати справу з іноземними туристами і тому він одразу все зрозумів.
— Заспокойтесь, прошу вас, — ввічливо сказав він. — Таких курчат справді ніде в світі нема. Але це таки дійсно курча, і ви легко можете в цьому впевнитись, коли покуштуєте його.
І він швидко й вміло відкраяв скибку смаженого птаха і поклав на тарілку перед містером Квіком.
Містер Квік узявся за ніж та виделку, недовірливо одрізав шматочок і поклав собі в рот.
— О! — сказав він з виразом величезної насолоди, — Це таки дійсно курча! Надзвичайно ніжний і смачний м’ясо!
І через те, що містер Квік був дуже голодний з далекої подорожі, він почав швидко й жадібно їсти, і більше нічого не казав, аж поки не наївся донесхочу.
Наївшись і розплатившись за обід, містер Квік спитав офіціанта — чи не може той йому сказати, якщо це не таємниця: звідкіля ж беруться отакі курчата, здоровенні, як індичка?!
— О ні, це зовсім не таємниця! — сказав офіціант. — Наш ресторан одержує їх прямо з дослідного господарства Наукового інституту. Воно міститься на Науковій вулиці, там же, де й інститут.
— І турист можна дивитись? — зацікавлено спитав містер Квік.
— Звичайно, можна. Там щодня повно екскурсій.
І офіціант докладно пояснив чужоземцеві, як добратися до того дослідного господарства.
Ідучи за чіткими вказівками офіціанта й самовпевнено орудуючи своєю чудернацькою мовою, містер Квік незабаром потрапив куди треба.
Біля воріт дослідного господарства він здибався з великою групою школярів, що прийшли сюди на екскурсію. Завідуючий господарством гостинно зустрів відвідувачів і запропонував іноземному туристові, якщо він розуміє нашу мову, приєднатися до шкільної групи екскурсантів. Містер Квік охоче погодився.
— Я дуже добре розуміти й говорити вашу мову! — сказав він.
Хтось; із хлоп’ят пирснув од сміху, але другий стиха тицьнув його кулаком у бік.
— Чого смієшся? Незручно! Це ж іноземець!
Сміхунчик знітився і сховався за спини товаришів. І всі пішли слідом за завідуючим у простору, але зовні нічим не примітну будівлю, що стояла серед зеленого саду.
Містер Квік з цікавістю оглядався навколо. Щось він не бачив вольєр, себто огороджених металевою сіткою майданчиків, де випасалися б курчата. І взагалі, крім двох будинків — одного трохи більшого, другого — меншого, на території дослідного господарства нічого не було.
— А де ж ви тримаєте птахів! — спитав містер Квік у завідуючого.
— Ніде, — люб’язно пояснив той, — як тільки вони вилупляться, в інкубаторі, ми передаємо їх споживачам.
— Як? Отаких маленьких?
Завідувач посміхнувся.
— Почекайте хвилинку, зараз ви самі все побачите!
От вони всі прийшли до приміщення, де стояли великі прилади, схожі на шафи. :,п.,
— Це інкубатори, — пояснив завідувач, — обігріваються вони електрикою. їх у нас шість. Ми закладаємо в них яйця по черзі, протягом шести день. Через три тижні курчата починають вилуплюватися, теж по черзі — спочатку в першому інкубаторі, потім в другому, третьому й так до кінця, поки всі інкубатори не спорожніють і не будуть заповнені новими яйцями. Потім — перерва на два тижні, під час якої ми уважно стежимо, щоб всі прилади добре працювали, щоб яйця грілися рівномірно з усіх боків тощо.
— Все це я добре знати, — зневажливо сказав містер Квік, — Але ж це дуже мало! Невигідно мати такий малий господарство.
— Ви забуваєте, що це тільки дослідне господарство, — пояснив завідувач, — воно має в основному наукові завдання: випробовує новий винахід. Але я вже казав вам — зачекайте хвилинку, ви самі зараз усе побачите!
І чемно вклонившись іноземцеві, завідувач відійшов од нього до школярів і підвів юних екскурсантів до одного з інкубаторів. Там вже почали вилуплюватись із яєць курчата.
Хлопці й дівчатка з радісними вигуками, навперебій заглядали у віконце, через яке можна було спостерігати, як малесенькі створіння пробивають дзьобиками шкаралупку й вилазять на світ. Пухнасті, жовтенькі, вони нагадували клубочки м’якої вовни і дуже сподобались школярам, особливо дівчаткам.
Тільки містер Квік цілком байдуже дивився на це велике диво природи: адже в нього вдома було хтозна-скільки отаких інкубаторів і він так надивився на те, як вилуплюються курчата, що це його аж ніяк не цікавило. Він нетерпляче чекав — що буде далі.
І от всі побачили ще більше диво, і тепер вже не диво природи, а диво, створене людським розумом.
Дві жінки в білих халатах почали виймати одне по одному курчат з інкубатора й пересаджувати їх у просторі дерев’яні клітки, а по дорозі вкладати кожному з них у рот маленьку круглу таблетку зеленого кольору, схожу на цукерку.
Не встигали курчата потрапити у клітку, як одразу починали просто при очах швидко-швидко збільшуватись, зростати, ставали курчатами-велетнями!.. Вони ставали більшими за звичайних дорослих півників та курей, з добрих індиків завбільшки, але... залишалися все ж таки тими самими курчатками — жовтими, пухнастими, схожими на великі клубки м’якої вовни.
У містера Квіка аж дух перехопило! Що за диво дивне?! Оце так справді великий винахід!.. От якби йому, містеру Квіку, роздобути ці таблетки, дізнатися — з чого вони зроблені... Він би тоді зміг такий прибуток мати, що ніякі інші "курячі королі" неспроможні були б з ним змагатися. Адже з цими таблетками курчат не доводиться навіть годувати, не доводиться чекати, поки вони виростуть!..
— Це просто чудово! — в захваті сказав він і, звертаючись до завідувача, спитав, що то за таблетки, де їх дістають і з чого вони зроблені?
— Їх виробляють тут же, при нашому дослідному господарстві, — відповів завідувач. — Але з чого вони робляться, я вам сказати не можу: це секрет виробництва, або, вірніше, — наукова таємниця! Це один наш учений, відомий винахідник, винайшов такий засіб, але досі ще його тільки випробовують.
— Цей учений — дідусь нашого школяра! — втрутився в розмову один з хлопчиків. — Ось його внук, Юрчик!
Містер Квік кинувся до вказаного хлопчика, якого назвали Юрчиком, і почав гаряче потискувати йому руку.
— Я дуже радий! — захоплено повторював містер Квік. — Для мене такий великий приємність знайомитися внук такої великої людини!
Юрчик трохи зніяковів, але вирішив, що треба підтримати розмову з цим чудернацьким іноземцем.
— Ви, мабуть, теж учений? Теж винахідник? — ввічливо спитав він.
— О, так! — відповів містер Квік, — Я є великий знавець курячої справи!
Хлопчики й дівчатка з повагою подивилися на нього. Вони ж знали, що в капіталістичних країнах живуть не самі капіталісти, а й трудящі люди — робітники, й селяни, й службовці, і вчені. І вони подумали, що цей іноземець і є такий вчений. їм зовсім навіть на думку не спало, що це може бути найсправжнісінький капіталіст.
Клітки з велетенськими курчатами тим часом були винесені з приміщення і повантажені на грузовики, а завідувач став показувати школярам, що треба робити далі.
Поки всі уважно розглядали, як чистять інкубатор, щоб закласти в нього нові яйця, містер Квік тишком-нишком підійшов до Юрчика і потихеньку відвів його вбік.
— Любий хлопчику, — сказав він стиха, — скажіть, будь ласка, ваш великий дід ще нікому не продати патент на свій винахід?
— А що таке патент? — спитав Юрчик, — І як це так — продати?
— О, це значить — передати секрет виробництва, — пояснив містер Квік, — і за це одержати гроші.
— Ні, — сказав Юрчик, знизавши плечима, — нікому він нічого не продавав.
Містер Квік страшенно зрадів.
— Мій любий хлопчику! — вигукнув він. — Я вас дуже просити — знайомити мене ваш великий дід! Я хотів купувати його винахід і давати йому дуже-дуже багато грошей!
Юрчик здивовано подивився на іноземця.
— Як же дід може продати свій винахід? — спитав він, — Це ж його наукова праця, а не якась власна річ! Хіба наукова праця продається?
— Звичайно, продається! — впевнено відповів містер Квік. — Я ж давати великі гроші! І ніхто про це не знати... Це буде наш бізнес.
Юрчик аж очі витріщив; що за чудні розмови?! І раптом здогадка блискавкою майнула в його голові — так он воно що! Цей іноземець, мабуть, зовсім не вчений... недарма він каже "бізнес"! Це слово Юрчик десь чув — може, по телевізору або по радіо — і знав, що такі слова говорять капіталісти. А з капіталістами розмовляти... ні, краще не треба!
І Юрчик швиденько позадкував геть від іноземця, ближче до своїх товаришів.
(Продовження на наступній сторінці)