Щоденник гуртка юних натуралістів.
Потім вони розподілили між собою дні — коли кому чергувати, і наступного дня пішли до дослідного господарства.
— Добрий день! — сказав Юрчик, входячи разом з друзями до того приміщення, де стояли інкубатори. — Ми — гурток юних натуралістів 2-го "А" класу 235-ї школи. Можна нам провадити у вас наші спостереження?
— Будь ласка, будь ласка, — відповів завідувач, — ми завжди раді нашій зміні — молодим птахівникам. Ось познайомтеся, прошу, із нашими старими спеціалістами в цій справі.
Хлоп’ята ввічливо привіталися з двома жінками в білих халатах, що стояли біля інкубатора. Одну з них аж ніяк не можна було назвати "старою", бо це була ще зовсім молода, червонолиця дівчина. Вона привітно посміхнулася нашим хлопцям і потиснула їм руки.
Зате друга й справді була стара. Сиві пасма волосся висувалися з-під низько напнутої на лоба білої хустки. Вайлувата широкоплеча постать її виглядала якось дивно, і це враження ще посилювалося її великими спритними руками й величезними пласкими черевиками, що виглядали з-під досить довгої спідниці. Вона суворо подивилася на хлопців і сказала хриплим голосом:
— Це непорядок, щоб у робочому приміщенні перебувало весь час стільки сторонніх осіб!
Юрчик подумав, що це правильно, і до того ж йому сподобалось, що стара птахівниця сказала про них, хлопчаків, як про дорослих — "сторонні особи"! Він подивився на неї з повагою і ввічливо пояснив:
— Ми не перебуватимемо тут усі водночас. Ми будемо по черзі.
— А-а, то інша справа! — схвально кивнула головою стара і повернулася до інкубатора, бо курчата от-от вже мали починати вилуплюватись.
Першого разу залишилися при цьому всі троє. Було дуже цікаво. Кожну таблетку завідувач сам передавав птахівницям з банки, де ці таблетки зберігалися, а "юні птахівники" напружено стежили, як птахівниці брали курчат і вкладали їм у дзьобики зелені блискучі кульки. Всі курчата своєчасно збільшилися. Потім у звільнений та вичищений інкубатор заклали нові яєчка, щоб через три тижні з них знову вилупилися курчата.
— На сьогодні все! — сказав завідувач, — Завтра почнеться вилуплювання в другому інкубаторі, потім у третьому, четвертому і так далі. Отже, приходьте завтра, післязавтра і ще протягом трьох днів, поки не вилупляться курчата в усіх наших інкубаторах.
Хлопці були дуже задоволені. Вони записали в свій щоденник:
"2 березня. Спостереження провадили всі троє. Всі курчата збільшилися".
— А хто ця стара птахівниця? — спитав Юрчик, коли завідувач вийшов проводити хлоп’ят, — мені здається, що тоді, коли ми приходили на екскурсію, її не було, була якась інша.
Завідувач засміявся.
— О, я бачу, ти спостережливий хлопець! — сказав він. — Справді, в нас була раніш інша птахівниця. Але вона звільнилася, бо мала кудись виїхати, й ми прийняли на роботу оцю стару. Це надзвичайно досвідчена спеціалістка, вона знає про курей і про курчат все, що тільки можна знати!
Наступними днями в щоденнику з’явилися такі записи:
"3 березня. Спостереження вів Сергій. Всі курчата збільшились. Була екскурсія з цукеркової фабрики".
"4 березня. Спостереження вів Олег. Двоє курчат залишилися малими. Відсаджені в окрему клітку. Уважне розслідування довело, що таблетки з їхнього рота не повипадали, бо їх ніде нема. Можу заприсягтися, що я бачив, як курчата їх ковтали. Сторонніх осіб у приміщенні не було".
Неважко собі уявити, як схвильовано обговорювали хлопці цей запис, зібравшись увечері в Юрчика. Адже залишилося тільки три дні до кінця вилуплювання курчат з усіх інкубаторів!.. А через два тижні вже йтимуть знову заняття в школі, й "гурток юних натуралістів" аж ніяк не зможе провадити спостереження. Невже ж отак і не пощастить за ці останні три дні що-небудь помітити й знайти хоч якусь розгадку неприємної таємниці?!..
— Ви ж пильнуйте як слід ці два дні, Юрчику й Сергію! — сказав Олежко. — А на третій, останній, день ми вже підемо знов усі втрьох спостерігати!
III
На другий день після цього Юрчик щодуху поспішав до дослідного господарства. Це було його чергування. Він біг бігцем, аж захекався.
А чому це він так захекався?
А тому, що після кількаденної весняної відлиги цього ранку добре підморозило й у багатьох місцях на тротуарах створилися чудові сковзалки. Хіба ж можна байдуже пройти мимо такої сковзалки?! Юрчик, звичайно, не міг. Він обов’язково повинен був з розгону прокотитися по кожній сковзалці хоча б двічі!.. Біля сковзалок юрбилися хлопці й дівчатка, кожному хотілося посковзатися, отже, поки Юрчик чекав щоразу на свою чергу, час ішов. І тепер, звичайно, йому доводилось бігти щодуху, щоб не запізнитися на чергування.
Та ось вже й Наукова вулиця!.. На розі тут був годинник, Юрчик побачив, що не запізнюється, й трохи притишив ходу.
Раптом він помітив, що перед ним в тому ж напрямку поквапливо посувається якась дивна, але нібито знайома постать. Це була широкоплеча, вайлувата жінка, яка поспішно йшла великими кроками, розмахуючи руками. Довгі поли її непоказного пальта й спідниці, що висувалася з-під нього, смішно метелялися навколо ніг, взутих у величезні пласкі черевики.
"А-а, — здогадався Юрчик, — це ж стара птахівниця! Значить, не я один сьогодні мало не спізнився!"
Тільки він встиг це подумати, коли раптом жінка посковзнулася на підмерзлій калюжі, незграбно змахнула руками, намагаючись втриматись на ногах, але не втрималась і гепнулася на землю. Юрчик злякано скрикнув і кинувся на допомогу.
Зненацька він побачив, що при падінні з кишені старої випала якась бляшана коробочка, розкрилася і по підмерзлому снігу розкотилися блискучі зелені кульки.
— Що це таке?! — вигукнув Юрчик, — Таблетки? Звідкіля вони тут?
Птахівниця в ту ж хвилину схопилася на ноги з такою швидкістю, якої важко було чекати від старої жінки.
Але, глянувши на коробочку й на розгублене Юрчикове обличчя, вона хутко обсмикнула спідницю й засміялася своїм хрипким голосом:
— Які таблетки! Це ж цукерки! Звичайні ментолові цукерки від кашлю! Поласуй, якщо хочеш, і допоможи мені їх зібрати
Справді... Юрчик згадав, що, коли він кашляв, мама купувала йому такі точнісінько цукерки. Машинально він узяв одну, сунув до рота й одразу відчув її приємну солодку прохолоду. Юрчикові стало соромно своєї підозрілості, він почервонів і заходився якнайшвидше збирати розсипані цукерки в коробочку.
— Доводиться смоктати оцю погань, — сказала жінка, — бо чуєш, як я захрипла? Тільки ти нікому не кажи про ці цукерки. Ніхто ж не знає, що я застуджена, думають, що це в мене зроду такий голос. І якщо дізнаються, то можуть відсторонити від роботи, поки не пройде, а це мене зовсім не влаштовує!
Юрчик пообіцяв не говорити, хоч йому все це здалося трохи дивним.
Але день проминув без будь-яких ускладнень. Курчата вилуплювалися й потім збільшувались як годиться. Все йшло спокійно й тільки раз у раз Юрчик помічав, що стара птахівниця нібито трохи стривожено поглядає на нього.
"Невже вона боїться, що я патякатиму про її застуду? — подумав Юрчик. — Шкода, що вона не знає, як я добре вмію тримати язик за зубами!"
Повернувшись додому, Юрчик записав у щоденнику:
5 березня. Спостереження Юрка: все гаразд, всі курчата збільшились".
Записав він це і замислився.
А все ж таки підозріло... Якийсь навмисний збіг обставин: оця застуда... і ментолові цукерки, такі подібні до збільшувальних таблеток... Ні, все це неспроста! Треба порадитися з хлопцями...
Але хлопці чомусь не йшли. В цьому не було нічого дивного, адже зараз канікули, в усіх кінотеатрах ідуть цікаві для школярів картини. Та Юрчик хвилювався все дужче й дужче і зрештою вирішив, що він наробив дурниць, не розповівши нічого завідувачеві. Треба негайно це виправити!
І вже не чекаючи товаришів, він побіг знову до Наукової вулиці.
Вже стемніло, Юрчик підійшов до воріт дослідного господарства й побачив, що ворота замкнені. Крізь ґратчасту огорожу було видно, що у вікнах двох будинків на території господарства не світилося жодного вогника. Юрчик щосили застукотів у ворота й загукав:
— Гей-гей! Чи є там хто живий?!
І раптом він побачив крізь огорожу, що від другого будинку, — того, де містився маленький завод, що виробляв збільшувальні таблетки, — метнулася вбік якась незграбна постать. Метнулася до паркана, з несподіваною спритністю перемахнула через нього й зникла в глибині провулка.
Недовго думаючи, Юрчик з криком кинувся за нею. Але наздогнати не зміг і тільки побачив, як за ріг майнуло знайоме пальто й довга спідниця...
Так, це був не хтось інший, а саме вона, та стара птахівниця! Вона чомусь нишпорила тут, на території дослідного господарства, ввечері, коли нікого нема... І потім отак спритно перестрибнула через паркан, коли почула стукіт і вигуки біля воріт! Стара жінка — і отак стрибати?!. Як хочете, а це вже без всякого сумніву підозріло!
Що ж тепер робити? Як дізнатися, що це за людина — ота стара птахівниця? Якщо вона й є прихований ворог, то як її викрити?..
Раптом Юрчик згадав, як він торік дізнався, хто винний і хто невинний в одній шкільній пригоді. Це він зробив за допомогою чудового дідового винаходу — кишенькового думкоприймача. Прикладеш цей прилад до вуха — і чуєш усі думки тої людини, на яку дивишся, так, ніби вона їх вимовляє вголос.
(Продовження на наступній сторінці)