Почав здогадуватись про це він лише тоді, коли проминуло з годину, а лісу все не було кінця. Мабуть, таки дійсно пішли не в той бік!.. Але що ж тепер робити? Іти вперед і вперед — куди-небудь обов’язково вийдемо, адже нема тут у нас таких лісів, що їм нема меж!.. Це ж тільки в тайзі, десь у Сибіру можна отак зовсім пропасти, ще й зустрітися з ведмедем або навіть з тигром!.. А тут і звірів ніяких нема, крім білок та зайців та ще, може, оленів.
— Я стомилась, — сказала нарешті Талюня, — давай посидьмо трохи. І можеш від мене не приховувати. Я й сама вже знаю, що ми заблудились.
Вони сіли під деревом і стали відпочивати. Талюня заснула, а Юрчик сидів-сидів над нею та незчувся, як і сам задрімав.
IV
Коли діти прокинулись, сонце вже почало схилятися додолу. Мабуть, вже давно проминув час обіду! — це було цілком ясно й без годинника.
— Страшенно їсти хочеться! — зітхнула Талюня.
— Мені теж! — відгукнувся Юрчик. Він подумав, що в нього в трубочці ще є одна, остання пілюлька, яка призначалася на сьогоднішній обід. Але... що ж їстиме Наталя? Не може ж він бути сам ситий, а вона — залишатися голодна!
— Може, пошукаємо грибів або ягід? — невпевнено запропонувала дівчинка.
— Грибів щось не видно, та й як би ми їх їли незварені? — сказав Юрчик. — А ягоди он є на тих кущах, то, мабуть, ожина чи малина. Тільки вони ще зовсім зелені. їх їсти не можна. Ходімо краще далі!
І вони пішли далі. Але незабаром Талюня знову спинилася.
— Я просто не можу більш терпіти, так їсти хочеться! сказала вона.
Юрчик злякався. Що як вона так охляне, що й іти не зможе?! А треба ж іти, бо не може того бути, щоб вони не вийшли нарешті з цього лісу. Йому самому то нічого, адже він хлопець і ще й не такі труднощі може подолати! А вона дівчинка, та ще й Талюня Манюня, недарма її так прозвали!..
— Слухай, — сказав Юрчик, — я казав тобі, що цих ягід не можна їсти, бо вони зелені. Але постій тут, почекай. Я зараз найду тобі особливу ягідку, чарівну!
— Ну, пошукай, — сумно посміхнулась Талюня й сіла під деревом, — я все одно не можу далі йти.
Ага, він так і думав, що вона охляне... І цілком ясно, що треба дати їй оцю останню пілюльку. Але він не може порушити обіцянку, яку дав дідові: не може показувати їй пілюльку й поясняти, що то таке. Він зробить так, щоб вона її проковтнула, не знаючи про це...
І Юрчик відійшов трохи й швидко знайшов на кущі дикої малини ще зовсім зелену ягідку. Він зірвав її, дістав пілюльку й засунув в те заглиблення, яке залишається на малиновій ягоді, коли зірвати її з гілочки.
— Знайшов! — сказав Юрчик, повертаючись до Талюні. — Заплющ очі, відкрий рота і ковтай зразу ж те, що я тобі дам!
— А ти мені не покладеш до рота якусь погань? — злякано спитала вона.
— За кого ти мене вважаєш?! Не погань, а чарівну ягідку. От, можеш на неї поглянути. Вона несмачна, справді, але ти ковтай зразу, не розбираючись. От побачиш — як з’їси її, то будеш наїдена, начебто цілий обід з’їла, і перше, й друге і третє!
Талюня довірливо розкрила рота й заплющила очі. Юрчик поклав у рот їй ягоду з пілюлею, і вона проковтнула її.
— О! — здивовано сказала вона за якусь мить, — Я й справді зовсім наїдена! І можу йти далі ще хоч цілий день!
— Ну, то ходім швидше! — сказав Юрчик.
Весело пробігши вперед кілька кроків, Талюня враз зупинилась.
— А ти? — спитала вона. — Ти й для себе знайшов чарівну ягідку?
— Ні, — відповів Юрчик, — ти розумієш, в чім річ…
І не знаючи, як викрутитись, він почав плести їй якусь казкову вигадку: нібито такі чарівні ягідки можна знайти тільки тричі на день — по одній в час обіду, сніданку й вечері. І от, мовляв, він, Юрчик, дізнався про цю таємницю й таким чином і харчувався весь час... А ці чарівні ягідки ще мають таку таємничу властивість, що коли він не сам з’їсть хоч одну, а комусь віддасть, то вже більш не знайде жодної... Це Юрчик придумав на той випадок, якщо їм доведеться блукати в лісі аж до ночі й Талюня попросить знайти ще ягідку. А в нього ж більше пілюльок не було!..
І тут вже він не помилився. Довелося-таки їм ще поблукати. Добре, що хоч Талюня бадьоро бігла вперед і вперед, навіть пісеньку наспівувала й казала, що їй дуже подобається так блукати. Це ж як у казці!..
Але Юрчикові ставало все сумніше. Йому все дужче й дужче хотілося їсти. Він стискував кулаки й зуби й в думці запевняв сам себе, що все це для нього дрібниці. Адже "він хлопець, а не дівчинка, й ще не такі труднощі може подолати!..
На ліс швидко спустилися сутінки, почали густішати, стало зовсім поночі. Раптом вдалині щось блиснуло поміж гілок дерев і кущів. Тільки, мабуть, далеченько звідси.
— Талюню! — радо вигукнув Юрчик. — Дивись. Це ж фари автомашини!.. Там десь попереду — шосе!
Яка радість!.. Вони кинулися вперед. Але це було не так легко. В темряві кущі й стовбури дерев наче навмисно перепиняли їх, якісь пеньки та сухі гілки потрапляли під ноги, чіплялася висока трава... Але все залишилося позаду — і ось вони на шосе!
Блиснули вдалині фари. Наближалась вантажна машина.
Юрчик підвів руку. Але машина й сама спинилась.
Шофер визирнув з кабіни.
— Еге, та це ж, мабуть, вони й є, оті дітлахи, що їх шукають! — вигукнув він. — Ану, залазьте швидше, одвезу вас до ваших товаришів, хоч мені й не по дорозі!..
Машина розвернулась, помчалась — і за кілька хвилин Юрчик і Талюня вже були серед своїх!.. Виявилось, що товариші весь час шукали їх, і вкрай схвильований Віктор вже думав поспішати до станції, збирати там людей і з ліхтарями йти на розшуки... Можете собі уявити, як усі зраділи, коли Юрчик з Талюнею опинилися знову серед них!
— Ой, хлопці, вмираю — їсти! — це було перше, що сказав Юрчик.
В ту ж мить всі кинулись витягати з рюкзаків все, що там залишалось. Хоч залишалося й небагато, — бо за планом слід було б вже бути вдома! — але для Юрчика вистачило. Товариші навперебій підсовували йому свої припаси, і ніхто навіть не подумав нагадати йому, як він казав: "Не попрошу їсти, не діждете!.."
— А ти чого ж, Талюнько? — здивувались дівчатка. — Ти ж, мабуть, теж вмираєш з голоду!
— Ні, — сказала Талюня. — Мені зовсім не хочеться їсти. Юрчик дав мені чарівну ягідку, і я ще сита.
Всі дуже здивувалися.
— Чарівна ягідка?! Ото він, мабуть, ними й годувався весь час! — сказав Олежко.
— А чому ж ти й тепер не з’їв такої? — спитала Наталя Велика.
— А в нього була тільки одна! — пояснила Талюня. — Це була остання.
Тут всі з повагою подивилися на Юрчика, який виявив себе таким добрим товаришем для малої подружки. І почали ще з більшим запалом частувати його, аж поки він не наївся донесхочу.
— Ти віддав Талюні останню пілюльку? Молодець! — пошепки сказав Юрчикові Віктор, коли всі вони вже чекали поїзда на станції.
І тоді Юрчик зрозумів, чому Віктора досі аж ніяк не турбувало те, що він нічого не їсть. Значить, дід попередив його, що Юрчик виконує важливе наукове завдання — випробовує дідів винахід у поході.
Тільки ж коли й де дід бачився з Віктором?!.. Це вже так і залишилося таємницею.
ПРИГОДА З КУРЧАТАМИ
Напевно, всі ви знаєте, що до нашої країни часто приїздять різні іноземні туристи. І не тільки з соціалістичних, а й з капіталістичних країн.
От якось один такий турист, на прізвище містер Квік, приїхав до нашого міста і зайшов у ресторан, щоб пообідати.
Сів за столик і покликав офіціанта.
— Будь ласка, давати мені смажене курча! — сказав турист.
Як бачите, він не зовсім добре говорив нашою мовою. Але офіціант, звичайно, зрозумів його.
— Що вам більш до вподоби — ніжка чи крилечко? — спитав офіціант.
Містер Квік обурився.
— Який ніжка? Який крилечко? Мені давати цілий курча! Я є дуже голодний! — сказав він.
Тут містер Квік помітив, що люди, які сиділи за сусідніми столиками, поглядають на нього з подивом і цікавістю й весело посміхаються. Містер Квік подумав, що це вони приємно здивовані — як він добре володіє їхньою мовою. І він теж посміхнувся задоволено й самовпевнено, і почав нетерпляче чекати замовленої страви.
Не проминуло й п’яти хвилин, як офіціант з’явився й поставив на стіл перед містером Квіком блюдо, на якому лежала апетитно засмажена величезна птиця.
— Що це є таке?! — скрикнув містер Квік, — Я вас просити курча, а ви мені давати індик! Моя шлунок є хворий, вона їсти індик не любити!
— Пробачте, але це й є курча! — сказав офіціант.
Містер Квік аж почервонів від обурення.
— Ви з мене сміятись! — сказав він. — Я знати найкраще всіх людей, які бувають курчата! Адже курчата — мій бізнес.
Бізнес — у перекладі нашою мовою значить "заняття", або "діло". Але найчастіше так називають таке діло, яке дає людині гроші, прибуток. Саме це й мав на увазі містер Квік, коли сказав, що курчата — його бізнес.
(Продовження на наступній сторінці)