— Зрозумів! — зраділо вигукнув Юрчик. — Ось чому він на мене гавкав! У мене шапка з заячого хутра!.. Можна, діду, я спробую знов? Він же не кусається!
І Юрчик побіг підбирати свою шапку.
Невдовзі по тому до садиби підійшла сусідка, а за нею її мала дочка з лялькою-зайчиком на руках. Вони хотіли покликати до себе Юрчика з дідом — погрітися та випити чаю з варенням.
Підійшли вони до хвіртки й спинилися — що це тут робиться?
По садку, у великій дідовій шапці, що з’їхала йому на ніс, і з своєю шапкою в руках, весело регочучи, бігав Юрчик. За ним з гавкотом завзято носився кошлатий пес, а дід, зовсім без шапки, реготав, аж падав, дивлячись на них.
— Барбосом своїм любуєтесь? — сказала сусідка, підходячи до нього. — Що й казати — гарний винахід, зайців добре ганяє! Тут вже з сільської школи директор приходив, дивився. Хоче вас просити, щоб і для шкільного садка кілька таких псів зробили!
— А що ж, — сказав дід, — зараз канікули, нехай до моєї лабораторії в Інституті приїдуть юні техніки з їхнього шкільного гуртка. Багато не можна, а парочку цуценят зробимо!
Тим часом Юрчик підбіг до дівчинки.
— Тікай, Галочко! — гукнув він. — Барбос на твого зайця накинеться!
Але Галочка тільки засміялася. Вона вже знала, що Барбос лялькових зайчиків не займає. Адже вони зроблені з бавовни та з плюшу і заячим духом зовсім не пахнуть!
ПРИГОДА В ЛІСІ
І
— Хто це збирається їхати в кругосвітню подорож? — здивовано спитав дід, прийшовши якось увечері в гості до свого внука Юрчика.
Юрчик з мамою стояли посеред кімнати і розгублено дивилися на обідній стіл. На столі лежала ціла купа різних речей: тут були рушник з милом та зубною щіткою, труси, плавки та купальна шапочка, миска, ложка та ножик, алюмінієва кружка, дві буханки хліба, в’язка бубликів, добрячий шматок сала, кілька бляшанок з м’ясними консервами та згущеним молоком... На краєчку стола лежав ще порожній рюкзак і, якби він міг щось тямити, напевно думав би з жахом: "Невже вони намагатимуться оце все ввіпхати в мене?!."
Юрчик радо кинувся здоровкатися з дідом, а мама заклопотано сказала:
— Я готова заприсягтись, що двох буханок йому на три дні не вистачить! На вільному повітрі, та ще й в дорозі, у хлопців завжди буває вовчий апетит. Але ж більше, мабуть, у рюкзак не влізе!
І вона почала втискувати в рюкзак все те, що лежало на столі.
Поки вона це робила, Юрчик встиг пояснити дідові, в чім справа.
Зараз, під час літніх канікул, у них при школі є піонерський майданчик, там дуже весело, особливо в Юрчиковій групі, бо в них надзвичайний, чудовий вожатий Віктор. Він завжди вигадує щось цікаве. І от він надумав повести їх у похід аж на три дні! Вони поїдуть електричкою до якоїсь станції, де є ліс, і потім мандруватимуть лісом, і спатимуть у лісі, й купатимуться в лісовому озері, і сидітимуть біля вогнища серед таємничої лісової темряви...
"А може, ще й трапиться якась небезпека і доведеться її долати!" — потайки сподівалися хлопці. Дівчатка, звичайно, воліли б обійтися без небезпек...
Кожен мав узяти з собою харчів на три дні. А що брати? і скільки? — не на один же день, а на три дні!..
— Невелике щастя — гуляти з таким тягарем на спині! — сказала мама.
Рюкзак був напханий по самі зав’язки. Юрчик надів його на плечі й гордовито пройшовся по кімнаті. Хай не думають, що йому важко.
— Це просто жах! — сказала мама. — І хто це вигадав? Ти ще малий для таких мандрівок.
— Не я ж один їду! — обурився Юрчик. — У нас же всі такі, як я! І я давно вже не малий. Правда, діду?
— Правда! — сказав дід.
Мама з докором глянула на нього і хотіла щось казати.
— Почекай, — сказав їй дід, — Юрчик і справді вже не малий. І він, звичайно, спроможний іти в похід з таким же вантажем, як усі його товариші! От тільки шкода, що він не зможе допомогти мені випробувати мій новий винахід. А тут це було б саме до речі!
— Який винахід? — зацікавився Юрчик.
І що то дід у Юрчика! Таких дідів, мабуть, ні в кого нема. Дуже вчений, винахідник, і завжди винаходить щось таке, що нікому й на думку не спало б... А що ж він винайшов зараз?
— Розумієш, — сказав дід, — інколи людина потрапляє в таке становище, коли їй було б дуже зручно обходитися без харчів. Не тягати з собою зайвого вантажу. Наприклад, у далеких мандрівках, особливо в космічних подорожах. Але жити без пиття й без їжі людина не може. Вона швидко втратить сили, охляне й взагалі ні на що не буде здатна. От я й надумав винайти такі пілюлі, які б замінили людині їжу й питво. Вони мають в собі все те споживне, що потрібно для життя, а разом з тим забирають дуже мало місця. І вага їх зовсім не відчутна.
Мама аж руками сплеснула.
— Ой! Невже існують такі пілюлі? Це ж було б просто щастя для нашого Юрчика! Йому не довелось би тягати з собою отакий тягар!
— Ага, і для всіх наших дівчаток і хлопчиків також! — з захватом підхопив Юрчик.
Але дід спинив їх захоплені вигуки.
— Ви не дали мені доказати, — зауважив він. — Пілюлі такі вже існують, я їх винайшов. І випробував на самому собі. Але Юрчик міг би зробити велику послугу мені й науці, якби взявся випробувати їх у поході. Не брав би з собою зовсім ніяких харчів, а тільки оці пілюлі.
І дід витяг з кишені й показав мамі та Юрчику малесеньку скляну трубочку, в якій лежало кілька крихітних кругленьких пілюльок.
— На жаль, це поки що й весь мій запас. Виробляти такі пілюлі ще надзвичайно важко, складно й недешево. Отже, про масове користування ними ще не можна й думати. Я можу дати кілька пілюльок тільки тобі. І рівно стільки, скільки треба на три дні. Та ще й з умовою: зберігати наукову таємницю, нічого не розголошувати.
— Щодо цього, діду, на мене можеш покластися! — гаряче запевнив Юрчик. — Я ніколи ще не розголошував того, що не слід. От тільки не знаю — чи добре це буде? Всі прийдуть навантажені, а я без нічого. З мене сміятимуться!..
— Що ж, доведеться потерпіти заради науки! — сказав дід.
Це, звичайно, переконало б кожного. Отже, Юрчик погодився випробувати дідів винахід у поході. Мама з задоволенням витягла з рюкзака майже все. Там залишилися тільки рушник та інші умивальні й купальні причандали.
Зате в Юрчиковій кишені, завбачливо зашпиленій англійською булавкою, лежала маленька скляна трубочка і в ній вісім крихітних пілюльок — стільки їх треба було на три сніданки, три обіди й дві вечері. Адже на третій день вони вечерятимуть вже вдома.
II
Рано-вранці група юних мандрівників зібралася на шкільному подвір’ї. Всього їх було семеро хлопців і п’ятеро дівчат.
Хлопців звали: Андрійко, Борис, Митько, Олежко, Сашко, Сергій та Юрчик. А з дівчаток найстаршу звали Наталкою і найменшу Наталкою, а середні були Галя, Валя і Ляля. Щоб відрізнити якось двох Наталок, старшу звали Наталя Велика, а меншу — Талюня Манюня. Але взагалі всі п’ятеро були найкращі геройські дівчатка з їхнього класу.
Юрчикові друзі Сергій та Олежко прийшли перші. У всіх за плечима були рюкзаки, що мало не репалися від напханих туди речей, в основному, звичайно, — харчів. Проте всі були бадьорі й веселі, готові до будь-яких труднощів у поході.
— Вирушаймо! — сказав Віктор, оглядаючи свій загін. — А де ж Юрчик?
— Я тут! — вигукнув Юрчик, вистрибуючи з-за рогу і швидко стаючи в лави, начебто він мало не запізнився й прибіг в останню хвилину.
Але він, звичайно, прийшов давно. Просто він вирішив не показуватись на очі товаришам до останньої хвилини, щоб не давати їм зайвого часу на здивовані розпити.
Усі й справді здивовано подивилися на його рюкзак, що вільно теліпався за плечима, й почали розпитувати.
— Що таке? Де ж твої харчі? — спитав Олежка.
— Може, з тобою щось трапилось? — спитав Сергій.
— Може, тебе батьки не пустили, а ти й втік без усього? — спитала Наталя Велика.
— Нічого не трапилось, і батьки мене пустили! — відповів Юрчик. — Просто вони мені не потрібні, ті харчі. Обійдусь без них!
Хлопці й дівчатка засміялися, загукали:
— Диви, який ледацюга! Злякався важкого тягаря! Ну, гляди ж, як зголоднієш, в нас не проси!
— Щоб я просив? Не діждетесь! — посміхнувся Юрчик.
Тільки Віктор чомусь зовсім не здивувався й не стурбувався, що Юрчик іде в похід без харчів. Він просто не звернув на це уваги й наказав негайно вирушати. І всі поспішили до станції метро, щоб їхати на вокзал.
Мабуть, не треба докладно розповідати все, що було далі. Напевно, всі ви читали про такі походи, а то й самі брали в них участь.
А тому кожен з вас може легко собі уявити, як електричка довезла наших мандрівників до одного з полустанків, де навколо був чудовий, густий ліс; як вони заглибилися в цей ліс ледь помітними стежками серед рясної трави й непрохідних кущів; як весело було роздивлятися навколо — там білочка вгорі серед гілок, там якийсь дивовижний на вигляд пень старої верби, а там пташине гніздечко в кущах неподалік від стежки!..
Всі йшли статечно, розміреним кроком одне за одним, не сходячи зі стежки. І тільки Юрчик в захваті гасав туди й сюди, то випереджаючи всіх, то затримуючись, пролазячи між найгустішими чагарями, стрибаючи через пеньки та мурашині кучі.
(Продовження на наступній сторінці)